Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
Раптом зник той вічний вакуум нашого емігрантського існування. Навіть безглузда згадка про ліонський шовк гармонувала з моїми відчуттями; годинники знову затікали, а дзвони задзвонили. Завмерла кінострічка знову закрутилася — швидше і швидше, назад і вперед, у якомусь божевільному непослідовному русі, наче злетіла з котушки. Я усвідомив, що, незважаючи на всі повідомлення у газетах, ніколи по-справжньому не вірив, що війна колись закінчиться. А якби таке справді сталося, мені здавалося, що автоматично настане щось іще жахливіше. Я надто сильно звик думати саме так. А цей маленький блідий чоловік, для якого кінець війни означав лише можливість імпортувати ліонський шовк — не більше і не менше, — своєю тупістю переконав мене краще, ніж два фельдмаршали й один президент разом. Шовк із Ліона — тепло життя, що йому більше не треба нічого боятися!
Вийшла Наташа — у вузькій білій вечірній сукні з відкритими плечима, в білих довгих пальчатках та з діадемою імператриці Євгенії від "Ван Кліф і Арпельс". Мене наче струмом ударило. Усе злилося воєдино: попередня ніч і контраст із цим чітко освітленим, нереалістичним видивом із холодними плечима у цьому штучно охолодженому приміщенні; збентеження від думок про закінчення війни і навіть діадема, що вигравала в Наташиному волоссі, символічно нагадуючи статую Свободи у нью-йоркській гавані.
— Ліонський шовк, — промовив блідий чоловік. — Наш останній рулон.
— Невже?
Я дивився на Наташу. Вона мовчки сконцентровано стояла в білому світлі прожекторів; мені здалося, наче переді мною тендітна прекрасна копія велетенської мідної статуї, яка посилає промені світла в буремні води Атлантики; безстрашна жінка, не схожа на свій могутній праобраз, у якому поєдналися риси Брунгільди та енергійної французької перекупки; радше — Діана, яка щойно вийшла з незайманих лісів, готова боротися і нападати. Але й ця Діана була небезпечна, у потужному сяйві власної привабливості та готовності захищати свою свободу.
— Вам подобається "ролс-ройс"? — підсівши до мене, запитав якийсь чоловік.
Я озирнувся.
— Ви — власник?
Чоловік кивнув; високий, темноволосий і молодший, ніж я собі уявляв.
— Фрейзер, — відрекомендувався він. — Наташа хотіла познайомити нас іще кілька днів тому.
— Я не мав часу. Щиро дякую за запрошення.
— Сьогодні все надолужимо, — сказав він. — Я вже говорив із Наташею. Підемо до ресторану "Луховс". Знаєте такий?
— Ні, — розгубився я, бо хотів піти у "Король морів" і мене геть не тішила перспектива бути з Наташею не наодинці, але я не знав, як викрутитися.
Якщо Наташа погодилася, то і я не міг відмовитися, інакше пошився б у дурні. Не знав напевно, справді вона погодилася, чи ні, але не виключав, що в особі цього чоловіка їй забаглося підсунути мені нову місіс Вімпер. Але хай мені грець, якби я зараз домовився про це з ним. Хай сам собі шукає своїх Сильверсів.
— Добре, тоді до зустрічі.
Фрейзер мав авторитарну вдачу. Насамперед мені не подобалося, що саме він і Наташа запросили мене. Хоч він і не сказав цього прямим текстом, але це випливало з його впевненого тону — Фрейзер був увічливим, але вочевидь не сприймав жодних заперечень.
Я побачив Наташу, коли вона пакувала свою валізку.
— Береш діадему з собою?
— Аж так сильно мені не довіряють. Я вже її віддала. Працівник з "Ван Кліф і Арпельс" відвезе її назад.
— А ми йдемо в "Луховс"?
— Так, ти ж сам захотів.
— Я? — Мені аж заціпило. — Я хотів протринькати з тобою десять доларів у "Королі морів". Але ти погодилася на запрошення власника "ролс-ройса".
— Я? Він прийшов до мене і сказав, що про все з тобою домовився.
— Зі мною він говорив, але вже після розмови з тобою.
Вона розсміялася:
— От же ж брехун!
Я втупився в неї. Не знав, вірити чи ні. Якщо вона казала правду, то я попався на найстаріший трюк, що для мене, учня Сильверса, просто неймовірно. Але я не міг собі уявити, що Фрейзер на таке здатен, він зовсім не схожий на інтригана.
— Та ходімо вже, — сказала Наташа. — Завтра протринькаємо твоїх десять доларів.
"Ролс-ройс" чекав нас на протилежному боці вулиці біля крамниці залізних виробів. У машину я сів із якимись суперечливими дитячими почуттями. Фрейзер перейшов вулицю разом із нами. Після прохолодного ательє вечірня спека майже оглушила нас несамовитою задухою.
— Наступного року накажу вбудувати в машину кондиціонер, — сказав Фрейзер. — Кондиціонери для автомобілів уже придумали, але їх ще не виробляють, бо війна.
—. Наступного літа війна закінчиться, — сказав я.
— Ви так думаєте? — здивувався Фрейзер. — Тоді ви знаєте більше, ніж Ейзенгауер. Горілки? — Він відчинив добре мені відомий бар.
— Дуже дякую, — відповів я роздратовано. — Але зараз занадто спекотно для горілки.
На щастя, "Луховс" був недалеко. Я вже приготувався, що з мене живцем шкуру здиратимуть — і Наташа, і Фрейзер, від якого можна було очікувати будь-чого. На моє здивування, "Луховс" виявився німецьким рестораном. Спершу я подумав, що знову помилково
опинився у німецькому кварталі Йорквілл у Мангеттені. Я б навіть не здивувався, бо "ролс-ройс" часто завдавав мені прикрощів.
— Як щодо смаженої оленини під журавлинним соусом? — запитав Фрейзер. — 3 картопляними млинчиками?
— А хіба в Америці є журавлина?
— Так. Принаймні щось схоже. А в "Луховсі" є ще й консервована німецька журавлина. У вас на батьківщині її називають брусницею, так? — по-дружньому, але з ноткою лукавства в голосі запитав мене Фрейзер.
— Напевно, — відповів я. — Я давно не був на батьківщині. Відтоді багато змінилося. Якщо слово "брусниця" здалося комусь недостатньо арійським, його теж змінили.
— Брусницю? Не думаю! Звучить як "в'язниця" чи "гробниця", отже, цілком по-арійському. — Фрейзер розсміявся.
— Що питимемо? — запитала Наташа.
— Що схочеш. Може, містер Росс вип'є пива? Чи рейнського вина? Тут його вдосталь.
— Я випив би пива. Воно пасує до тутешньої атмосфери.
Поки Фрейзер спілкувався з офіціантом, я оглянув зал. Ресторан поєднував у собі риси баварського шинка у народному стилі та рейнського винного погреба, крім того, ще й нагадував фешенебельний берлінський "Гаус Фатерлянд". Він був ущерть заповнений. Капелла виконувала легку камерну музику та народні пісні. Мені здавалося, що Фрейзер обрав "Луховс" не просто так. Із мене мали повільно здирати шкіру і смажити на грилі для емігрантів; я вже бачив, як напружено і штучно захищаю свою ненависну батьківщину від цього американця, щоб хоч якось вистояти у двобої з ним, — то була справжня підлість у такий хитромудрий спосіб робити мене співучасником злочинів цієї хижацької раси. "Так знищують тільки суперників", — подумав я.
— Як щодо малосольного оселедця на закуску? — спитав Фрейзер. — Він тут дуже смачний. Особливо в поєднанні зі справжнім німецьким штайнгеґером.
— Чудове поєднання, — погодився я. — Але, на жаль, лікар заборонив мені таке вживати.
Як я й очікував, Наташа відразу вдарила мене з флангу, замовивши оселедець з буряками та інші німецькі національні страви. Капела грала найсентиментальніші та найтупіші рейнські пісні, які я коли-небудь чув. Тут панувала типова атмосфера провінційного туристичного містечка, яка дивно впливала на мене, оскільки частина гостей сприймала її всерйоз і навіть вважала поетичною. Я дивувався толерантності американців.
Вино умиротворило мене, і я почав з легким сарказмом захоплюватися Фрейзером. Він запитав, чи мені не потрібна допомога, отже, знову поклав мене на гриль для емігрантів, а сам корчив із себе скромного Господа Бога з Вашингтона, який за необхідності залюбки залагодить будь-які мої проблеми. Я своєю чергою проспівав палку оду Америці і пояснив, що мені ведеться просто чудово, але красно дякую за турботу. Втім, почувався я досить-таки поганенько і не звернув уваги, що Фрейзер занадто цікавиться моїми документами, адже не знав, чи він справді впливова людина, чи просто напускає мені пороху в очі.
Смажена оленина була смачнезна, так само, як і картопляники. Зрозумів, чому тут велелюдно, очевидно, це був єдиний такий ресторан у Нью-Йорку. Я ненавидів себе, бо мені бракувало гумору, щоб насолодитися ситуацією. Наташа, як мені здавалося, нічого не помічала. Вона захотіла пудинг із фруктовим соком. Я б не здивувався, якби потім їй заманулося ще й кави з тістечком у кафе "Гінденбурґ". А ще думав, що вона сердиться на мене, вважаючи, що саме через мою дурість опинилася у такому незручному становищі. Очевидно, вона не вперше вечеряє з Фрейзером і він робив усе можливе, щоб я це зрозумів. Також я усвідомлював, що я з ним вечеряю востаннє. У мене не було щонайменшого бажання слухати просторікування кожного американця, як я маю бути вдячний, що мені дозволено залишитися в цій країні. Я був вдячний американському уряду, але не Фрейзеру, який не зробив для мене нічогісінько.
— Як щодо кількох нічних коктейлів у "Ель Марокко"?
Ще тільки цього бракувало! Я вже достатньо довго почувався емігрантом, чию присутність насилу витримують. Хоча не здивувався, якби Наташа погодилася. Вона любила "Ель Марокко". Але вона відмовилася.
— Джеку, я втомилася, — сказала вона. — У мене був напружений день. Відвези мене додому.
Ми ступили в задушливу ніч.
— Може, пройдемося пішки? — запитав я в Наташі.
— Нащо? Я відвезу її додому, — заперечив Фрейзер.
Ось і сталося те, чого я боявся. Він хотів висадити мене біля готелю, а сам умовив би Наташу поїхати з ним. До "Ель Марокко" чи до себе додому. Хто знає? І чи мене це обходило? Чи були в мене якісь права на Наташу? І хіба доречне тут слово "право"? Як щось таке
й існувало, то, можливо, права були саме в нього? І непрошеним гостем був саме я? Крім того, ще й ображеним непрошеним гостем.
— Вас теж підвезти? — запитав Фрейзер не надто приязно.
— Я живу недалеко. Пройдуся пішки, — відповів я і подумав: "У мене нема іншого вибору, якщо я не хочу й далі принижувати себе роллю липучки".
— Дурниці, — заперечила Наташа. — Йти пішки в таку спеку! Джеку, висади нас біля мого будинку. Йому звідти — шапкою кинути.
— Добре.
Ми сіли в машину. Джек міг спробувати висадити мене першим, але він цього не зробив. Йому вистарчило розуму припустити, що Наташа обуриться. Перед Наташиним будинком він вийшов з авто і невимушено з нами попрощався.
— Було дуже приємно! Колись треба повторити!
— Щиро дякую.