Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

так.

– Так, так, – повторила графиня і, трясучись усім своїм тілом, засміялася добрим, несподіваним старечим сміхом.

– Облиште сміятися, перестаньте, – закричала Наташа, – все ліжко трясете. Жахливо ви на мене схожі, така ж реготуха ... Стривайте ... — Вона схопила обидві руки графині, поцілувала на одній кістка мізинця — червень, і продовжувала цілувати липень, серпень на іншій руці. — Мама, а він дуже закоханий? Як на ваш погляд? У вас були такі закохані? І дуже милий, дуже, дуже милий! Тільки не зовсім в моєму смаку – він вузький такий, як годинник в столовій ... Ви не розумієте? ... Вузький, знаєте, сірий, світлий ...

– Що ти брешеш! –сказала графиня.

Наташа продовжувала:

–Невже ви не розумієте? Міколенька б зрозумів ... Безухов – той синій, темно-синій з червоним, і він чотирикутний.

– Ти і з ним кокетуєш, – сміючись сказала графиня.

–Ні, він франкмасон, я дізналася. Він славний, темно-синій з червоним, як вам розтлумачити ...

– Графінюшка, – почувся голос графа через двері. – Ти не спиш? – Наташа схопилася босоніж, захопила в руки туфлі і втекла в свою кімнату.

Вона довго не могла заснути. Вона все думала про те, що ніхто ніяк не може зрозуміти всього, що вона розуміє, і що в ній є.

"Софійка?" подумала вона, дивлячись на сплячу згорнувшись кішечку з її величезною косою. "Ні, куди їй! Вона доброчесна. Вона закохалася в Миколоньку і більше нічого знати не хоче. Мама, і та не розуміє. Це дивно, як я розумна і як ... вона мила ", – продовжувала вона, кажучи про себе в третій особі і уявляючи, що це говорить про неї якийсь дуже розумний, найрозумніший і найкращий чоловік ..." Все, все в ній є, — продовжував цей чоловік, — розумна надзвичайно, мила і потім хороша, надзвичайно хороша, спритна, — плаває, верхом їздить відмінно, а голос! Можна сказати, дивовижний голос!" Вона проспівала свою улюблену музичну фразу з керубініївської опери, кинулася на ліжко, засміялася від радісної думки, що вона зараз засне, крикнула Докійку згасити свічку, і ще Дуняша не встигла вийти з кімнати, як вона вже перейшла в інший, ще більш щасливий світ сновидінь, де все було так само легко і прекрасно, як і в дійсності, але тільки було ще краще, тому що було по іншому.

На другий день графиня, запросивши до себе Бориса, переговорила з ним, і з того дня він перестав бувати у Ростових.

Глава 14

31-го грудня, напередодні нового 1810 року нічною вечерею [le reveillon], був бал у катерининського вельможі. На балі повинен був бути дипломатичний корпус і государ.

На Англійській набережній світився незліченними вогнями ілюмінації відомий будинок вельможі. У освітленого під'їзду з червоним сукном стояла поліція, і не одні жандарми, але поліцмейстер на під'їзді і десятки офіцерів поліції. Екіпажі від'їжджали, і все під'їжджали нові з червоними лакеями і з лакеями в пір'ї на капелюхах. З карет виходили чоловіки в мундирах, зірках і стрічках; шумно відкладали підніжки і дами в атласі та горностаях обережно сходили по ним, квапливо і беззвучно проходили по сукну під'їзду.

Майже кожного разу, як під'їжджав новий екіпаж, в натовпі пробігав шепіт і знімалися шапки.

– Ваша величність? ... Ні, міністр ... принц ... посланник ... Хіба не бачиш пір'я? ... — говорилося з юрби. Один з натовпу, одягнений краще за інших, здавалося, знав усіх, і називав на ім'я шляхетних вельмож того часу.

Уже одна третина гостей приїхала на цей бал, а у Ростових, що мусили бути на цьому балі, ще йшли квапливі приготування одягання.

Багато було розмов і приготувань для цього балу в сімействі Ростових, багато страхів, що не отримається запрошення, одяг не буде готовий, і не влаштується все так, як було потрібно.

Разом з Ростовими їхала на бал Марія Гнатівна Перонська, приятелька і родичка графині, худа і жовта фрейліна старого двору, керівниця провінційних Ростових у вищому петербурзькому світі.

О 10 годині вечора Ростови повинні були заїхати за фрейліною до Таврійського саду; а тим часом було вже без п'яти хвилин десять, а ще панянки не були одягнені.

Наташа їхала на перший великий бал у своєму житті. Вона в цей день встала о 8 годині ранку і цілий день перебувала в гарячковій тривозі і діяльності. Всі сили її, з самого ранку, були спрямовані на те, щоб вони всі: вона, мама, Софійка були одягнені як не можна краще. Софійка і графиня поручилися цілком їй. На графині повинно було бути масака оксамитове плаття, на них двох білі серпанкові сукні на рожевих, шовкових чохлах з розанами в корсажі. Волосся повинне було бути причесане по-грецьки [a la grecque].

Все істотне вже було зроблене: ноги, руки, шия, вуха були вже особливо ретельно, по бальному, вимиті, надушені і напудрені; надіті вже були шовкові, ажурні панчохи і білі атласні черевики з бантиками; зачіски були майже завершені. Софійка закінчувала одягатися, графиня теж; але Наташа, яка клопотала за всіх, відстала. Вона ще сиділа перед дзеркалом в накинутому на худенькі плечі пеньюарі. Софійка, вже одягнена, стояла посеред кімнати і, натискаючи до болю маленьким пальцем, приколювала останню стрічку, яка вищали під шпилькою

– Не так, не так, Софійка, –сказала Наташа, повертаючи голову від зачіски і хапаючись руками за волосся, яке не встигла відпустити покоївка, що тримала його. –Не так бант, піди сюди. – Софійка присіла. Наташа переколола стрічку інакше.

– Дозвольте, панночко, не можна так, – говорила покоївка, що тримала волоса Наташі.

– Ах, Боже мій, ну після! Ось так, Софійко.

–Скоро ви? –почувся голос графині, –Вже десять зараз.

–Зараз, зараз. — А ви готові, мамо?

– Тільки току приколоти.

– Не робіть без мене, – крикнула Наташа: – ви не зумієте!

– Та вже десять.

На балі вирішено було бути о пів на одинадцяту, a треба було ще Наташі одягнутися і заїхати до Таврійського саду.

Закінчивши зачіску, Наташа в коротенькій спідниці, з-під якої виднілися бальні черевички, і в материнській кофтині, підбігла до Софійки, оглянула її і потім побігла до матері. Повертаючи їй голову, вона приколола току, і, ледве встигнувши поцілувати її сиве волосся, знову побігла до дівчат, які підшивали їй спідницю.

Справа стояла за Наталіїною спідницею, яка була дуже довга; її підшивали дві дівчини, відкушуючи квапливо нитки. Третя, з шпильками в губах і зубах, бігала від графині до Софійки; четверта тримала на високо-піднятій руці все серпанкове плаття.

–Марфуша, скоріше, голубонько!

–Дайте наперсток звідти, панночка.

– Чи скоро, нарешті? – сказав граф, входячи через двері. – Ось вам духи. Перонська вже зачекалася.

– Готово, панночка, – говорила покоївка, двома пальцями піднімаючи підшите серпанкове плаття і щось обдуваючи і струшуючи, підкреслюючи цим жестом враження легкості і чистоти того, що вона тримала.

Наташа стала одягати сукню.

– Зараз, зараз, не заходи, тату, – крикнула вона батькові, який відчинив двері, ще з-під серпанку спідниці, що закривала все її обличчя. Софійка зачинила двері. Через хвилину графа впустили. Він був в синьому фраку, панчохах і черевиках, напахчений і напомаджений.

–Ах, тату, ти як хороший, чиста розкіш! –сказала Наташа, стоячи посеред кімнати і розправляючи складки плаття.

— Дозвольте, панянка, дозвольте, — говорила дівчина, стоячи на колінах, обсмикуючи плаття і з одного боку рота на інший перевертаючи язиком шпильки.

— Воля твоя! — з відчаєм у голосі скрикнула Софійка, оглянувши плаття Наташі, — воля твоя, знову довго!

Наташа відійшла подалі, щоб озирнутися в трюмо. Плаття було довге.

— Ну довго, так замітаємо, в одну хвилину замітаємо, — сказала рішуча Докійка, з хусточки на грудях виймаючи голку і знову на підлозі беручись за роботу.

В цей час соромливо, тихою ходою, увійшла графиня в своїй тоці і оксамитовій сукні.

– Уу! моя красуня! — закричав граф, – краще вас всіх! .. — Він хотів обійняти її, але вона, червоніючи, відсторонилася, щоб не зім'ятися.

– Мама, більше на бік току, – промовила Наташа. – Я переколю, і кинулася вперед, а дівчата, які підшивали, не встигли за нею кинутися та відірвали шматочок серпанку.

– Боже мій! Що ж це таке? Я їй Богу не винна ...

– Нічого, підшію, не видно буде, – говорила Докійка.

– Красуня, краля-то моя! – сказала няня, яка ввійшла через двері. – А Софіюшка-то, ну красуні! ..

У чверть на одинадцяту нарешті сіли в карети і поїхали. Але ще потрібно було заїхати до Таврійського саду.

Перонська була вже готова. Незважаючи на її старість і некрасивість, у неї відбувалося точнісінько те саме, що у Ростових, хоча не з такою поспішністю (для неї це було справа звична), але також треба було надушитися, вимити, напудрити старе, негарне тіло, також старанно промити за вухами , і навіть, і так само, як у Ростових, стара покоївка захоплено милувалася нарядом своєї пані, коли вона в жовтій сукні з шифром вийшла у вітальню. Перонська похвалила туалети Ростових.

Ростови похвалили її смак і туалет, і, оберігаючи зачіски і сукні, об одинадцятій годині розмістилися по каретам і поїхали.

Глава 15

Наташа з ранку цього дня не мала ні хвилини свободи, і жодного разу не встигла подумати про те, що належить їй.

У сирому, холодному повітрі, в тісноті і неповної темряві карети, що колихалася, вона в перший раз жваво уявила собі те, що чекає на неї там, на балі, в освітлених залах – музика, квіти, танці, государ, вся блискуча молодь Петербурга. Те, що її чекало, було так прекрасно, що вона не вірила навіть у те, що це буде: так це було безглуздо з враженням холоду, тісноти і темряви карети. Вона зрозуміла все те, що її чекає, тільки тоді, коли, пройшовши по червоному сукну під'їзду, вона увійшла в сіни, зняла шубу і пішла поруч з Сонею попереду матері між квітами по освітлених сходах. Тільки тоді вона згадала, як їй треба буде себе тримати на балі і постаралася взяти ту величну манеру, яку вона вважала необхідною для дівчини на балі. Але на щастя її вона відчула, що очі її розбігалися: вона нічого не бачила ясно, пульс її забив сто разів на хвилину, і кров стала стукати у її серце. Вона не могла прийняти тієї манери, яка б зробила її смішною, і йшла, завмираючи від хвилювання і намагаючись всіма силами тільки приховати його. І ця-то була та сама манера, яка найбільше йшла до неї. Попереду і ззаду їх, так само тихо перемовляючись і так само в бальних сукнях, входили гості.