Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Крім того, вона любить молодих чоловіків.

— Що?

— Ти їй сподобався.

— Наташа, — промовив я. — Ти серйозно? Невже ти хочеш звести мене з цією старою п'яницею?

Вона розсміялася.

— Іди, — мовила вона. — Зробиш мені "московського мула".

— Не наллю ні крапельки. Спершу скажи.

— А вона тобі сподобалася?

Я вирячився на Наташу.

— Отже! — промовила вона. — Місіс Вімпер любить молодих чоловіків. І ти їй сподобався. Вона вже запросила тебе на свою вечірку?

— Ще ні. Поки що тільки сказала прийти по чек, — відповів я розгнівано. — Але, можливо, все ще попереду!

— Не сумнівайся. — Наташа спостерігала за мною. — Але тоді вона запросить і мене.

— Ти впевнена? Ти вже часто чи робила, тому так докладно про все знаєш? Може, вона ще й на шию мала мені кинутися?

— Ні, — сухо відповіла Наташа. — Налий мені горілки.

— А чому не мартіні з горілкою?

— Бо я не п'ю мартіні. Ще є запитання?

— Так, багато. Я не звик, щоб мене продавали, ніби якогось альфонса.

Я не побачив, як Наташа плюснула в мене горілкою. Просто відчув, як вона стікає по моєму підборіддю. Вона вхопила пляшку: її очі здавалися про велетенські на блідому, як крейда, обличчі. Я виявився прудкіший, відібрав пляшку, перевірив, чи міцно сидить корок, і кинув її на найближчий плюшевий диванчик, подалі від Наташі. Вона відразу ж кинулася по пляшку, але я її перехопив, штовхнув у куток, залізною хваткою стиснув її руки і шарпнув за сукню.

— Не торкайся до мене! — прошипіла вона.

— Я не тільки торкатимуся до тебе, відьмо, я ще й візьму силою, тут і зараз, щоб ти…

Вона плюнула мені в обличчя і вдарила ногою. Я притиснув її ноги коліньми і перехилив назад. Вона спробувала вирватися, зашпорталася і впала. Я штовхнув її знову на диван, засунув коліно їй між ноги і задер сукню.

— Облиш мене, ти збожеволів, — прошепотіла вона раптом високим, чужим голосом, — відпусти, бо закричу!

— Верещи скільки заманеться, — прогарчав я. — Зараз я тебе провчу, клята відьмо!

— Сюди хтось йде! Хіба ж ти не бачиш, сюди йдуть люди, відпусти мене, ти, чудовисько, тварюко, відпусти мене…

Тепер вона закам'яніло лежала на дивані, вигнувшись дугою, щоб тільки не опинитися піді мною. Я відчув, як напружилося її тіло і як ноги тісно й міцно притислися до моїх, наче не я обхопив її, а вона мене — щоб я не зміг у неї зайти. Я відчув її лоно і зауважив, що вона без білизни. Притиснув, відчув її лобкове волосся і різко змикнув ширінку. Її обличчя було на рівні з моїм, і вона втупилася в мене тривожними очима.

— Відпусти мене! — прошепотіла вона. — Тільки не тут, не тут, відпусти мене, тільки не тут, не тут…

— А де ж іще, погань ти паршива? — заскреготів я зубами. — Прибери руку, бо я зламаю її.

— Не тут, тільки не тут, — шепотіла вона тим же високим і чужим голосом.

— А де ж іще?

— У твоєму номері, тільки не тут, у тебе.

— Щоб ти втекла, а потім насміхалася наді мною?

— Я не втечу, не втечу, але не тут, обіцяю тобі, я не втечу, мій найдорожчий, коханий…

— Що? — перепитав я.

— Відпусти мене, я обіцяю тобі, що не втечу, але відпусти, люди йдуть.

Я відпустив її. Встав на ноги. Чекав, що зараз вона відштовхне мене і втече. Вона не втікає. Опускає сукню і випростовується.

— Сховай оце, — шепоче вона.

— Що?

— Оце! — Вона шарпає мої штани.

Я ховаю. Вона підводиться. Я спостерігаю за нею. Вона зараз стоїть так, що може втекти, але я іще встиг би її втримати.

— Ходімо! — каже вона.

— Куди?

— До тебе в номер.

Я йду за нею, потім обганяю, швидко і несподівано обережно піднімаюся рипучими сходами, застеленими сірою доріжкою, повз табличку "Думай!" на другий поверх, до мого номера. Зупиняюся біля дверей:

— Якщо хочеш, можеш піти.

Вона відсуває мене вбік і штовхає двері.

— Ходи, — каже вона.

Я йду за нею і зачиняю двері. Але не на ключ. Відчуваю, як починається зворотна реакція, прихиляюся до стіни, і в мене виникає відчуття, наче я в ліфті, який з шаленою швидкістю мчить униз, хоч я й натиснув кнопку "вгору", я відчуваю темряву, яка розливається в моєму мозку, наче перелита через вінця вода, вона шумить, а я тримаюся обома руками за стіну, щоб не впасти.

А потім побачив Наташу, яка лежить у ліжку.

— Чому ти не йдеш до мене? — запитала вона.

— Не можу.

— Що?

— Я не можу.

— Ти не можеш?

— Ні, — відповів я. — Кляті сходи!

— Що з ними не так?

— Не знаю. Це як проклятий Coitus interruptus — перерваний статевий акт.

— Що?

— Я не можу, і все. Прожени мене, якщо хочеш!

— З твого власного номера?

— Тоді кепкуй із мене скільки заманеться.

— Чому я маю кепкувати?

— Не знаю. Я чув, що чоловіків висміюють, якщо з ними таке стається.

— Зі мною такого ще не було.

— Ще одна причина посміятися.

— Ні, — заперечила Наташа.

— Чому ти не йдеш?

— То мені піти?

— Ні.

Вона не поворухнулася. Перегодом обперлася на руку і глянула на мене.

— Я почуваюся жалюгідним, — сказав я.

— А я — ні, — відповіла вона. — Як думаєш, чому все так?

— Не знаю. Мене добило слово "коханий".

— А я думала, сходи?

— Вони теж. А тоді ще й інше. Що раптом ти захотіла.

— То я не маю тебе хотіти?

Я безпорадно подивився на неї.

— Не питай таке. На мене нахлинуло все відразу.

Ми провадили цей дивний діалог — обоє нерухомі, голоси монотонні і невиразні.

— У тебе є ванна? — запитала вона.

— У номері нема. Тільки в коридорі. Четверті двері.

Вона дуже повільно встала, пригладила волосся і пішла до дверей. Мимохідь вона погладила мене, дивлячись поперед себе. Я відчув її тіло, відірвався від стіни й обійняв її. Вона спробувала вивільнитися. Крізь одяг я відчув її молоде і тепле тіло. Гнучке, мов у форелі. І відразу стало все, як раніше. Я міцно тримав її.

— Ти ж не хочеш мене, — прошепотіла вона, відвернувши обличчя й міцно притиснувши зігнуті лікті до тіла.

Я підняв її і поніс на ліжко. Вона виявилася важча, ніж я думав.

— Я хочу тебе! — сказав я приглушено. — Я хочу тебе і нікого, крім тебе, тільки тебе, я хочу тебе більше за все на світі, я хочу зайти в тебе, злитися з тобою і бути в тобі!

Її обличчя опинилося поруч із моїм, очі закам'яніло виблискували; я відчував її груди і як я в неї проникаю, відчував це розумом, руками й усім тілом.

— Тоді візьми мене, — прошепотіла вона, широко розплющивши очі, — візьми мене, притисни мене, пробийся крізь мене, розірви мене на шматки, так, так, так, глибше, так, прибий мене, візьми мене силою, проникни в мене, я вже йду до тебе, кинься в мене, якщо джерело шумить там, то мої вуха наповнюються звуками, я йду, я розриваюся, дощ, цей дощ, він шумить, і шумить, і шумить…

Її голос дедалі тихшав, перейшов у бурмотіння й окремі незрозумілі слова; перетворився на шепіт, а потім вона і геть змовкла.

Наташа розплющила очі, потягнулася, пробурмотіла щось, заплющила їх і знову розплющила.

— Був дощ? — запитала вона.

Я раптом розсміявся.

— Ще ні. Можливо, піде сьогодні вночі.

— Похолоднішало. Де твоя ванна?

— Четверті двері по коридору.

— Можу я вдягнути твій халат для купання?

Я дав їй халат. Вона скинула з себе все, крім черевичків. Роздягалася повільно, не дивлячись на мене. Власна голизна її геть не бентежила. Я зауважив, що вона не така вже й худорлява, як я думав раніше. Я вже це відчув, а тепер іще й побачив.

— Ти вродлива, — сказав я.

Вона глянула на мене.

— Нетовста?

— Боже мій! Звісно, ні!

— Добре, — промовила вона. — Це надає нашому майбутньому рожевих барв, бо люблю поїсти. А оскільки я манекенниця, мені доводиться все життя голодувати, — додала вона. — Тільки тому.

— Сьогодні ми наїмося досхочу, замовимо всі твої улюблені страви, а потім ще й першокласний десерт.

— Я завжди пильную, щоб не розпухнути, як бочка. Інакше мене просто викинуть із роботи. Тому можеш не хвилюватися.

— Я й не хвилююся.

Вона взяла моє мило і свою сумочку, біля дверей відсалютувала мені і вийшла в коридор. Я лежав і ні про що не думав. У мене теж було відчуття, наче падав дощ. Я знав, що це не так, але все одно підійшов до вікна і визирнув на заднє подвір'я. Звідти піднімалася задуха та сморід від сміттєвих баків. "Дощ падав тільки в нашій кімнаті", — подумав я і повернувся назад. Я знову ліг у ліжко і втупився в лампочку без абажура, яка самотньо звисала зі стелі. Невдовзі прийшла Наташа.

— Я переплутала кімнати, — сказала вона. — Думала, що твої двері — наступні.

— Там хтось був?

— Ні. Там було темно. Тут хіба не замикають кімнат?

— Дехто — ні. У них нема чого красти.

Вона пахла милом і кельнською водою. Звідки у неї взявся одеколон, було для мене загадкою. Можливо, він був у її сумочці. А може, хтось забув його у ванній і вона скористалася.

— Місіс Вімпер, — сказала вона, — любить молодих чоловіків, але далі нічого не йде. Вона любить спілкуватися з ними, це все. Закарбуй це собі на носі! Добре?

— Так, — відповів я, хоча вона не надто мене переконала.

Перед жалюгідним дзеркальцем над умивальником, у яскравому

світлі лампи Наташа розчісувала волосся:

— Її чоловік помер від сифілісу, і не виключено, що вона теж хвора.

— Крім того, в неї рак, пітніють ноги, а влітку вона миється винятково мартіні з горілкою, — відповів я в тон.

Наташа розсміялася.

— Ти мені не віриш? Та й чому ти б мав мені вірити?

Я підвівся, взяв щітку з її рук і поцілував її.

— А для тебе щось важитиме, якщо я признаюся, що весь тремчу, щойно торкаюся до тебе? — запитав я.

— Не завжди було так, — відповіла вона.

— Але зараз це так.

Вона притулилася до мене.

— Я б тебе вбила, якби це було не так, — пробурмотіла вона.

Я зняв із неї халат для купання і кинув його на підлогу.

— У тебе найдовші ноги, які я будь-коли бачив, — сказав я і вимкнув світло.

Тримаючи її в обіймах, я прямував до ліжка. У темряві бачив лише її білосніжну шкіру та чорні обриси рота та очей.

— Повільно, — прошепотіла вона. — Тепер я хочу дуже повільно.

Ми лежали, тісно притиснувшись одне до одного, і відчували, як темна хвиля суне на нас у темряві і перекочується через нас; ми ще довго так лежали, дихали й відчували менші хвилі, що губилися у наших тілах, потім відчули ще тільки ніжний порух, але незабаром і він злився з нашим диханням.

Наташа поворухнулася.

— У тебе є цигарки?

— Так.

Я дав цигарку і глянув на неї у світлі сірника. Її обличчя дихало спокоєм та невинністю.

— Хочеш щось випити?

Вона кивнула в темряві. Я зрозумів її згоду по руху запаленої цигарки.

— Тільки не горілку.

— У мене нема холодильника, тому все тепле.