Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Воно вчило людей бути мудрими і добрими, і для власної своєї вигоди наслідувати приклад і повчанням кращих і наймудріших людей.

"Тоді, коли все занурено було в темряву, досить було, звичайно, одного проповідування: новина істини надавала їй особливу силу, але нині потрібні для нас набагато сильніші засоби. Тепер потрібно, щоб чоловік, керований своїми почуттями, знаходив в чесноти чуттєві принади. Не можна викорінити пристрастей; маємо тільки намагатися направити їх до благородної мети, і тому треба, щоб кожен міг задовольняти свої пристрасті в межах чесноти, і щоб наш орден доставляв до того засоби.

"Як скоро буде у нас деяке число гідних людей в кожній державі, кожен з них підготує ще двох інших, і всі вони тісно між собою з'єднаються — тоді все буде можливо для ордена, який потай встиг вже зробити багато для блага людства".

Промова ця справила не тільки сильне враження, але і збентежила ложу. Більшість же братів, бачило в цій промові небезпечні задуми ілюмінатства, з здивувавшою П'єра холодністю прийняли його промову. Великий майстер став заперечувати П'єру. П'єр з більшим і більшим жаром став розвивати свої думки. Давно не було такого бурхливого засідання. Склалися партії: одні звинувачували П'єра, засуджуючи його в ілюмінатстві; інші підтримували його. П'єра в перший раз вразила на цих зборах та нескінченна різноманітність умів людських, яка робить те, що ніяка істина однаково не представляється двом людям. Навіть ті з членів, які здавалося були на його боці, розуміли його по своєму, з обмеженнями, змінами, на які він не міг погодитися, так як головна потреба П'єра полягала саме в тому, щоб передати свою думку іншому точно так, як він сам розумів її.

Після закінчення засідання великий майстер з недоброзичливістю і іронією зробив Безухову зауваження про його гарячність і про те, що не одна любов до чесноти, а й захоплення боротьби керувало їм у суперечці. П'єр не відповідав йому і коротко спитав, чи буде прийнято його пропозиція. Йому сказали, що ні, і П'єр, не чекаючи звичайних формальностей, вийшов з ложі і поїхав додому.

8

На П'єра знову найшла та туга, якої він так боявся. Він три дні після проголошення своєї промови в ложі лежав вдома на дивані, нікого не приймаючи і нікуди не виїжджаючи.

В цей час він отримав лист від дружини, яка благала його про побачення, писала про свій журбу по ньому і про бажання присвятити йому все своє життя.

В кінці листа вона сповіщала його, що днями приїде в Петербург з-за кордону.

Услід за листом в усамітнення П'єра увірвався один з менш інших шанованих їм братів-масонів і, навівши розмову на подружні стосунки П'єра, у виді братської ради, висловив йому думку про те, що суворість його до дружини несправедлива, і що П'єр відступає від перших правил масона, не прощаючи тих хто кається.

У цей же самий час теща його, дружина князя Василя, надсилала за ним, благаючи його хоч на кілька хвилин відвідати її для переговорів про вельми важливій справі. П'єр бачив, що була змова проти нього, що його хотіли з'єднати з дружиною, і це було навіть не неприємно йому в тому стані, в якому він знаходився. Йому було все одно: П'єр ніщо в житті не вважав справою великої ваги, і під впливом туги, яка тепер опанувала їм, він не дорожив ні своєю свободою, ні своєю завзятістю в покаранні дружини.

"Ніхто не має рації, ніхто не винен, отже і вона не винна", – думав він. Якщо П'єр не виявив відразу ж згоди на з'єднання з дружиною, то тільки тому, що в стані смутку, в якому він перебував, він не міг нічого зробити. Якби дружина приїхала до нього, він би тепер не прогнав її. Хіба не все одно було в порівнянні з тим, що займало П'єра, жити чи не жити з дружиною?

Не відповідаючи нічого ні дружині, ні тещі, П'єр раз пізно ввечері зібрався в дорогу і поїхав в Москву, щоб побачитися з Йосипом Олексійовичем. Ось що писав П'єр в щоденнику своєму.

"Москва, 17-го листопада.

Зараз тільки приїхав від благодійника, і поспішаю записати все, що я відчув при цьому. Йосип Олексійович живе бідно і страждає третій рік від болісної хвороби міхура. Ніхто будь-коли не чув від нього стогону, або слова нарікання. З ранку і до пізньої ночі, за винятком годин, в які він їсть найпростішу їжу, він працює над наукою. Він прийняв мене милостиве і посадив на ліжку, на якому він лежав; я зробив йому знак лицарів Сходу і Єрусалиму, він відповів мені тим же, і з лагідною посмішкою запитав мене про те, що я дізнався і набув в прусських і шотландських ложах. Я розповів йому все, як умів, передавши ті підстави, які я пропонував в нашій петербурзької ложі і повідомив про поганий прийом, зробленому мені, і про розрив, що стався між мною і братами. Йосип Олексійович, тривало помовчавши і подумавши, на все це виклав мені свій погляд, який миттєво висвітлив мені все минуле і весь майбутній шлях, належний мені. Він здивував мене, запитавши про те, чи пам'ятаю я, в чому полягає трояка мета ордена: 1) в зберіганні і пізнанні таїнства; 2) в очищенні та виправленні себе для сприйняття оного і 3) у виправленні роду людського через прагнення до такого очищення. Яка є найголовніша і перша мета з цих трьох? Звичайно власне виправлення і очищення. Тільки до цієї мети ми можемо завжди прагнути незалежно від всіх обставин. Але разом з тим ця-то мета і вимагає від нас найбільш зусиль, і тому, помиляючись гордістю, ми, випускаючи цю мету, беремося або за таїнство, яке не гідні сприйняти по нечистоті своїй, або беремося за виправлення роду людського, коли самі із себе являємо приклад гидоти й розпусти. Ілюмінатство не є чисте вчення саме тому, що воно захопилося громадською діяльністю і сповнене гордості. На цій підставі Йосип Олексійович засудив мою промову і всю мою діяльність. Я погодився із ним в глибині душі своєї. З нагоди розмови нашої про мої сімейні справи, він сказав мені: — Головний обов'язок справжнього масона, як я сказав вам, полягає в удосконаленні самого себе. Але часто ми думаємо, що, видаливши від себе всі труднощі нашого життя, ми швидше досягнемо цієї мети; навпаки, пане мій, сказав він мені, тільки в середовищі світських збурень можемо ми досягти трьох головних цілей: 1) самопізнання, бо людина може пізнавати себе тільки через порівняння, 2) вдосконалення, тільки боротьбою досягається воно, і 3) досягти головної чесноти — любові до смерті. Тільки мінливості життя можуть показати нам марноту його і можуть сприяти — нашої вродженої любові до смерті або відродження до нового життя. Слова ці тим більше чудові, що Йосип Олексійович, незважаючи на свої тяжкі фізичні страждання, ніколи не обтяжується життям, а любить смерть, до якої він, незважаючи на всю чистоту і висоту свого внутрішнього світу людини, не відчуває ще себе досить готовим. Потім благодійник пояснив мені цілком значення великого квадрата світобудови і вказав на те, що потрійне і сьоме число суть підставу всього. Він радив мені не усуватися від спілкування з петербурзькими братами і, займаючи до ложі тільки посади 2-го градуса, намагатися, відволікаючи братів від захоплень гордості, звертати їх на істинний шлях самопізнання і удосконалення. Крім того для себе особисто радив мені перш всього стежити за самим собою, і з цією метою дав мені зошит, той самий, в якій я пишу і буду вписувати надалі всі свої вчинки ".

"Петербург, 23-го листопада.

"Я знову живу з дружиною. Теща моя в сльозах приїхала до мене і сказала, що Елен тут і що вона благає мене вислухати її, що вона невинна, що вона нещасна моїм залишенням, і багато іншого. Я знав, що якщо я тільки допущу себе побачити її, то не в силах буду більш відмовити їй в її бажанні. У сумніві своєму я не знав, до чиєї допомоги і раді вдатися. Якщо б благодійник був тут, він би сказав мені. Я пішов до себе, перечитав листи Йосипа Олексійовича, згадав свої бесіди з ним, і з усього вивів те, що я не повинен відмовляти тому, хто просить і повинен подати руку допомоги кожному, тим більше людині настільки пов'язаної зі мною, і повинен нести хрест свій. Але якщо я для чесноти пробачив її, то нехай і буде моє з'єднання з нею мати одну духовну мету. Так я вирішив і так написав Йосипу Олексійовичу. Я сказав дружині, що прошу її забути все старе, прошу пробачити мені те, чого я міг бути винен перед нею, а що мені прощати їй нічого. Мені радісно було сказати їй це. Нехай вона не знає, як важко мені було знову побачити її. Влаштувався у великому будинку в верхніх покоях і відчуваю щасливе відчуття оновлення ".

Глава 9

Як і завжди, і тоді вищий світ, з'єднуючись разом при дворі і на великих балах, поділялося на кілька гуртків, що мають кожен свій відтінок. У числі їх найобширніший був гурток французький, наполеонівського союзу — графа Румянцева і Caulaincourt'a. В цьому гуртку одне з чільних місць зайняла Елен, як тільки вона з чоловіком оселилася в Петербурзі. У неї бували панове французького посольства і велика кількість людей, відомих своїм розумом і люб'язністю, що належали до цього напрямку.

Елен була в Ерфурті під час знаменитого побачення імператорів, і звідти привезла ці зв'язки з усіма наполеонівськими пам'ятками Європи. В Ерфурті вона мала блискучий успіх. Сам Наполеон, помітивши її в театрі, сказав про неї: "Це прекрасна тварина" ["C'est un superbe animal".] Успіх її в якості красивої і елегантної жінки не дивував П'єра, тому що з роками вона стала ще красивіше, ніж раніше. Але дивувало його те, що за ці два роки дружина його встигла придбати собі репутацію "Чарівної жінки, настільки ж розумної, скільки красивої". ["D'une femme charmante, aussi spirituelle, que belle".] Відомий князь де-Лінь [рrince de Ligne] писав їй листи на восьми сторінках. Білібін приберігав свої слівця [mots], щоб у перший раз сказати їх при графині Безухової. Бути прийнятим в салоні графині Безухової вважалося дипломом розуму; молоді люди прочитували книги перед вечірками Елен, щоб було про що говорити в її салоні, і секретарі посольства, і навіть посланці, передовіряли їй дипломатичні таємниці, так що Елен була сила в деякому роді. П'єр, який знав, що вона була дуже нерозумна, з дивним почуттям здивування і страху іноді був присутній на її вечорах і обідах, де говорилося про політику, поезію та філософію.