Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата

Я відчуваю, що, коли скажу дещо, ви принаймні не станете сміятися з мене.

До сера Генрі несподівано дійшло, що вона говорить дуже серйозно.

— Звичайно, я не стану сміятися, — лагідно сказав він.

— Сер Генрі, ця дівчина, Роза Емот, вона не втопилася — її було вбито… І я знаю, хто її вбив.

Десь протягом трьох секунд сер Генрі мовчав, опанований глибоким подивом. Голос міс Марпл був досконало спокійним і нітрохи не збудженим. Можна подумати, вона сказала якісь найбуденніші в цьому світі слова, настільки в її тоні були відсутні будь-які емоції.

— Ви зробили дуже серйозну заяву, міс Марпл, — сказав сер Генрі, коли нарешті зміг перевести подих.

Вона кілька разів лагідно кивнула головою.

— Я знаю… Знаю… І саме тому прийшла до вас.

— Але ж, моя люба леді, я зовсім не та людина, до якої треба приходити в таких випадках. Зараз я цілком приватна особа. Якщо ви маєте докази, які підтверджують щойно сказані вами слова, ви повинні піти в поліцію.

— Не думаю, що з цього буде якась користь, — сказала міс Марпл.

— Але чому ви так думаєте?

— Бо в мене немає жодних, як ви їх називаєте, доказів.

— Ви хочете сказати, це лише ваш здогад?

— Здогад, якщо хочете, але насправді не зовсім так. Я знаю. Я здатна здобути це знання, проте, якби я навела свої аргументи на його підтримку в розмові з інспектором Друйтом, він би лише посміявся з мене. І навряд чи я засудила б його за це. Дуже важко зрозуміти те знання, що його я схильна назвати спеціальним знанням.

— Наприклад? — запитав сер Генрі.

Міс Марпл ледь помітно всміхнулася.

— Ну, приміром, якби на підтвердження свого знання я навела вам той факт, що чоловік на прізвисько Горох, котрий кілька років тому продавав моїй племінниці овочі, вивантажив їй зі свого воза ріпу замість моркви…

Вона промовисто замовкла на півслові.

— Дуже добре прізвисько для торговця, — промурмотів сер Генрі. — Ви хочете сказати, що оцінюєте події, порівнюючи їх з аналогічними?

— Я знаю людську натуру, — сказала міс Марпл. — Неможливо не знати людської натури, проживши стільки років у селі. Питання лише в тому, вірите ви мені чи ні?

Вона подивилася йому просто у вічі. Рожевий рум'янець став яскравішим на її щоках. Їхні погляди зустрілись, і вона не відвела своїх очей.

Cep Генрі був чоловіком із дуже великим життєвим досвідом. Він звик ухвалювати свої рішення швидко, не ходячи коло та навколо. Хоч яким неймовірним і фантастичним здалося йому твердження міс Марпл, він відразу відчув, що приймає його.

— Я вірю вам, міс Марпл. Але не розумію, що я міг би зробити для вас у цій справі й чому ви до мене прийшли.

— Я думала про це й багато думала, — промовила міс Марпл. — Як я вже сказала, було б марно йти до поліції, не маючи на руках жодних фактів. Єдине, про що я вас хочу попросити, — це щоб ви зацікавились цією справою — я певна, для інспектора Друйта це буде велика честь. А якщо справа зайде далі, то не сумніваюся, що полковник Мелчет, головний констебль, буде як віск у ваших руках.

Вона подивилася на нього благальним поглядом.

— А які відомості ви мені дасте, щоб я міг на них опертися?

— Я подумала про те, — сказала міс Марпл, — щоб написати на клаптику паперу прізвище — прізвище конкретної особи — й дати його вам. І якщо потім, у процесі розслідування, ви доведете непричетність цієї особи до злочину, я готова буду визнати свою помилку.

Вона замовкла, а потім додала, затремтівши всім тілом:

— Було б просто жахливо — неймовірно жахливо! — якби зовсім невинну людину повісили.

— Звідки ви… — вигукнув сер Генрі, геть приголомшений.

Вона обернула до нього засмучене обличчя.

— Може, я й помиляюся щодо цього — хоча так не думаю. Інспектор Друйт, поза всяким сумнівом, чоловік розумний. Але пересічний розум іноді буває дуже небезпечним. Він часто примушує людину зупинятися на півдорозі.

Сер Генрі подивився на неї з цікавістю.

Міс Марпл трохи понишпорила у своєму ридикюлі, дістала звідти невеликого записника, вирвала звідти аркушик, ретельно написала на ньому якесь слово й, згорнувши аркуш удвоє, передала серові Генрі.

Він розгорнув аркуш і прочитав прізвище. Воно нічого йому не сказало, але брови в нього трохи піднялись угору. Він подивився на міс Марпл і поклав згорнутий аркушик у кишеню.

— Гаразд, гаразд, — сказав він. — Досить незвичайна справа. Я ніколи не робив раніше нічого подібного. Але тепер у мене є чим підтвердити своє судження — вашою думкою, міс Марпл.

II

Сер Генрі сидів у кабінеті з полковником Мелчетом, головним констеблем графства, й інспектором Друйтом.

Головний констебль був невеличкий на зріст і відзначався притаманною військовикам безцеремонністю суджень. Інспектор був високий, широкоплечий і наділений неймовірно тверезим поглядом на речі.

— Мені трохи ніяково, що я втручаюсь у вашу роботу, — сказав сер Генрі зі своєю приємною усмішкою. — Я не зміг би навіть вам пояснити, чому я це роблю. — "І таки не зміг би!" — подумав він.

— Дорогий друже, ми щиро вам вдячні. Ваша участь у розслідуванні — для нас велика приємність.

— І велика честь, сер Генрі, — докинув інспектор.

Головний констебль подумав: "Знудився до смерті, бідолаха, гостюючи в тих Бентрі. Старий, що не стуляє рота, обкладаючи лайкою уряд, і стара, котра вічно белькоче про свої цибулини".

Інспектор подумав: "Дуже шкода, що тут не йдеться про справжню головоломку. Кажуть, один із найліпших детективів Англії. Жаль, що ми тут плаваємо так мілко".

А вголос головний констебль сказав:

— Боюся, ця справа надто брудна й очевидна. Спочатку ми думали, дівчина наклала на себе руки. У неї були проблеми з родиною, ви ж розумієте які. Але наш лікар, доктор Гейдок, чоловік дуже сумлінний. Він виявив синці на кожній її руці, біля самого плеча. Синці, які виступили на її шкірі до смерті. Саме там, де хтось міг схопити, аби штовхнути у воду.

— Для цього треба було докласти велику силу?

— Не думаю. Навряд чи там була боротьба — певно, вбивця захопив дівчину зненацька. На місточку зі слизьких дощок. Не було нічого легшого, як штовхнути її у воду, — з одного боку там немає перил.

— А вам точно відомо, що трагедія сталася саме там?

— Так. Ми допитали хлопця — його звуть Джиммі Браун і йому дванадцять років. Він був у лісі, на протилежному березі. Він почув зойк, що пролунав на місточку, і сплеск води. Це сталось уже в сутінках — і щось побачити було важко. Проте незабаром хлопець помітив, як по воді пливе щось біле, і тоді він побіг по допомогу. Вони витягли її на берег, але було вже надто пізно, щоб повернути її до життя.

Сер Генрі кивнув головою.

— А хлопець нікого не бачив на місточку?

— Ні. Але, як я вам уже сказав, були сутінки, а над тим місцем завжди висить туман. Я ще збираюся допитати хлопця, чи не бачив він там когось відразу після вбивства або перед ним. Бо він, природно, подумав, що дівчина сама стрибнула у воду. Зрештою, спочатку всі так думали.

— Але ми маємо ще записку, — сказав інспектор Друйт.

Він обернувся до сера Генрі.

— Записку знайшли в кишені мертвої дівчини, сер. Вона була написана олівцем, яким зазвичай художники малюють ескізи, і хоч папір перетворився на кашу, проте ми спромоглися прочитати, що там було написано.

— І що ж там було?

— Записка була від молодого Сендфорда. "Гаразд, — було там написано, — я чекатиму тебе біля місточка о пів на дев'яту. Р. С." І саме десь о пів на дев'яту чи на кілька хвилин пізніше Джиммі Браун почув крик, а потім і сплеск.

— Я не знаю, чи доводилося вам бачити цього Сендфорда, — провадив полковник Мелчет. — Він з'явився тут десь місяць тому. Один із сучасних молодих архітекторів, котрі проектують химерні будинки. Він узявся проектувати дім для Олінгтона. Одному Богові відомо, на що він має бути схожий. Щось, напхом напхане всіляким модерним мотлохом, я думаю. Скляний обідній стіл і хірургічні стільці, виготовлені зі сталі та решіток. Це, власне, не стосується нашої справи, але показує, що він за суб'єкт, той Сендфорд. Можна сказати, більшовик — людина без моралі.

— Зваблення дівчат, — лагідно сказав сер Генрі, — злочин, що має глибоке коріння в історії, але коріння вбивства сягає значно глибше.

Полковник Мелчет здивовано витріщився на нього.

— О, так, — сказав він. — Звичайно, звичайно.

— Зрозумійте, сер Генрі, — сказав Друйт, — справа це брудна, проте цілком очевидна. З вини того молодого Сенфорда дівчина опиняється в халепі. А йому вже скоро повертатися до Лондона. Там він має дівчину — вродливу молоду леді, — з якою заручений. Але якби до неї раптом дійшли чутки про його сільську пригоду, то, природно, вона б йому цього не подарувала. Він зустрічається з Розою біля місточка; вечір туманний, нікого близько немає; він хапає її за плечі й штовхає у воду. Типовий юний мерзотник, і він заслуговує отримати те, що скоро отримає. Така моя думка.

Сер Генрі сидів мовчки хвилину чи дві. Він відчував, як його омиває потужний підземний потік місцевих забобонів. Новомодний архітектор вочевидь не міг здобути популярності в консервативному селі Сент-Мері-Мід.

— То немає жодних підстав сумніватися, що саме цей чоловік, Сенфорд, був батьком ненародженої дитини? — запитав він.

— Він батько, а хто ж іще? — сказав Друйт. — Роза Емот у всьому зізналася батькові. Вона сподівалася, що він з нею одружиться. Одружиться! Такі, як він, не одружуються!

"Святий Боже, — подумав сер Генрі. — Схоже, я потрапив у мелодраму середньо-вікторіанської доби. Довірлива дівчина, негідник із Лондона, суворий батько, зрада — немає лише вірного сільського коханого. Думаю, уже час запитати про нього".

І вголос він сказав:

— А чи не мала дівчина хлопця з тих, які живуть тут, у селі?

— Ви маєте на увазі Джо Елліса? — запитав інспектор. — Хороший він хлопець — Джо. Заробляє собі на життя теслярським ремеслом. Ех, якби вона залишилася з Джо…

Полковник Мелчет схвально кивнув головою.

— Кожен має шукати собі пару серед людей свого класу, — різко кинув він.

— А як Джо Елліс сприйняв цю подію? — запитав сер Генрі.

— Ніхто не знає, як він її сприйняв, — сказав інспектор. — Він дуже сумирний хлопець, той Джо. І дуже замкнений у собі. Усе, що робила Роза, було, на його погляд, правильним. Вона водила його на повідку. Він сподівався, що рано чи пізно вона до нього повернеться — таким був його напрям думок, я вважаю.

— Я хотів би побачитися з ним, — сказав сер Генрі.

— О, ми його неодмінно навідаємо, — відповів полковник Мелчет. — Ми не знехтуємо жодної ниточки.