Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
Я не хочу бути свідком вашої поразки і загибелі.
Як би Гордону ні хотілося сказати тут своє слово, він знав: відповідати повинен Гамід, і відповідати не на виявлення почуттів, а на пред'явлений ультиматум. Однак Гамід віддав перевагу мати справу з почуттями і сказав, що глибоко вірить в щирість і дружбу великого генерала Мартіна.
— Ми бажаємо один одному тільки добра. Яка користь для вас, генерале, якщо легіонери Азмі переб'ють благородних синів пустелі? — Довгі пальці Гаміда розтиснулися і застигли в жесті трагічного здивування. — Рівне ніякої, — продовжував він. — І ось ваша благородна совість обурилася проти такого лиходійства! І ось ви з'явилися сюди для того, щоб врятувати нас!
— Для того щоб постаратися переконати вас, Гаміде.
Гордон відчув, що вишукано легка іронія Гаміда не дійшла до генерала; тільки араб міг вловити цю найтоншу суміш глузливої погордливості і щирої поваги до ворога.
— Мене вам, може бути, і вдалося б переконати, — сказав Гамід, кивнувши головою. — Так. Мене ви, скажімо, переконаєте. Але як переконати наших людей, змучених і на все готових з відчаю, як переконати їх відмовитися від своєї боротьби зараз, коли вже близька перемога?
— Ви можете переконати їх, Гаміде, — м'яко, але переконливо сказав генерал.
— Я не смію! — сказав Гамід. З хвилину він мовчав, і тому здавалося, що над всією пустелею зависла зловісна, невблаганна тиша. Потім він по-юнацькому струснув головою. – Вся справа в тому, генерал, що навіть кривава трагедія їм здається краще, ніж несправедливий гніт Бахразу. Чи можете ви їх засудити за це?
Генерал повільно похитав головою. — Ні, — відповів він. Потім повторив Гаміду свої застереження, але Гамід не захотів продовжувати суперечку. Це взяв на себе Гордон, а Гамід мовчки слухав, і тільки коли справа дійшла до того, що, здавалося, ось-ось цим двом чужинцям зрадить їх англійська витримка, він втрутився і досить рішуче заявив, що питання вичерпане. Якщо у генерала немає інших пропозицій ...
— Інших пропозицій немає, — сказав генерал.
— Тоді перестанемо сперечатися і як і раніше будемо бажати один одному тільки добра, — сказав Гамід і на тому закінчив розмову — так круто, що це виглядало б нечемним, якби справа стосувалася людців подрібніше, ніж вождь племен пустелі і англійський офіцер.
Гордон поїхав проводити генерала: так з обережності розпорядився Гамід. Занадто розбушувалися пристрасті, щоб можна було довірити якомусь арабу особисту безпеку заїжджого англійця з Бахраза.
— Я готовий зрозуміти Гаміда і його кочівників, — почав генерал, перериваючи похмуре мовчання цього виснажливого нічного переїзду. — Але вас, Гордоне, я не розумію. Мені відомо, що аеродром захопили ви. І я не можу не віддати вам за це належне. Операція виконана блискуче. Але, не торкаючись питання про ті погляди або переконання, які вас вже досить далеко завели, я хочу попередити, що наступний крок може бути надто небезпечним. Рано чи пізно справа дійде до нафтових промислів. Це неминуче! І пам'ятайте, Гордоне: тут вже вам доведеться мати справу не з Азмі-пашею і не з людьми, якими ви нехтуєте, але з вашими ж співвітчизниками. А ми не будемо панькатися з Гамідом, як церемониться Азмі-паша. У нас достатньо авіабаз поблизу і досить гарячих голів в Лондоні, які тільки і чекають зручного приводу для втручання. Що ж стосується особисто вас ...
Закутавшись в свій жорсткий плащ, насунувши на лоба складки куфии, Гордон поглядом вбирав в себе холодну аравійську ніч і думав: як шкода, що це ненадовго. Так бувало завжди; лише ненадовго було в ньому це всеохоплююче відчуття пустелі, коли на мить він і справді ставав тим, ким хотів здаватися, — кочівником в дорозі, арабом, який підняв прапор повстання. І чим би не погрожував йому зовнішній світ, в цю мить він був недосяжний для погроз, вільний тією внутрішньою свободою, в якій народжена людина і яку ніщо і ніхто не може знищити.
На цей раз все зіпсував генерал.
— Скільки старань, щоб залякати мене, — сказав Гордон і скинув куфію з голови, підставляючи обличчя і шию нічний прохолоді. Потім він засміявся. — Невже немає у вас аргументів більш вагомих, ніж зобов'язання, накладені походженням, генерале?
Є, звичайно, але я не хочу змішувати все в одну купу. Ось ви, Гордоне, схильні змішувати ідеал і обов'язок, а це небезпечно. Між ними може виникнути конфлікт, і чому ви тоді віддасте перевагу? Своїм арабським ідеалам або ж тому факту, що ви — англієць за народженням і вихованням?
До Гордона вже повернувся гарний настрій, і він відповів з солдатською щирістю: — Якщо переді мною повинна встати така дилема, генерале, то чому це більше турбує вас, ніж мене? А може бути — як це ні малоймовірно, — після двадцятирічного перебування в Аравії у вас виникла своя дилема, пов'язана якщо не з ідеалом, то з суперечливими почуттями по відношенню до арабів. Ви любите арабів — і в той же час ви їх зневажаєте ...
— Це не правда.
— Це чиста правда, і тут нема чого соромитися. Адже і Байрон (якщо вам від цього легше) ставився з презирством до тих самих греків, яких він так любив. А Трелоні [15] ...
— Я не Байрон і не Трелоні, — перебив генерал, — і моя симпатія до арабів нічим не зачіпає того, що ви називаєте зобов'язаннями, що накладаються походженням. Це абсолютно різні речі! Крім того, Байрон і Трелоні навряд чи можуть служити прикладом. Людині, яка продалася чужому народові, ніколи не вдавалося ...
— Продалася? Байрон, по-вашому, продався?
— Добре, скажімо так: віддався служінню чужим інтересам. Справжні борці за ідею свободи, Гордоне, всі були простими і скромними людьми. Фінлей [16], наприклад, зробив для грецької боротьби за звільнення більше, ніж Байрон. Але якщо Фінлі коли-небудь і віддавали належне, то лише як історику.
— Помилуй бог, генерале! — вигукнув Гордон. — Так у вашій блідої англійської душі, виявляється, іноді миготять тіні. Що ви знаєте про Фінлі?
— Хоча б одне: він зумів зрозуміти, що ідея сама по собі не всесильна. Всі мрії наших філеллінів про повернення еллінського величі і слави були безглузді. Як показала дійсність, сучасні греки — зовсім не те, що греки часів Перикла; бо це покоління греків зовсім не знало пори величі і слави. І те ж саме можна сказати про кочових арабів, Гордоне, як би захоплено до них не ставитися.
— А ви думаєте, я мрію про велич і славу арабів? — лагідно запитав Гордон. — Втім, в грецькій війні за незалежність було на ті часи досить величі, а на теперішній час його чимало в повстанні арабів — якщо для вас це так важливо. Для мене важливо інше: врятувати їх від розбещення і загибелі, від жахливої деградації.
— Мета гідна, Гордоне, але чи вдасться вам досягти успіху там, де навіть Лоуренс зазнав поразки?
— А чому б і ні? Ви не Трелоні, а я не Лоуренс. Лоуренс зазнав поразки тому, що він зрадив арабів в інтересах англійців. А я вірю в те, заради чого я тут, — в вільного араба, в його благородну, правдиву натуру. Я вірю, що його можна врятувати, і до кінця своїх днів буду боротися за його порятунок.
— Так дай вам бог до кінця ваших днів триматися подалі від наших нафтопромислів, Гордоне. Інакше ви не уникнете звинувачення в державній зраді.
Гордон не витримав: — Невже у вас немає інших думок, окрім як про нафту?
— У наше негероїчне століття це цілком природно.
— Ви просто опаскудили цю прекрасну ніч, генерале. Ви отруїли її запахом нафти.
Вони знову замовкли і довго їхали мовчки. Але ось генерал (немов раптом пригадавши) став розповідати Гордону про те, що молодий шейх Фахд потрапив в руки до легіонерів і, якщо б не його, генерала, втручання, був би негайно по-звірячому вбитий. Він відправив юнака до Азмі, під його охорону.
Гордон оскаженів і став лаяти і Азмі і генерала, називаючи їх катами і дітовбивцями. — Якщо з Фахдом що-небудь трапиться, — гнівно пригрозив він, — я не ручаюся за життя Фрімена і його бахразського ад'ютанта. З цієї хвилини вони вважаються заручниками.
— Навіщо нам принижуватися до такої постановки питання, Гордоне?
Але Фахда вже не було в живих. Один з розвідників Гаміда доніс, що Азмі, замість того щоб надати бідному Юнісу допомогу проти Таліба, захопив старого в полон, а сина його вбив.
— Азмі! Хай буде прокляте його ім'я, хай буде прокляте його ім'я! — в розпачі повторював Гамід Гордону. — Азмі знав, що хлопчик служить тобі, служить повстанню, і ось він убив його, вирізав у нього серце, відрубав праву руку і послав батькові спотворений труп. Що нам робити, брат, як відповісти на це лиходійство?
Гордон задихнувся від люті. — Заручники! — скрикнув він. — Боже мій, Гаміде. Зі звіром потрібно бути звірами. Раз ми не можемо зараз вбити Азмі, залишається тільки один шлях помсти. І зробити це повинен я.
Гамід подивився в обличчя Гордона — це типове обличчя англійця зараз було спотворене гнівом — і відразу зрозумів, про яке помсту він говорить. Недарма він оголосив Фрімена і Мустафу заручниками. Гамід похитав головою і сказав: — Зараз не до звірств, Гордоне. — Він думав про повстання, більше ні про що, і зажадав, щоб Гордон припинив безрозсудні розмови про помсту і зайнявся б своєю справою: Сміту і Гордону доручено було зруйнувати аеродром, вірніше те, що ще залишалося від аеродрому, — з тим, щоб його більше ніколи не можна було використовувати за призначенням.
Гордон був неначе одержимий. Він виконував свою руйнівну роботу: підривав, ламав, розбивав (і робив це з насолодою, тоді як для Сміта це було безглуздим, тяжким обов'язком), — але думка про Фахда і про обов'язковість помсти не покидала його ні на хвилину; та й важко було забути про це, коли Мінка, маленький Нурі і навіть сам Сміт раз у раз нагадували йому.
— Навіщо Азмі знадобилося вбивати цього бідного дурника? — скрушно зітхав Мінка.
— Подумати тільки — вирвав серце з грудей! — зі сльозами вторив йому маленький Нурі.
Сміт був блідий, і його нудило, проте смерть Фахда він сприйняв абстрактно, як черговий прояв властивої арабам жорстокості, яка його особисто не торкнулася. Правда, він щиро вважав, що за це у самого Азмі варто було б вирізати серце, але набагато більше обурення викликали в ньому розмови Гордона про страту заручників.
— Бути може, такий звичай племен, — сказав Сміт, закладаючи вибухівку в стіну залізобетонного ангара, в якому стояв літак, — але ви так вчинити не можете.
