Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
У мене більше немає часу, щоб…
— Та ні, у вас є час, містере Гірш. І не розказуйте мені, що ваш адвокат сидить у сусідній кімнаті. Його там нема. А ось я розповім дещо, що вас справді зацікавить. Ви ще не американець і тільки сподіваєтеся наступного року отримати громадянство. Якщо про вас поширяться погані плітки, матимете проблеми — Сполучені Штати в таких справах досить запопадливі. Мій друг Росс, відомий журналіст, та я хочемо застерегти вас від цього.
— Ви не заперечуєте, якщо я зателефоную в поліцію? — запитав Гірш, який, очевидно, таки на щось наважився.
— Анітрохи. Ми відразу зможемо передати їй і наші дані.
— Які ще дані! Шантаж в Америці суворо карається законом, Забирайтеся геть!
Кан вмостився на один із позолочених стільців.
— Ви думаєте, — сказав він уже іншим тоном, — що вчинили мудро. Але це не так. Треба було віддати Ґрефенгайму його гроші. Тут, у моїй сумці, лежить заява у відділ імміграції з проханням відмовити вам у американському громадянстві. Її підписали сто емігрантів. А ще у мене є інша заява з вимогою не давати вам громадянства через махінації з німецьким гестапо, її підписали шість емігрантів. Іще там докладно описано, чому вам вдалося вивезти з Німеччини більше грошей, ніж решті емігрантів, а також вказано ім'я нациста, який привіз вам ці гроші до Швейцарії. Крім того, в мене є ще й вирізка з ліонської газети про єврея на ім'я Гірш, який під час допиту в гестапо видав місце перебування двох утікачів, після чого їх розстріляли. Не протестуйте, містере Гірш. Можливо, це були й не ви, але я наполегливо переконуватиму всіх і кожного, що то були саме ви.
— Що?
— Я свідчитиму в суді, що це були ви. Тут усі знають про мої славні вчинки у Франції. Мені повірять значно швидше, ніж вам.
Гірш і далі не зводив із Кана очей:
— Тобто ви збираєтеся лжесвідчити?
— Я лжесвідчитиму тільки з погляду примітивного правосуддя, а не за законом "око за око, зуб за зуб". До речі, за старозавітним законом, містере Гірш. Ви погубили Ґрефенгайма, ми погубимо вас. І нам цілком байдуже, де правда, а де брехня. Я вже вам казав, що багато чого навчився, живучи серед нацистів.
— І ви — єврей?
— Так, як і ви, на жаль!
— І ви переслідуєте єврея?
На мить Кан збентежився.
— Так, — промовив він перегодом, — я вже казав: моїми наставниками були гестапівці. А ще я вивчав методи американських гангстерів. Крім того, містере Гірш, у мене ще й серйозні задатки єврейської інтелігенції.
— Поліція в Америці…
— Американську поліцію я теж знаю, — перебив його Кан. — І непогано! Нам вона не потрібна. Щоб упоратися з вами, досить буде документів у моїй сумці. І мені геть не залежить на тому, щоб ви опинилися у в'язниці. Мені вистачить, якщо вас просто відправлять у табір для інтернованих.
Гірш підняв руку.
— Це вже за межами вашого впливу, містере Кан. І для цього потрібні інші докази, ніж ваші фальшиві обвинувачення.
— Думаєте? — відповів Кан. — Підчас війни? Для німецького емігранта? Та й що з вами станеться у таборі для інтернованих? Вас просто гуманно посадять до в'язниці. Щоб туди потрапити, не треба аж так багато причин. А якщо і вдасться уникнути табору, то які у вас шанси отримати громадянство? Будь-які сумніви та плітки зможуть відіграти тут вирішальну роль.
Гірш судомно вп'явся у собачий ошийник.
— А як щодо вас? — запитав він тихо. — Що буде з вами, якщо випливе правда? Що станеться з вами? Шантаж, лжесвідчення…
— Я прекрасно знаю, що на кону, — відповів Кан. — І мені байдуже. Чхав я на це і на все, що важливо таким шахраям, як ви, з вашими захмарними планами на майбутнє. Мені все це байдуже, хоч ви цього й не зрозумієте. Бо ви просто нікчемний хробак. Мені ще у Франції на все було наплювати. Інакше я просто не зміг би через усе пройти. Я вам не якийсь простачок-філантроп. І мені байдужісінько, що буде далі. Якщо ви щось проти мене замислите, я не побіжу до судді! Я власноруч прикінчу вас. Мені не вперше. Що ви взагалі знаєте про стан чистого абсолютного розпачу? Ви й досі не зрозуміли, яке дешеве тепер людське життя і як легко когось убити? — Канове обличчя спотворила гримаса відрази. — І нащо вам усе це треба? Я не збираюся знищувати вас. Просто заплатіть невелику частину боргу, от і все.
Здавалося, що Гірш знову ремигає.
— Я не маю вдома готівки, — сказав він урешті-решт.
— Випишіть чек.
Раптом Гірш відпустив собаку.
— Геть, Гарро!
Він відчинив двері, собака вибіг, і Гірш знову їх зачинив.
— Нарешті, — прокоментував Кан.
— Я не випишу вам чек, — оголосив Гірш. — Ви ж розумієте — чому?
Я зацікавлено глянув на нього. Не думав, що він так швидко здасться. Можливо, Кан мав рацію — невідомий страх змішався зі справжнім почуттям провини і позбавив Гірша впевненості. Він мав вигляд людини, яка швидко думає і так само швидко діє, — якщо це, звісно, не був хитрий трюк.
— Завтра я знову прийду до вас, — мовив Кан.
— А документи?
— Знищу їх завтра на ваших очах.
— Я дам вам гроші тільки в обмін на документи.
Кан похитав головою:
— Щоб ви взнали, хто готовий проти вас свідчити? Виключено!
— А хто підтвердить, що ви знищили справжні документи?
— Я, — відповів Кан. — Вам має цього вистачити.
Гірш знову беззвучно зажував.
— Добре, — мовив стиха. — Завтра о цій же порі.
Кан підвівся з позолоченого стільця.
Гірш кивнув. Аж раптом він увесь покрився потом.
— Мій син — хворий, — прошепотів він. — Мій єдиний син! А ви — посоромилися б! — сказав він раптово. — Я в розпачі — а ви!..
— Сподіваюся, ваш син скоро одужає, — спокійно відповів Кан. —' Доктор Ґрефенгайм точно порадить вам найкращого тутешнього лікар.
Гірш не відповів нічого. У нього на обличчі відбилося дивне поєднання ненависті та болю, ненависть палахкотіла і в його очах. Мені здалося, він навіть більше згорбився, але я часто бачив, що жаль за втраченими грішми часто буває схожа на справжні страждання. Причиною його швидкої капітуляції могло бути й інше: він бачив таємничий зв'язок між синовими стражданнями та підлістю щодо доктора
Ґрефенгайма, і ця безпорадність підживлювала його ненависть. Хоч як це дивно, але мені стало його майже шкода.
— Не впевнений, що його син справді хворий.
— Думаю, це правда. Жоден єврей не брехатиме про хворобу власної дитини.
Кан усміхнено глянув на мене.
— Я не впевнений, що він узагалі має сина, — пояснив тоді.
Ми вийшли на вулицю, у вологу, мов у пральні, задуху.
— Як думаєте, завтра з Гіршем будуть проблеми? — запитав я.
— Ні, він боїться, що не отримає громадянства.
— А нащо ви взяли з собою мене? Я швидше заважав, ніж допомагав. І вам теж, адже, у присутності свідка Гірш мусив поводитися обережніше. Без мене ви швидше б упоралися.
Кан розсміявся.
— Можливо. Зате мені дуже допомогла-ваша зовнішність.
— Чому?
— Ви схожі на справжнього бога грози. Розумієте, про що я? У вас поєднано всі риси арійської раси — саме так її уявляють каліки та темноволосі члени німецького уряду! Єврей завжди порозуміється з іншим євреєм і ніколи не сприйматиме його всерйоз. Але якщо поруч такий чистокровний арієць, то це зовсім інша річ. Припускаю, Гірша налякали саме ви, до того ж добряче.
Пригадав, як недавно, проти моєї волі, мені довелося захищати Німеччину від Фрейзера, а тепер мене використали, щоб залякати єврея. Аж дивно, в яких ситуаціях може опинитися людина. Я знав, що маю не надто розвинене почуття гумору, але за цих обставин мені взагалі було не до сміху. Почувався, наче на мене вилили ціле відро з помиями.
Кан нічого не зауважив. Пружним кроком він ішов крізь застиглу полудневу спеку, наче мисливець, який вистежив дичину.
— Нарешті хоч якась віддушина в цій безмежній нудьзі, — мовив він. — Було вже просто нестерпно! Я не звик жити у безпеці. Мабуть, у цьому сенсі я вже навіки зіпсований.
— А чому ви не йдете на війну добровольцем? — запитав я сухо.
— Я намагався. Але ж ви знаєте: нас не беруть. Ми — "ворожі іноземці". Зазирніть у своє посвідчення!
— У мене його немає. Я ще на нижчому рівні. Але ж ви — це зовсім інша річ. У Вашингтоні точно знають про ваші вчинки у Франції.
— Так, знають, тому довіряють іще менше, ніж решті. Вони бояться подвійної гри. Хто міг діяти так зухвало, той має особливі контакти — так думають у тих кабінетах. Не здивуюся, якщо мене ще й кинуть колись за ґрати. Ми живемо у світі кривих дзеркал, у яких наші глумливо-іронічні відображення клеять дурня. — Кан розсміявся. — На жаль, іронія — прерогатива письменників, а не таких людей, як я.
— У вас справді є підписи емігрантів проти Гірша?
— Ні. Звісно ж, ні. Тому я вимагав у нього тільки тисячу доларів, а не всю суму. Так Гірш думатиме, що вийшов іще досить сухим із води.
— По-вашому, Гірш вважає, що просто уклав вигідну угоду?
Кан глипнув на мене.
— Авжеж, мій бідний Россе, — підтвердив співчутливо. — Так влаштовано світ.
— Поїдьмо в якийсь затишний куточок, — запропонував я Наташі. — У миле європейське село чи просто на озеро. Кудись, де ми не стікали би потом.
— Я без машини. Подзвонити Фрейзеру?
— У жодному разі!
— Він не мусить їхати з нами. Просто позичить машину.
— Ні, так теж не годиться. Поїдьмо краще на метро чи на автобусі!
— Куди? м
— Та й справді, куди? Мені здається, що влітку в Нью-Йорку вдвічі більше людей, ніж завжди!
— І всюди — просто нестерпна спека. Бідний Росс!
Я роздратовано глянув на неї:
— Сьогодні мене вже вдруге назвали бідним Россом. Може, поїдьмо до "Клойстерса"? Там виставлені килими з єдинорогами. Я їх ще не бачив. А ти?
— Теж ні. Але ввечері музеї зачинені. Для емігрантів теж.
— Мені вже просто в печінках сидить бути емігрантом, — сказав я ще роздратованіше. — Я сьогодні цілий день був емігрантом. Спершу з Сильверсом, потім із Каном. Може, нам пора побути звичайними людьми?
Вона розсміялася:
— Коли закінчуються клопоти про їжу та житло, людина перестає бути звичайною, мій дорогий Руссо і Торо. А ще кохання призводить до катастроф.
— Але не тоді, коли його сприймають так, як ми.
— А як ми його сприймаємо?
— Узагальнено, а не індивідуально.
— Боже милосердний, — сказала Наташа.
— Сприймаємо, як море в цілому. А не як окрему хвилю. Ти ж теж так думаєш, правда?
— Я? — здивувалася Наташа.
— Так, та. З твоїми численними друзями.
— Як думаєш, чарка горілки мене зараз не вб'є? — запитала вона перегодом.
— Не вб'є.