Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Мені не можна довго хворіти. Я потрібна людям. А ви як думаєте?

Я пішов з Равіком до виходу. Біля дверей побачив Танненбаума. Він нерішуче дивився то на одну сестру Коллер, то на іншу. Його лисина блищала. І він знову мене ненавидів.

— Ви з ним посварилися? — запитав Равік.

— Банальна суперечка, щоб трохи відволіктися. Я не вмію перевідувати хворих. Мені відразу вривається терпець, і я злюся. Сам себе за це ненавиджу, але нічого не можу вдіяти.

— Таке трапляється майже з усіма. Почуваєшся винним, бо ти — здоровий.

— Я почуваюся винним, бо інша людина — хвора. — Равік став як укопаний. — Невже і ви вже трохи з глузду з'їхали?

— Хіба цього хтось уникнув?

Він усміхнувся:

— Усе залежить від вашої стриманості. Люди, яким вдається найкраще приховувати емоції, завжди у найбільшій небезпеці. А хто все відразу вихлюпує назовні, не має чого боятися.

— Я це собі запам'ятаю, — сказав я. — Що з Бетті?

— Ми мусимо її прооперувати. Зараз неможливо сказати щось напевно.

— Ви вже склали всі іспити?

— Так.

— Ви оперуватимете Бетті?

— Так.

— До побачення, Равіку.

— Мене тепер звати Фрезенбурґ. Це моє справжнє прізвище.

— А я досі Росс. І це не моє справжнє прізвище.

Він розсміявся і швидко пішов.

— Ти стільки озираєшся, ніби я десь сховала мертве дитя, — сказала Наташа.

— Давня звичка. Її не так легко позбутися.

— Тобі часто доводилося переховуватися?

Я здивовано глянув на неї. Дурне питання — це, якби вона запитала, чи мені часто випадало дихати. Тоді я зрозумів, що вона нічого не знає про моє попереднє життя, і, хоч як це дивно, у моїх грудях розлилося тепле відчуття радості. "Дякувати Богу, — подумав я, — що вона нічого не знає".

Наташа стояла перед широким вікном у кімнаті з низькою стелею — темний силует у яскравому світлі, — і мені не треба було їй нічого пояснювати чи почуватися втікачем. Я обійняв її і поцілував.

— Від сонячного проміння в тебе такі теплі плечі, — промовив я.

— Я переїхала сюди тільки вчора. Холодильник повний. Ми можемо цілий день не виходити надвір. Сьогодні ж неділя, якщо ти раптом забув.

— Не забув. А в холодильнику є щось випити?

— Дві пляшки горілки. І дві пляшки нежирного молока.

— Ти вмієш готувати?

— Так собі. Але я вмію смажити стейки на грилі і відкривати бляшанки. Крім того, в нас багато фруктів, салат і радіо. Ми тепер можемо почати справжнє обивательське життя.

Вона розсміялася. Я тримав її в обіймах, але не сміявся. Її слова вдарили мене, наче дюжина м'яких стріл із гумовими наконечниками, що діти використовують їх для духових пістолетів. Вони не завдають болю, але все ж таки їх відчуваєш.

— Ти б не хотів такого життя, правда? — запитала Наташа. — Занадто міщанське для тебе?

— Я вважаю таке життя найбільшою пригодою нашого часу, — відповів я і вдихнув кедровий запах її волосся. — Кожен бухгалтер переживає тепер стільки ж пригод, скільки колись король Артур. Я б міг тижнями слухати радіо, пити пиво і насолоджуватися міщанським життям, наче пурпуровою мантією на своїх плечах.

— Ти вже колись дивився телевізор?

— Зовсім трохи.

— Я так і думала. Він би швидко тобі остогиднув. А від пурпурової мантії невдовзі засвербіли би плечі.

— Зараз мені все байдуже. Ти знаєш, що сьогодні — перший день, коли нам не потрібно вештатися по кнайпах чи сидіти в готелі?

Вона кивнула.

— Я вже тобі це казала. Але ти вважав, що до цього якось причетний Фрейзер.

— Я і досі так вважаю. Але мені байдуже.

— Ти розумнішаєш на очах. Заспокойся! У тебе нема жодних підстав сумніватися у мені.

Я роззирнувся. То була маленька квартира на п'ятнадцятому поверсі — з вітальнею, спальнею, кухнею та ванною. Недостатньо елегантна для Фрейзера. З великих вікон вітальні та спальні відкривався прекрасний краєвид на Нью-Йорк: від П'ятдесят сьомої вулиці видно було Волл-стрит — поміж хмарочосів і понад багатьма рядами низьких будиночків.

— Тобі тут подобається? — запитала Наташа.

— Саме так і потрібно жити у Нью-Йорку. Багато світла, простору і цей краєвид. Твоя правда, будь-хто вважав би нас божевільними, якби ми сьогодні кудись пішли!

— Купи нам недільних газет! Кіоск тут зовсім поруч, на розі. Тоді ми справді матимемо все необхідне. А я тим часом приготую нам каву.

Я пішов до ліфта.

Купив недільні випуски "Нью-ЙоркТаймс" та "ГеральдТриб'юн", кожен по кілька сотень сторінок. Міркував, чи в часи Ґете люди були щасливіші, коли газети читали тільки багаті та освічені? І дійшов висновку, що те, чого не знаєш, не може зробити нещасним, — дуже скромний результат.

Я глянув у ясне небо, в якому кружляв літак, і спробував струсити свої думки, наче блохи. Трохи пройшовся по Другій авеню. Ліворуч був баварський м'ясний магазин, поруч — крамниця з делікатесами трьох братів Штерн.

Тоді знову звернув на П'ятдесят сьому вулицю і піднявся на п'ятнадцятий поверху ліфті з гомосексуалістом — він назвався Яспером: рудоволосий, в картатій спортивній куртці і з білим пуделем на ім'я Рене. Яспер запросив мене на сніданок. Я втік від нього і вже з набагато ліпшим настроєм подзвонив у двері.

Наташа зустріла мене майже гола — з тюрбаном на голові і з обмотаним навколо стегон рушником.

— Чарівно! — мовив я, кинувши газети на стілець у передпокої. — Твій вигляд пасує до назви цього поверху!

— Що за назва?

— Її дав Нік, продавець газет на розі. Він стверджує, що колись тут був бордель.

— Я була у ванній, — сказала Наташа. — Уже вдруге. Цього разу — в холодній. А ти все не приходив. Ти що, купував газети на Таймс-сквер?

— Я опинився в чужому, незнайомий світі — світі гомосексуалістів. Знаєш, що тут ними аж кишить?

Вона кивнула і кинула на підлогу рушник.

— Знаю. Ця квартира теж належить одному з них, може, тепер ти нарешті заспокоїшся.

— То це тому ти зустріла мене в такому вигляді?

— Я про це не думала. Але тобі ніщо не загрожує.

Ми лежали в ліжку. Після кави випили пива. Потім у магазині братів Штерн, що працював і по неділях, замовили купу продуктів — копчене м'ясо, салямі, масло, сир і сірий хліб. В Америці варто лише подзвонити, щоб мати все що заманеться. Навіть у неділю. Усе принесуть просто додому — треба тільки трохи прочинити двері і взяти. Прекрасна країна, надто якщо вся ця благодать тобі по кишені.

— Я тебе обожнюю, — сказав я, відмовляючись вбирати червону шовкову піжаму анонімного власника квартири, яку мені кинула Наташа. — Я тебе обожнюю. Це свята правда, як і те, що мене створив Бог. Але я це не вдягатиму.

— Але ж, Роберте. Вона випрана і випрасувана, а Джері — дуже охайний і чистоплотний чоловік.

— Хто?

— Джері. У готелі ти теж спиш на постелі, на якій раніше спав невідомо хто!

— Правильно. І мені це зовсім не подобається. Але все залишається анонімно — я цих людей не знаю.

— Джері ти теж не знаєш.

— Я знаю його через тебе. Ось у чому різниця! Це так само, коли ти їси курку, якої ніколи не бачив, і курку, яку ти виростив і кликав на ім'я.

— Шкода! Я залюбки помилувалася би тобою в червоній піжамі. Але зараз я дуже хочу спати. Не заперечуєш, якщо я годинку посплю? Мене геть розморило від копченого м'яса, пива та любощів. А ти почитай газети.

— І не подумаю. Я лежатиму поруч із тобою.

— Думаєш, тоді я зможу заснути? Не вірю.

— Спробуймо. Може, я теж засну.

За кілька хвилин вона вже міцно спала. Досить довго я дивився на неї, але по-справжньому не бачив. Кондиціонер майже нечутно дзижчав, а знизу долинали приглушені звуки піаніно. Вправлявся хтось, хто зовсім не вмів грати, і саме тому мені пригадалося дитинство — спекотні літні дні, коли з іншого доверху крізь стіни квартири вливалася нерішуча, повільна гра на роялі, а за вікном ліниво шелестіли на вітрі каштани.

Раптом я прокинувся, виявляється, я теж спав. Обережно встав із ліжка і пішов до іншої кімнати, щоб одягтися. Всюди були розкидані мої речі. Позбирав їх, а тоді підійшов до вікна і глянув на чуже місто, яке не знало ні спогадів, ні традицій. Жодних! То було нове місто, сповнене нестримного майбутнього. Я довго стояв там і багато думав. Хтось знову заграв на піаніно, але тепер грали не етюд Черні, а сонату Клементі. Потім залунав повільний блюз.

Я став посеред кімнати, звідки було добре видно Наташу. Вона лежала на покривалі, оголена, обличчям до стіни, її ліва рука заплуталася у волоссі. Я дуже сильно її кохав. Кохав за те, що вона ніколи не сумнівалася. Вона завжди була поруч, коли ти цього потребував, але ніколи не обтяжувала і зникала, перш ніж ти встигав озирнутися. Я знову підійшов до вікна і глянув на цей білий кам'яний пейзаж, який нагадував країни Близького Сходу чи суміш Алжиру та місячного ландшафту.

Прислухався до невпинного вуличного гамору і спостерігав задовгою низкою світлофорів на Другій авеню, стежив, як у них автоматично чергувалося червоне і зелене світло. У цій регулярності було щось заспокійливе і водночас нелюдське, наче містом уже керували роботи. Проте мене це зовсім не злякало. Я знову пішов на середину кімнати, а потім виявив, що, обернувшись, бачу Наташу у дзеркалі навпроти ліжка. То була дивна гра двох картинок — справжньої і віддзеркалення, від неї аж мороз пішов поза шкірою; здалося, наче ми обоє перестали бути реальними, а мене підвісили у вежі між двох дзеркал, які перекидалися відображеннями, що виникали в них, аж поки зникли у нескінченності.

Наташа поворухнулася. Вона зітхнула і повернулася на живіт. А я подумав, чи не віднести мені на кухню тацю з бляшанками з-під пива, серветками, хлібом та залишками копченого м'яса. Але облишив цю ідею. Я не планував вражати її своїми господарськими чеснотами. Навіть не поставив до холодильника горілку, щоправда я знав, що там була ще одна пляшка. Аж дивно, як мене зворушувала ця буденна ситуація — прийти в дім і побачити там людину, яка на тебе чекає і яка тепер довірливо і без жодного страху спить поруч. Багато води втекло відтоді, як зі мною сталося щось подібне, але то була оманлива, далека ситуація, про яку я не хотів думати, перш ніж повернуся. Я знав, що ці думки дуже небезпечні, бо вони вели вузьким шляхом без жодних поручнів, по обидва боки якого зяяла прірва; тут не була доречна ні іронія, ні роздуми, можна було тільки рухатися вперед без жодної думки. Якби я захотів, міг би навіть весь шлях протанцювати, але будь-який хибний крок мав би летальні наслідки, як і необережний рух канатохідця.

Знову глянув на Наташу.