Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Я кохав її дуже сильно, але в моїх почуттях не було сентиментальності. Поки все так і залишатиметься — я у відносній безпеці. Я міг порвати з нею стосунки і не поранитися. Я дивився на її красиві плечі, фантастично гарні руки і безшумно ворушив пальцями, шепочучи заклинання: "Залишайся зі мною, о ти, прекрасна жінко з іншої, чужої планети! Не покидай мене, перш ніж я сам тебе не покину! Будь благословенна, о ти, частинка дикого спокою!"

— Що ти робиш? — запитала Наташа.

Я опустив руки.

— Хіба ти мене бачиш? — здивувався я. — Ти ж лежиш на животі!

Вона показала рукою на маленьке дзеркальце, яке стояло біля радіо на нічному столику:

— Намагаєшся мене зачаклувати? Чи тобі вже обридло жити біля домашнього вогнища?

— Ні те, ні те. І мине покинемо цієї фортеці, з якої вже майже зникла бордельна магія, але такий близький гомосексуалізм! Щонайраніше після обіду ми пройдемося П'ятою авеню, як усі порядні американці, які прибули в країну на "Мейфлауер". Але потім відразу повернемося сюди — до радіо, стейка на електричному грилі та любощів.

Але після обіду ми не вийшли на вулицю навіть. Натомість відчинили на годину вікна і впустили гаряче повітря, а потім знову ввімкнули кондиціонер на повну потужність, щоб не пітніти, кохаючись. Наприкінці дня у мене було відчуття, наче ми прожили майже цілий рік у вакуумі, у стані невагомого спокою.

20

— Я влаштовую невеличкий прийом, — оголосив Сильверс. — Вас теж запрошую.

— Дякую, — сказав я без ентузіазму. — Але, на жаль, змушений відмовитися. У мене немає смокінга.

— Він і не потрібен. Це літня вечірка. Кожен може приходити, в чому захоче.

У мене не було виходу.

— Добре, — погодився я.

— Чи не могли б ви привести ще й місіс Вімпер?

— Ви її вже запросили?

— Ще ні. Вона ж ваша знайома!

Я глянув на цього крутія.

— Не думаю, що це так просто буде зробити. Крім того, ви казали, що знаєте її значно довше за мене.

— Тоді я сказав це просто так. Прийдуть дуже цікаві люди.

Я чудово собі уявляв цих цікавих людей. Для тієї частини людства, яка живе з торгівлі, прикладна психологія здається дуже примітивною. Цікавий той, на кому ти заробляєш гроші, решта людства поділяється на симпатичних і байдужих людей. І, звісно ж, той, на кому втрачаєш гроші, — звичайний мерзотник. Сильверс фанатично дотримувався цих правил, а деколи заходив навіть далі.

Рокфеллерів, Фордів та Меллонів на прийомі не було, хоч Сильверс стільки про них розповідав, що я вже давно мав би повірити, що вони його найкращі друзі, які просто не зможуть не завітати. Але прийшли інші мільйонери — можливо, навіть мільйонери у першому поколінні, а не в другому чи третьому. Вони були галасливі й добродушні, балансували між абсолютною впевненістю у світі грошей та цілковитою безпорадністю в світі живопису. Всі вони вважали себе колекціонерами, а не простими смертними, які випадково придбали кілька картин, щоб прикрасити стіни будинку. То був найбільший трюк Сильверса: він перетворював їх на колекціонерів, дбав, щоб час від часу якийсь музей брав одну з їхніх картин на виставку і вносив її у каталог із позначкою "З приватної колекції містера та місіс X". Таким чином його клієнти долали ще один щабель драбини, яка вела в такий жаданий вищий світ.

Раптом я побачив місіс Вімпер. Вона кивком покликала мене.

— Що ми забули тут, серед цих акул? — простогнала вона. — Нащо ви мене запросили? Жахливі люди! Може, втечемо звідси?

— Куди?

— Та куди завгодно! В "Ель Марокко". Або до мене додому.

— Залюбки, — відповів я. — Але я не можу звідси піти. Я зараз тут як на службі.

— На службі? А як щодо мене? Переді мною ж ви не маєте жодних зобов'язань? Ви мусите мене звідси забрати, бо саме через вас мене запросили.

Її аргументація здалась мені досить цікавою.

— Ви часом не росіянка?

— Ні. Чому запитуєте?

— Бо саме росіянкам якнайкраще вдається з неправильних припущень та неправильних висновків вибудовувати стрункі логічні конструкції і висловлювати претензії. Дуже привабливо, дуже жіночно й дуже дражливо.

Місіс Вімпер розсміялася:

— І багато ви знаєте таких росіянок?

— Кількох. Щоправда, це емігрантки. Я зауважив, що в них просто талант без причини у всьому обвинувачувати чоловіків. Вони вважають, що таким чином вони підтримують вогонь кохання.

— Скільки всього ви знаєте! — мовила місіс Вімпер, кинувши на мене довгий, допитливий погляд. — То коли ми підемо? У мене нема жодного бажання і далі слухати фальшиві проповіді цієї Червоної Шапочки.

— А чому саме Червоної Шапочки?

— Тоді вовка в овечій шкурі.

— Це не з казки про Червону Шапочку. Це цитата з Біблії, місіс Вімпер.

— Дякую, професоре, але в обох випадках фігурує вовк. Скажіть, будь ласка, а вас не нудить, коли ви дивитеся на цю зграю маленьких і великих гієн та вовків, які вештаються тут, хизуючись своїми Ренуарами у пащеках?

— Поки що ні. Я сприймаю це інакше, ніж ви. Мені подобається, коли хтось серйозно говорить про речі, на яких зовсім не розуміється. Це звучить так по-дитячому і по-новому. А фахівці завжди справжні зануди.

— А ваш верховний жрець, який зі сльозами на очах говорить про картини, як про власних дітей, і все одно залюбки і дуже вигідно продає їх, цей торговець дітьми?

Я розсміявся. Вона добре орієнтувалася на цьому ярмарку марнославства.

— І що ми тут забули? — вела вона далі. — Проведіть мене додому.

— Я відвезу вас додому, але потім я мушу сюди вернутися.

— Добре.

Я мав би здогадатися, що її водій чекає на неї у машині перед будинком, але чомусь не додумався. Вона помітила моє здивування.

— А тепер везіть мене додому, я не кусаюся, — заспокоїла вона. — Потім вас знову сюди доставлять. Я ненавиджу сама повертатися додому. Ви й гадки не маєте, яка порожня може бути квартира.

— Помиляєтеся, — заперечив я. — Я це знаю.

Водій зупинився і відчинив двері. Місіс Вімпер вийшла з машини і, не чекаючи на мене, подріботіла до дверей будинку. Я роздратовано пішов слідом.

— Мені шкода, що я знову мушу туди повертатися, — сказав я. — Але ж ви розумієте, що інакше не можна.

— Та ні, інакше можна, — відповіла вона. — Але тут уже ви точно нічого не розумієте. На добраніч. Джоне, відвези містера… Забула, як вас звати?

Я втупився в неї і без вагань відповів:

— Мартин.

Вона й оком не повела:

— … містера Мартина назад.

На якусь мить я хотів було передумати, а потім таки сів у машину.

— Відвезіть мене до найближчої стоянки таксі, — попросив водія.

Він завів двигун.

— Зупиніться тут, — сказав я, коли ми проїхали два квартали. — Там стоїть таксі.

Водій обернувся:

— Чому ви хочете вийти? Мені зовсім не обтяжливо вас відвезти.

— Зате це обтяжливо для мене.

Він вишкірився:

— Мені б ваші проблеми.

Джон зупинив машину. Я дав йому чайові. Він похитав головою, але гроші взяв. На таксі я поїхав до Сильверса. Тоді вже я похитав головою. І чого ж я такий ідіот?

— Відвезіть мене, будь ласка, не на Шістдесят другу, — звернувся я до таксиста, — а на П'ятдесят сьому вулицю, на розі з Другою авеню.

— Як скажете, шеф. Красива ніч, правда?

— Спекотна.

Я вийшов біля крамниці з делікатесами братів Штерн. Там іще було відчинено. Кілька гомосексуалістів з блаженними усмішками вибирали собі холодні закуски на вечерю. Я зателефонував Наташі. Вона чекала мене не раніше як через дві-три години. Тому я вирішив зателефонувати, перш ніж піднятися до неї в квартиру. День і так був сповнений несподіванок, і я хотів запобігти новим.

Вона була вдома:

— Де ти? Зі своїми колекціонерами? Відпочиваєш від них на свіжому повітрі?

— Я і не з колекціонерами, і не з місіс Вімпер. Я в магазині братів Штерн, між сиром "Крафт" і салямі.

— Купи півфунта салямі і сірого хліба.

— І масла?

— Ні, масло в нас іще є. А от сир "Едам" не завадив би.

Раптом я відчув себе дуже щасливим.

Коли вийшов із телефонної будки, в магазині вже бавилися троє пуделів. Я впізнав Рене та його господаря, рудоволосого Яспера. Він із притаманними багатьом голубим легкістю і недбальством привітався зі мною:

— Як справи, незнайомцю? Давно не бачилися!

Мені саме давали салямі, сир і шоколадний пиріг у круглій алюмінієвій фользі.

— От як? — прокоментував Яспер. — Продукти для пізньої вечері?

Я мовчки глянув на нього. На щастя, він не запитав, чи я вечерятиму зі своєю подругою, інакше на його руді кучері я вмостив би шоколадний пиріг у фользі, наче корону.

Він більше нічого не казав, але вийшов услід за мною на вулицю.

— Трохи прогуляємося? — таки не втримався і закрокував у ногу зі мною.

Я озирнувся. На Другій авеню було дуже людно: мабуть, саме година вечірнього променаду, бо вулиця аж кишіла геями, з пуделями і без них. А ще — з карликовими таксами, більшість із яких господарі несли під пахвами. Панувала святкова атмосфера. Люди віталися, жартували, відпускали псів на край тротуару справляти нужду, спостерігали одне за одним і обмінювалися поглядами. Я помітив, що саме привертаю загальну увагу. Яспер гордо крокував поруч зі мною, киваючи всім із таким виглядом, наче він щойно купив мене на базарі. Всі обговорювали мене, як його найновішу перемогу.

Мені, мов хтось шию здавив. Я різко повернув у протилежному напрямку.

— Куди ви так поспішаєте? — запитав Яспер.

— Я щоранку, ходжу до церкви приймати святе причастя, і мені треба підготуватися до нього. Бувайте!

На мить Яспер онімів. А потім у мене за спиною пролунав сміх — сміх, який несподівано нагадав мені місіс Вімпер. Я зупинився біля кіоску з газетами і купив "Джорнел" і "Ньюс".

— їх сьогодні ввечері так багато, що ніде яблуку впасти, еге ж? — запитав Нік і сплюнув.

— Так завжди?

— Щовечора. Голубий променад. Якщо так піде і далі, в Америці знизиться народжуваність.

Я на ліфті піднявся до Наташиної квартири. Відколи вона там поселилася, в наших стосунках щось змінилося. Раніше ми зустрічалися вряди-годи, а тепер я приходив до неї щовечора.

— Мені потрібно у ванну, — сказав я з порогу. — Обожнюю тебе, але мушу взяти ванну. У мене таке враження, наче мене з голови до ніг вимастили болотом.

— Будь ласка! Ніколи не можна забороняти людям митися. Може, хочеш додати у ванну ще й ароматичної олії? З запахом гвоздики від "Мері Чесс"?

— Ні, краще не треба. — Я подумав про Яспера і про те, як би він відреагував, зустрівши в ліфті мене, напахченого гвоздиками.

— Як тобі вдалося так швидко сюди прийти?

— Я відвіз місіс Вімпер додому.