Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата

Думаю, ми спочатку зустрінемося з Емотом, потім — зі Сенфордом, а наостанок навідаємося до Елліса. Це вас улаштовує, Клітерінґу?

Сер Генрі відповів, що цілком улаштовує.

Вони знайшли Тома Емота в "Синьому вепрі". Це був високий дебелий чоловік середнього віку з неспокійними очима та грубою щелепою.

— Радий бачити вас, джентльмени, — доброго ранку, полковнику. Заходьте сюди, і тут ми зможемо поговорити приватно. Вам щось запропонувати, джентльмени? Нічого не треба? Як бажаєте. Ви прийшли в справі моєї бідолашної дочки. Вона була добра дівчина, моя Роза. Вона завжди була доброю дівчиною, доки цей паскудний мерзотник, — перепрошую, але інакше його назвати не можу, — доки цей мерзотник не з'явився в нас у селі. Пообіцяв, що одружиться з нею, авжеж пообіцяв. Але я примушу його відповідати перед законом. Довів її до такого стану, авжеж довів. Свиня й підлий паскудник. Зганьбив усіх нас. Моя бідолашна дівчинка!

— Ваша дочка сказала вам, що містер Сендфорд відповідальний за її стан? Ви можете це підтвердити? — запитав Мелчет із суворими нотками в голосі.

— Сказала. У цій самій кімнаті сказала.

— А що сказали їй ви? — запитав сер Генрі.

— Що я їй сказав? — перепитав Емот таким тоном, ніби це запитання захопило його зненацька.

— Атож. Ви, наприклад, не погрожували вигнати її з дому?

— Я був трохи роздратований — це ж цілком природно. Я гадаю, ви погодитеся, що це цілком природно. Але, звичайно ж, я її з дому не виганяв. Я ніколи такого не зробив би. — Він став у позу справедливого обурення. — Ні. Але що зробить закон, хотів би я вас запитати? Що зробить йому закон? Він не повинен був її кривдити. А якщо він її скривдив, то мусить заплатити за це.

І він ударив кулаком по столу.

— Коли ви востаннє бачили свою дочку? — спитав Мелчет.

— Учора, коли ми пили чай.

— Якою була її поведінка тоді?

— Такою, як завжди. Я нічого такого не помітив. Якби я знав…

— Але ж ви не знали, — сухо кинув інспектор.

Вони попрощалися й пішли.

— Емот справляє не дуже приємне враження, — замислено промовив сер Генрі.

— Такий собі дрібний мерзотник, — сказав Мелчет. — Він пустив би кров Сенфордові, якби знайшов можливість.

Після Емота вони пішли до архітектора. Рекс Сендфорд був зовсім не схожий на той портрет, який сер Генрі підсвідомо намалював у своїй уяві. Високий молодик, дуже світловолосий і дуже тендітний. Очі — сині й замріяні, волосся — скуйовджене й занадто довге. Голос трохи схожий на жіночий.

Полковник Мелчет відрекомендував себе та своїх супутників. Потім відразу перейшов до мети їхнього візиту й попросив архітектора зробити офіційну заяву, в якій він детально описав би, де він був і що робив учора ввечері.

— Ви повинні розуміти, — сказав він тоном застереження, — що я не маю права вимагати від вас офіційної заяви і що будь-яка ваша заява може бути використана як свідчення проти вас. Я хочу, щоб ви цілком усвідомили, в якому становищі перебуваєте.

— Я… я вас не зрозумів, — сказав Сендфорд.

— Ви розумієте, що дівчина Роза Емот була втоплена вчора ввечері?

— Я знаю. О, як це прикро та сумно! Уночі я не міг заснути бодай на хвилину. Сьогодні вдень я не міг працювати. Я почуваю себе відповідальним — жахливо відповідальним.

І він устромив пальці собі у волосся, скуйовдивши його ще більше.

— Я не хотів, щоб вона постраждала, — сказав він жалібним голосом. — Я ніколи не думав, що таке може статися. Мені й на думку не могло спасти, що вона так це сприйме.

Він сів за стіл і занурив обличчя в долоні.

— Чи повинен я зрозуміти вас так, містере Стенфорд, що ви відмовляєтесь офіційно заявити, де були вчора о пів на дев'яту вечора?

— Ні, ні. Безперечно, ні. Я пішов із дому. Пішов прогулятися.

— Ви пішли на побачення з міс Емот?

— Ні. Я був сам-один. Я пішов у ліс. І зайшов дуже далеко.

— Тоді що ви скажете нам про цю записку, сер, яку було знайдено в кишені мертвої дівчини?

Інспектор Друйт зачитав її вголос, без жодних емоцій.

— Отже, сер, — сказав він, коли закінчив читати, — ви заперечуєте, що ви це написали?

— Ні, ні. Ви маєте слушність. Я це написав. Роза просила мене, щоб я зустрівся з нею. Вона наполягала. Я не знав, що робити. Тож я написав цю записку.

— О, це вже ліпше, — сказав інспектор.

— Але я туди не пішов! — Голос Сенфорда прозвучав гучно й збуджено. — Не пішов! У мене було таке почуття, що ліпше туди не йти. Наступного дня я вже мав повернутися до міста. Я відчував, що ліпше не треба… що ліпше не треба нам зустрічатися. Я мав намір написати їй із Лондона… і… і досягти якоїсь домовленості.

— Чи відомо вам, сер, що дівчина була вагітна і що вона назвала вас батьком своєї дитини?

Сенфорд застогнав, але нічого не відповів.

— Вона правду сказала, сер?

Сенфорд занурив обличчя в долоні ще глибше.

— Думаю, що так, — сказав він здушеним голосом.

— Зрозуміло! — Інспектор Друйт не міг приховати свого задоволення. — А тепер повернімося до вашої "прогулянки". Хто-небудь вас бачив учора ввечері?

— Я не знаю. Думаю, що ні. Наскільки пригадую, мені ніхто не зустрівся.

— Дуже шкода.

— Що ви маєте на увазі? — Сенфорд витріщився на інспектора знетямленим поглядом. — Яка різниця, ходив я на прогулянку чи не ходив? Яка в цьому була різниця для Рози, якщо вона надумала втопитися?

— А вся річ у тому, — сказав інспектор, — що вона не втопилася. Її умисне вкинули у воду, містере Сенфорд.

— Її умисне… — Йому знадобилася хвилина чи дві, аби усвідомити весь жах того, що сталося. — О Господи! Тоді…

І він упав на стілець.

Полковник Мелчет ступив до виходу.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, Сенфорде, — сказав він. — За жодних обставин ви не повинні залишати цей дім.

Троє чоловіків вийшли разом. Інспектор і головний констебль обмінялися поглядами.

— Я думаю, цього досить, — підсумував інспектор.

— Так. Виписуйте ордер і заарештуйте його.

— Пробачте мені, — промовив сер Генрі. — Але я забув свої рукавички.

Він швидко повернувся в дім. Сенфорд сидів у тій самій позі, в якій вони його покинули, тупо дивлячись перед собою.

— Я повернувся, — сказав сер Генрі, — аби сказати вам, що особисто хочу вам допомогти і зроблю для цього все від мене залежне. Я не можу відкрити вам, чому я зацікавився вами, але я хотів би вас попросити, якщо ви не проти, розповісти мені якомога коротше, що відбулося між вами та тією дівчиною, Розою.

— Вона була дуже гарна, — сказав Сенфорд. — Дуже гарна та дуже зваблива. І… вона вчепилася в мене мертвою хваткою. Богом присягаюся, це правда. Вона не відходила від мене. А я почував себе самотнім, і ніхто особливо мене тут не любив, а… а вона, як я вже сказав, була навдивовижу гарна та, здавалося, дуже добре знала, чого хоче і як їй цього домогтися… — Його голос став майже нечутним. Він підняв погляд. — А потім сталося це. Вона хотіла, щоб я одружився з нею. Я не знав, що робити. Я заручений із дівчиною в Лондоні. Якщо вона коли-небудь почує про це — а вона, безперечно, почує, — тоді всьому кінець. Вона не зрозуміє. Та й як вона могла б це зрозуміти? Я, звичайно, негідник. Як я вже сказав, я не знав, що мені робити. Я уникав зустрічатися з Розою. Я вирішив повернутися до міста, побачитися зі своїм адвокатом і досягти якоїсь домовленості з нею, сплативши їй певну суму грошей. Господи, який я був дурень! А тепер мені все ясно: проти мене висувають звинувачення. Але вони помиляються. Вона сама це зробила.

— Вона коли-небудь погрожувала, що накладе на себе руки?

Сенфорд похитав головою.

— Ніколи. Я не сказав би, що від неї можна було такого чекати.

— А що ви скажете про чоловіка, якого звуть Джо Елліс?

— Хлопець-тесля? Добрий представник старого селянського племені. Тупий хлопчина, але божевільно закоханий у Розу.

— Він міг ревнувати? — запитав сер Генрі.

— Мабуть, що трохи ревнував, але його реакції надто вповільнені. Він схильний страждати мовчки.

— Гаразд, — сказав сер Генрі. — Мені час іти.

Він приєднався до інших.

— Ви знаєте, Мелчете, — зазначив він, — я відчуваю, що ми повинні також подивитися на того другого хлопця, Елліса, перш ніж робити категоричні висновки. Мені було б шкода вас, якби ви здійснили арешт, який потім виявиться помилкою. Зрештою, ревнощі — дуже переконливий мотив для вбивства та вельми поширений до того ж.

— Ви маєте слушність, — відповів інспектор. — Але Джо не такий хлопець. Він не скривдить і мухи. Ніхто ніколи не бачив, щоб він бодай розсердився. Проте, я згоден, ми все ж таки повинні його запитати, де він був учора ввечері. Зараз він має бути вдома. Він наймає помешкання в місіс Бартлет — дуже пристойної особи — удови, яка заробляє собі на життя пранням.

Маленький будиночок, до якого вони підійшли, був бездоганно чистий і прибраний. Висока й товста жінка середнього віку відчинила їм двері. Вона мала приємне обличчя й сині очі.

— Доброго ранку, місіс Бартлет, — сказав інспектор. — Джо Елліс удома?

— Повернувся не більш як десять хвилин тому, — відповіла місіс Бартлет. — Заходьте, прошу вас, панове.

Витерши руки фартухом, вона провела їх до невеличкої передньої вітальні, де були опудала птахів, порцелянові собаки, диван та кілька явно не потрібних тут меблів.

Вона поквапно знайшла, де їм сісти, щось прибрала, аби звільнити трохи більше місця, і вийшла, гукаючи:

— Джо, тут прийшли троє джентльменів, щоб побачитися з тобою!

Голос із задньої кухні відповів:

— Я вийду, коли почищу одяг і вмиюся.

Місіс Бартлет посміхнулася.

— Заходьте, місіс Бартлет, — запросив полковник Мелчет. — Сідайте.

— Ой ні, сер, я навіть подумати про таке не можу.

Місіс Бартлет була шокована такою пропозицією.

— Вам до вподоби ваш пожилець, Джо Елліс? — запитав Мелчет удавано безтурботним тоном.

— Кращого пожильця й бути не може, сер. Дуже спокійний і врівноважений молодий хлопець. Ніколи не випив і краплі спиртного. Дуже пишається своєю роботою. І завжди ставиться добре до мене й допомагає по дому. Він зробив мені ці полиці й новий буфет для кухні. І все, що часом треба зробити в домі, Джо зробить і не проситиме за це навіть подяки. О, дуже рідко трапляються такі молоді хлопці, як Джо, сер.

— Якась дівчина колись знайде своє щастя в ньому, — недбало зауважив Мелчет. — Йому дуже подобалася та бідолашна дівчина, Роза Емот, чи не так?

Місіс Бартлет зітхнула:

— Мені було дуже прикро на це дивитися.