Українська література » Зарубіжна література » Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Читаємо онлайн Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Але я можу щось принести знизу.

— А хтось інший може принести?

— Унизу тільки Меліков.

У темряві я почув її сміх.

— Він і так нас побачить, коли ми виходитимемо, — сказала вона.

Я не відповів. Ще міг звикнути до цієї думки. Наташа поцілувала мене.

— Увімкни світло, — сказала вона. — Пощадімо твої правила добропорядності. Крім того, я голодна. Ходімо до "Короля морів".

— Знову? А ти не хочеш піти кудись-інде?

— Ти вже отримав комісійні за місіс Вімпер?

— Ще ні.

— Тоді — до "Короля морів".

Наташа вистрибнула з ліжка і ввімкнула світло. Потім пройшлася гола по кімнаті і підняла халат для купання. Я підвівся й озирнувся. Тоді знову сів на ліжко і почав чекати, поки вона повернеться.

17

— Але ж я таки благодійник усього людства, — оголосив Сильверс.

Ми саме готувалися до візиту мільйонера Фреда Лескі. Цього разу не йшлося про те, щоб чіпляти полотно в спальні місіс Сильверс, а потім видати його за її приватну власність, з якою вона могла розстатися тільки після запеклої боротьби, тобто після обіцянки Сильверса купити їй норкову шубу та два комплекти вбрання від Мейнбохера. Врешті, вона поступалася будь-якою картиною, а норки так і не отримувала. Це й не дивно у таку спеку! Цього разу йшлося про те, щоб перетворити мільйонера-плебея на світського лева.

— Війна — це плуг, — повчав Сильверс. — Він переорює землю і перерозподіляє майно. Старі власники зникають, натомість з'являються численні нові.

— Спекулянти, торговці, постачальники — себто всі ті, хто наживається на війні, — докинув я.

— Не тільки постачальники зброї, — незворушно продовжував Сильверс. — Ще й постачальники уніформи, кораблів, харчів, автомобілів — увесь світ заробляє на війні!

— Усі, крім солдатів!

— А хто про них говорить? — Сильверс відклав сигару і глянув на годинник. — Він прийде за п'ятнадцять хвилин. Ви принесете перші дві картини, а потім я запитаю про Сислея. Принесете і його, поставите лицем до стіни, так, щоб її не було видно, і прошепочете мені щось на вухо. Я прикинуся, що не розумію вас, і нетерпляче перепитаю, що сталося, ви голосно скажете, що цю картину відкладено для пана Рокфеллера. Усе ясно?

— Так, — відповів я.

За п'ятнадцять хвилин прийшов містер Лескі з дружиною.

Усе вдалося. Я приніс пейзаж Сислея, прошепотів щось Сильверсу на вухо, а він гаркнув, щоб я говорив голосніше — у нього ж бо немає ніяких таємниць перед клієнтами.

— Що? — запитав Сильверс здивовано. — Хіба то мав бути не Моне? Ви помиляєтеся, ми відклали саме Моне.

— Дуже перепрошую, містере Сильверс, але боюся, ви помиляєтеся. Я все точно записав. Погляньте ось тут… — Я витягнув нотатник із замші і показав йому.

— Ваша правда, — погодився Сильверс. — Тут нічого не вдієш, містере Лескі. Якщо відкладено, то відкладено.

Я поглянув на Лескі. Це був худорлявий і блідий чоловік, вбраний у синій костюм та в коричневі черевики, на лисину він начісував довгі пасма волосся з боків — здавалося, що їх просто приклеєно до голови. Справляв враження маленької людини, над якою нависла небезпека, — будь-якої миті його могла зжерти кремезна дружина. Місіс Лескі була на голову за нього вища, вдвічі ширша і вся обвішана сапфірами.

На якусь мить я нерішуче застиг посеред кімнати з картиною в руці, яку тримав так, щоб вони бодай частково її бачили. І коли вже обернувся, щоб піти, місіс Лескі не витримала.

— Але ж глянути на неї можна? — запитала хриплим пропитим голосом. — Чи й це теж заборонено?

Сильверс вмить змінився.

— Звісно ж. Вибачте мені, вельмишановна! Містере Росс, чому ви не показуєте нам картину? — незадоволено звернувся до мене своєю кострубатою французькою. — Allez vite, vite! Швидше, швидше!

Я вдав, що геть зніяковів і поставив картину на один із мольбертів, а потім сховався у комірчині з картинами, яка завжди нагадувала мені Брюссель. Читав монографію про Делакруа, час від часу прислухаючись до розмови у сусідній кімнаті. Я покладався на місіс Лескі. Вона справляла враження людини, яка щомиті очікує нападу і найкращим захистом вважає агресію, а не страждання. Я добре міг собі уявити, як ця дама весь час бореться з власними уявленнями про вищий світ Бостона та Філадельфії, як мріє туди пробитися, стати своєю, щоб нарешті дістати змогу скептично і зверхньо дивитися на новачків. Я згорнув книжку і витягнув маленький натюрморт з квітами Мане — півонію у склянці води. Думками повернувся в той час, коли мені дали кишеньковий ліхтарик, щоб я міг щоночі читати у своїй музейній в'язниці. Я пообіцяв використовувати його тільки вночі і тільки в своїй комірчині без жодного вікна. Там місяцями стояла густа пітьма і моїм єдиним джерелом світла були блякло-сірі нічні сутінки, коли я, наче привид, покидав свій каземат і безшумно сновигав музейними залами. Але завдяки кишеньковому ліхтарику, що його мені врешті довірили, я повернувся з царства тіней у світ кольорів. Причаївшись, сидів у комірчині; я вперше побачив її у теплому жовтавому світлі. Заново відчув блаженство від можливості розрізняти фарби, наче людина, яка перестала бути дальтоніком, чи тварина, яка через структуру ока сприймає світ тільки у різноманітних відтінках сірого. Пригадав, як мені на очі навернулися сльози, коли побачив першу кольорову репродукцію акварелі Сезанна з вершиною Сент-Віктуар, бо її оригінал у брюссельському музеї міг бачити тільки в оманливій напівтемряві місячної ночі.

Зі звуків у сусідній кімнаті я зрозумів, що містер і місіс Лескі вже збиралися йти. Я обережно поставив на дерев'яний стелаж біля стіни мініатюрний, але прекрасний шматок світу, зображений на картині Мане. Спекотний день, здавалося, відступив перед намальованою краплею роси на білій півонії та перед кришталево чистою водою зображеної на полотні склянки і знову дихнув крізь вузьке й високе вікно моєї комірчини. Раптом у мені, немов із гарячого гейзера, зафонтанувала прихована радість, на якусь мить моє минуле злилося з теперішнім, комірчина у Брюсселі з комірчиною Сильверса. І врешті зосталося тільки окрилене відчуття щастя через те, що я ще живий і що я тут, а всі зобов'язання, які муром оточують наше життя, на секунду зникли, наче стіни єрихонські від сурм обраного Богом народу, — я здобув свободу, дику соколину свободу, яка аж забила мені памороки; вона заново відкрила для мене життя, наповнене вітром, сонцем та вічноплинними хмарами; життя, про яке я навіть не здогадувався. Зайшов Сильверс, окутаний запахом своїх Партаґас.

— Хочете сигару? — весело запитав він.

Я відмовився. Такі пропозиції від людини, яка винна мені гроші, здаються підозрілими. Якось я навіть пережив ситуацію, коли один чоловік вирішив, що розрахувався зі мною, подарувавши сигару. А Сильверс ще не заплатив мені комісійних за місіс Вімпер. Висловлюючись жаргоном утриманця, місіс Вімпер зазіхала на мою "цноту", тому я принаймні хотів компенсувати моральні збитки. А ще я прагнув відновити баланс з Наташею, запросивши її на вечерю в ресторан із кондиціонером. З Сильверсом треба було весь час пильнувати — щоб зменшити мої претензії на винагороду, він уже навіть встиг набрехати, буцімто місіс Вімпер його знайома. Думаю, він міг навіть сказати, що в мою зарплату входять і комісійні за місіс Вімпер, так само, як шановані фірми автоматично присвоюють всі права на винаходи своїх працівників і в найкращому разі виплачують їм бонуси. ,

— Сім'я Лескі повелася на трюк із Сіслеєм, — оголосив благодійник людства. — Усе за планом. Я пояснив їм, що Рокфеллер попросив мене на тиждень притримати картину і що він, звісно ж, навіть не припускає, що я можу продати її вже наступного дня після закінчення терміну, а тому вчасно не прийде. І місіс Лескі загорілася ідеєю вихопити картину в Рокфеллера з-під носа.

— Трюки для простачків, — кинув я недбало. — Мене завжди дивує, що таке вдається!

— А чом би й ні?

— Бо важко уявити, що ці безсовісні грабіжники, які заробили статки геть не філантропічними вчинками, можуть на таке купитися.

— Усе просто. У власній стихії вони б над такими трюками просто поглузували. Але тут — дивним чином перетворюються на акул у прісній воді і почуваються геть не у своїй тарілці. Тут вони —в чужих водах. Тут вони не впевнені у собі і що тонший у них нюх у власній справі, то швидше ведуться на найпримітивніші трюки на незнайомій території. Але не варто забувати і про вплив жінок!

— Мені треба до фотографа, — сказала Наташа. —Ходімо зі мною! Це ненадовго!

— На скільки?

— На годину. Не довше. Чому запитуєш? Ти там нудьгуєш?

— Ні. Просто хочу знати — ми поїмо до того чи вже потім.

— Потім. Тоді у нас буде достатньо часу. А зараз я за півгодини маю бути там. А чому це так важливо? Ти вже отримав комісійні за місіс Вімпер?

— Ще ні. Зате брати Льові заплатили мені десять доларів за пораду. Вони купили китайську бронзу лише за двадцятку. А тепер мені кортить якнайшвидше витратити їх на тебе.

Вона окинула мене ніжним поглядом.

— Ми їх обов'язково витратимо. Сьогодні ж.

У фотографа було прохолодно — зачинені вікна та ввімкнутий кондиціонер. Приміщення нагадувало підводний човен. Усі решта, найймовірніше, взагалі на це не зважали, бо до такої температури не звик тут лише я.

— У серпні буде ще спекотніше, — втішив мене фотограф Нікі, махнувши рукою з браслетом.

Увімкнули всі прожектори. Крім Наташі, тут була ще смаглява манекенниця, яку я бачив тут минулого разу. А ще — блідий чорнявий фахівець із ліонського шовку. Він мене впізнав.

— Війна добігає кінця, — мовив меланхолійно і втомлено. — Ще рік, і все буде позаду!

— Думаєте?

— Я отримую звідти повідомлення.

— Справді?

У цьому нереалістичному білому світлі софітів, де руйнувалися людські стосунки та чіткішали всі пропорції та контури, це наївне пророцтво раптом вселило в мене віру — наче той чоловік справді знав більше за інших. Я глибоко вдихнув повітря. Я знав, що Німеччина опинилася у скрутному становищі, але не міг і подумати про закінчення війни, так само як і уявити собі смерть. Усі завжди говорять про смерть і знають, що вона неминуча, але ніхто не вірить у неї, бо вона лежить по той бік наших уявлень про життя; смерть зумовлено самим життям, а тому збагнути її неможливо.

— Справді! — відповів блідий чоловік. — Повірте мені! Наступного року ми знову зможемо імпортувати ліонський шовк!

Мене охопило дивовижне хвилювання.

Відгуки про книгу Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: