Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев
Дзеркала по сходах відображали дам в білих, блакитних, рожевих сукнях, з діамантами і перлами на відкритих руках і шиях.
Наташа дивилася в дзеркала і у відображенні не могла відрізнити себе від інших. Все змішувалося в одну блискучу процесію. При вході в першу залу, рівномірний гул голосів, кроків, привітань — оглушив Наташу; світло і блиск ще більш засліпили її. Господар і господиня, які вже півгодини стояли біля вхідних дверей і говорили одні і ті ж слова і що входили: "в захопленні, що бачу вас, " [charme de vous voir], так само зустріли і Ростових з Перонською.
Дві дівчинки в білих сукнях, з однаковими трояндами в чорному волоссі, однаково присіли, але мимоволі господиня зупинила довше свій погляд на тоненькій Наташі. Вона подивилася на неї, і їй одній особливо посміхнулася на додачу до своєї хазяйської усмішці. Дивлячись на неї, господиня згадала, може бути, і свій золотий, безповоротній дівочий час, і свій перший бал. Господар теж проводив очима Наташу і запитав у графа, яка його дочка?
– Чарівна! [Charmante! ] – сказав він, поцілувавши кінчики своїх пальців.
У залі стояли гості, юрмилися біля вхідних дверей, чекаючи государя. Графиня помістилася в перших рядах цього натовпу. Наташа чула і відчувала, що кілька чоловік запитали про неї і дивилися на неї. Вона зрозуміла, що вона сподобалася тим, які звернули на неї увагу, і це спостереження дещо заспокоїло її.
"Є такі ж, як і ми, є і гірше нас" — подумала вона.
Перонська називала графині найзначніших осіб, що були на балі.
– Ось це голландський посланник, бачите, сивий, – говорила Перонська, вказуючи на дідка зі срібною сивиною кучерявого, рясного волосся, оточеного дамами, яких він чогось змушував сміятися.
– А ось вона, цариця Петербурга, графиня Безухова, – говорила вона, вказуючи на Елен, що входила.
– Яка гарна! Не поступиться Марії Антонівні; дивіться, як за нею упадають і молоді і старі. І хороша, і розумна ... Кажуть принц ... без розуму від неї. А ось ці дві, хоч і погані, та ще більше оточені.
Вона вказала на даму з дуже непривабливою донькою, що проходили через залу.
– Це мільйонерка-наречена, – сказала Перонська. –А ось і женихи.
– Це брат Безухової –Анатоль Курагін, – сказала вона, вказуючи на красеня кавалергарда, який пройшов повз їх, з висоти піднятої голови через дам дивлячись кудись. – Як хороший! чи не правда? Кажуть, одружують його на цій багатій. І ваш-то соusin, Друбецкий, теж дуже в'ється. Кажуть, мільйони. – Як же, це сам французький посланник, – відповідала вона про Коленкура на питання графині, хто це. – Подивіться, як цар якийсь. А все-таки милі, дуже милі французи. Немає миліше для товариства. А ось і вона! Ні, все краще за всіх наша Марія-то Антонівна! І як просто одягнена. Чудово! – А цей-то, товстий, в окулярах, фармазон всесвітній, – сказала Перонська, вказуючи на Безухова. – З дружиною-то його поруч поставите: ото блазень!
П'єр йшов, перевалюючись своїм товстим тілом, розсуваючи юрбу, киваючи направо і наліво так само недбало і добродушно, як би він йшов по натовпу базару. Він просувався через юрбу, очевидно відшукуючи когось.
Наташа з радістю дивилася на знайоме обличчя П'єра, цього блазня горохового, як називала його Перонська і знала, що П'єр їх, і особливо її, відшукував в натовпі. П'єр обіцяв їй бути на балі і представити їй кавалерів.
Але, не дійшовши до них, Безухов зупинився біля невисокого, дуже красивого брюнета в білому мундирі, який, стоячи біля вікна, розмовляв з якимось високим чоловіком в зірках і стрічці. Наташа відразу ж впізнала невисокого молодого чоловіка в білому мундирі: це був Болконський, який здався їй дуже помолоділим, повеселілим і симпатичним.
– Ось ще знайомий, Болконський, бачите, мама? – сказала Наташа, вказуючи на князя Андрія. — Пам'ятайте, він у нас ночував у Відрадному.
– А, ви його знаєте? – сказала Перонська. – Терпіти не можу. Il fait a present la pluie et le beau temps. [Від нього тепер залежить дощова або хороша погода. (Франц. прислів'я, що має значення, що він має успіх.)] І гордість така, що меж немає! У татуся пішов. І зв'язався з Сперанським, якісь проекти пишуть. Дивіться, як з дамами поводиться! Вона з ним говорить, а він відвернувся, – сказала вона, вказуючи на нього. – Я б його вилаяла, якби він зі мною так вчинив, як з цими дамами.
Глава 16
Раптом все заворушилося, юрба заговорила, посунулася, знову розсунулась, і між двох рядів, що розступилися при звуках загравшої музики, увійшов государ. За ним йшли господар і господиня. Государ йшов швидко, кланяючись направо і наліво, як би намагаючись швидше позбутися від цієї першої хвилини зустрічі. Музиканти грали полонез, відомий тоді за словами, складеним на нього. Слова ці починалися: "Олександр, Єлизавета, захоплюєте ви нас ..." Государ пройшов у вітальню, натовп ринув до дверей; кілька осіб зі зміненими виразами поспішно пройшли туди і назад. Натовп знову відійшов від дверей вітальні, в якій показався государ, розмовляючи з господинею. Якийсь молодик з розгубленим виглядом наступав на дам, просячи їх відступитися. Деякі дами з лицями, які виражали абсолютну забудькуватість щодо всіх умов етикету, псуючи свої туалети, тіснилися вперед. Чоловіки стали підходити до жінок і лаштуватися в пари для польського танку.
Всі розступилося, і государ, посміхаючись і не в такт ведучи за руку господарку будинку, вийшов з дверей вітальні. За ним йшли господар з М. А. Наришкіною, потім посланці, міністри, різні генерали, яких не змовкаючи називала Перонська. Більше половини дам мали кавалерів і йшли або готувалися йти в Полонез. Наташа відчувала, що вона залишалася з матір'ю і Софійкою в числі меншої частини дам, відтиснутих до стіни і не взятих в польський танок. Вона стояла, опустивши свої тоненькі руки, і, з ледве означеними грудьми, які розмірено піднімалися, стримуючи подих, блискучими, переляканими очима дивилася перед собою, з виразом готовності на найбільшу радість і на найбільше горе. Її не цікавили ні государ, ні всі важливі особи, на яких вказувала Перонська – у ній була одна думка: "невже так ніхто і не піддійте до мене, невже я не буду танцювати між першими, невже мене не помітять всі ці чоловіки, які тепер, здається, і не бачать мене, а якщо дивляться на мене, то дивляться з таким виразом, наче кажуть: а! це не вона, так і нема чого дивитися. Ні, це не може бути!" – думала вона. – "Вони повинні також знати, як мені хочеться танцювати, як я відмінно танцюю, і як їм весело буде танцювати зі мною".
Звуки полонезу, що тривали досить довго, вже починали звучати сумно, – спогадом у вухах Наташі. Їй хотілося плакати. Перонська відійшла від них. Граф був на іншому кінці зали, графиня, Софійка і вона стояли одні як в лісі в цій чужій юрмі, нікому нецікаві і непотрібні. Князь Андрій пройшов з якоюсь дамою повз них, очевидно їх не впізнаючи. Красень Анатоль, посміхаючись, щось говорив дамі, яку він вів, і глянув на обличчя Наташі тим поглядом, яким дивляться на стіни. Борис два рази пройшов повз них і щоразу відвертався. Берг з дружиною, не танцювали і підійшли до них.
Наташі здалося образливо це сімейне зближення тут, на балі, як ніби не було іншого місця для сімейних розмов, крім як на балі. Вона не слухала і не дивилася на Віру, яка щось говорила їй про своє зелене плаття.
Нарешті государ зупинився біля своєї останньої дами (він танцював з трьома), музика замовкла; заклопотаний ад'ютант набіг на Ростових, просячи їх ще кудись відійти, хоча вони стояли біля стіни, і з хор пролунали виразні, обережні і захоплююче-мірні звуки вальсу. Государ з посмішкою глянув на залу. Пройшла хвилина — ніхто ще не починав. Ад'ютант-розпорядник підійшов до графині Безухової і запросив її. Вона посміхаючись підняла руку і поклала її, не дивлячись на нього, на плече ад'ютанта. Ад'ютант-розпорядник, майстер своєї справи, впевнено, неквапливо і розмірено, міцно обнявши свою даму, пустився з нею спочатку глиссаде, по краю кола, на розі зали підхопив її ліву руку, повернув її, і через все прискорення звуків музики лунали тільки мірні клацання острогів швидких і спритних ніг ад'ютанта, і через кожні три такти на повороті як би спалахувало розгортаючись оксамитове плаття його дами. Наташа дивилася на них і готова була плакати, що це не вона танцює цей перший тур вальсу.
Князь Андрій в своєму полковницькому, білому (по кавалерії) мундирі, в панчохах і черевиках, жвавий і веселий, стояв в перших рядах кола, недалеко від Ростових. Барон Фіргоф говорив з ним про завтрашнє, передбачуване перше засідання Державної Ради. Князь Андрій, як людина близька Сперанському і яка бере участь в роботах законодавчої комісії, міг дати вірні відомості про засідання завтрашнього дня, про яке ходили різні чутки. Але він не слухав того, що йому говорив Фіргоф, і дивився то на государя, то на кавалерів, які збирались танцювати, але не наважувались вступити в коло.
Князь Андрій спостерігав цих сором'язливих при государі кавалерів і дам, що завмерли від бажання бути запрошеними.
П'єр підійшов до князя Андрія і схопив його за руку.
– Ви завжди танцюєте. Тут є моя улюблениця [protegee], Ростова молода, запросіть її, — сказав він.
– Де? – запитав Болконський. –Пробачте, –сказав він, звертаючись до барона, – цю розмову ми в іншому місці доведемо до кінця, а на балі треба танцювати. – Він вийшов вперед, у напрямку, який йому вказував П'єр. Відчайдушне, завмираюче обличчя Наташі впало в очі князеві Андрію. А він пізнав його, вгадав її почуття, зрозумів, що вона була починаюча, згадав її розмову на вікні і з веселим виразом обличчя підійшов до графині Ростової.
– Дозвольте вас познайомити з моєю дочкою, — сказала графиня, червоніючи.
— Я маю задоволення бути знайомим, якщо графиня пам'ятає мене, — сказав князь Андрій з чемним і низьким поклоном, що абсолютно суперечив зауваженням Перонської щодо його брутальності, підходячи до Наташі, і заносячи руку, щоб обійняти її талію ще перш, ніж він договорив запрошення на танець. Він запропонував тур вальсу. Той завмираючий вираз обличчя Наташі, готової на розпач і на захват, раптом освітився щасливою, вдячною, дитячою посмішкою.
"Давно я чекала тебе", як ніби сказала ця перелякана і щаслива дівчинка, своєю посмішкою, що виявилася через готові сльози, піднімаючи свою руку на плече князя Андрія.
