Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Палац, із його блискучими мозаїчними підлогами, з його фресками на стелях та розкішними орнаментами, сповнив Бена захватом. А проте його здивувало, що деякі церкви були опоряджені дуже просто, — тобто зовні вони здавалися часом досконалими в архітектурному відношенні, але всередині в них було порожньо й нудно серед тих голих, побілених стін.

Коли б не було історичних документів, церкви Голландії могли б розповісти майже всю її історію. Я не говоритиму тут про все це докладно, скажу тільки, що Бен, — який читав про боротьбу й страждання цієї країни та про те, як страшно мстилася вона часом над своїми ворогами, — не міг ходити по голландських містах без того, щоб не перескакувати думкою, здригаючись від жаху, через криваві східці її історії. Він не міг забути ні Філіппа Іспанського, ані герцога Альби, навіть і тоді, коли думав, радіючи, про той розквіт, який наступив у Нідерландах після визволення. Він шукав у очах найсумирніших голландців те полум'я, що колись осявало змучені обличчя зневірених, поставлених поза законом людей, які, з гордістю носячи своє прізвисько "гези" (тобто "старці"), — прізвисько, що його приклали їм їхні гнобителі, — стали грізною силою на суходолі й на морі. В Гаарлемі Бена дивувало, що гаарлемське повітря не розтинають більше лементом та голосінням три тисячі жертв герцога Альби. В Лейдені серце йому сповнювалося чуттям жалю, коли він думав про довгу процесію вкритих рубцями, зголоднілих городян, які, після припинення облоги, із Адріаном ван дер Верфом на чолі, ледве-ледве дибали, шкандибаючи, до величезної церкви, щоб проспівати хвалебних гімнів, складаючи подяку за те, що Лейден, нарешті, вільний! І Бенові прийшло на згадку, — адже ж городяни зробили це раніше, ніж спожили того хліба, що його привезли їм голландські кораблі. Вони хотіли спочатку скласти богові хвалу, а потому вже угамувати голод. Тисячі тремтячих голосів радісно співали подячної пісні. Якийсь момент вони лунали все голосніше й голосніше… але раптом спів урвався і перейшов у ридання: жодна людина з усієї величезної юрби не мала сили співати далі.

Тут, у Гаазі, ще й інші думки зринали Бенові в голові: про те, як згодом Голландія проти волі підставила свою шию під французьке ярмо і як після нестерпної наруги та пригноблювання вона рішуче скинула його з себе. Саме за це вона подобалась Бенові. Хіба ж мужня нація, — думав він, — погодиться тяжко працювати, вносити все своє багатство до державної скарбниці чужої країни та віддавати цвіт своєї молоді до чужого війська! Минуло не так багато часу відтоді, як англійські гармати бухали біля берегів Німецького моря. Боротьба скінчилася нарешті! Голландія стала незалежною державою!

Дійшовши такого висновку, Бен приготувався якнайбільше натішитися й намилуватися кожним дивом голландської столиці. Мінгеерові ван Гендові дуже сподобався його щирий та розумний пізнавальний інтерес… а проте, він був властивий і всім іншим членам команди: в жодній мандрівці не брали участі такі веселі й спостережливі хлопчики, як наші.

РОЗДІЛ XXVIII

По Гаазі

Хлопці й незчулися, як промайнула повз них картинна галерея у Моріц Гюйсі[26], одна з найкращих у світі. А вони ж перебули в ній аж дві години! Така-бо сила там усякої всячини, — було на що милуватися, було що й оглядати. Щодо королівського кабінету раритетів, який містився у тому ж таки будинкові, то хлопчикам здавалося, що вони допіру заскочили в нього, хоч вони майже півдня його обдивлялись. Здавалося так, немов Японія обсипала всі його стіни своїми скарбами. Довгий час Голландія, яка завжди стояла на першому місці у торговельних справах, була єдина країна, що торгувала з Японією. Отож, відвідавши музей у Гаазі, можна грунтовно ознайомитися із японською матеріальною культурою.

Кімнату по кімнаті в тім музеї заповняють колекції, вивезені з Японії: костюми, що їх носили японці — представники різних класів та різних професій, оздоби, начиння, зброя, вояцький обладунок, хірургічні інструменти тощо. Тут зберігається також і майстерно зроблена японська модель острова Дезіни, голландської факторії в Японії. Коли дивишся на ту модель, здається, немов то справжній острів, але ти бачиш його крізь скельця перевернутого бінокля, відчуваючи, що сам ти — Гуллівер, який несподівано опинився серед японських ліліпутів. На тому острові ти бачиш сотні людей у національних костюмах: вони стоять, випростані на ввесь свій зріст, стоять навколішках, нахиляються, простягають руки, — і всі щось роблять або удають, що роблять, — а їхні житла; меблі, посуд тощо, все те відтворено якнайдетальніше і якнайточніше. У другій кімнаті стоїть величезний черепаховий ляльковий будиночок, опоряджений у голландському стилі та залюднений статечними голландськими ляльками; глянеш на них — і маєш виразне уявлення про те, як живуть люди в Голландії.

Гретель, Гільда, Катрінка, ба навіть горда Річі Корбес були б у захваті від такого будиночка; але Пітер та його завзята команда пробігли поуз і не глянули на нього. А от знаряддя до війни мали честь затримати хлопчиків на цілу годину; які ж бо тут були кийки, які смертоносні кинджали, яка вогнепальна зброя і, найголовніше, які надзвичайні японські мечі, що ними можна розрубати людину навпіл одним ударом!

Були в цій колекції й китайські та й інші східні раритети. Зберігалися тут також і нідерландські історичні реліквії, що на них наші юні голландці дивилися спокійно, не виявляючи ніякого захоплення, хоч потай і пишалися, показуючи їх Бенові.

Тут стояла також і модель саардамської хатини, що в ній Петро Великий жив короткий час, поки працював там як корабельний майстер. Тут же таки були експоновані й шкіряні торбинки та чашки, що колись належали гезам-конфедератам, які, об'єднавшися під проводом принца Оранського, звільнили Голландію від іспанської тиранії; була тут експонована й шпага адмірала ван Спейка, що за десять років до цього загинув, самохіттю висадивши свій корабель у повітря; а також і ван Тромпів панцер із слідами від куль. Якоб роздивлявся навкруги, сподіваючись побачити ту саму мітлу, що її відважний адмірал прив'язав був до вершечка щогли — але її тут не було.

Жилет, що його англійський король Уїльям (Вільгельм) Третій[27] мав на собі в останні дні свого життя, викликав у Бена великий інтерес; і всі хлопчики оглядали із змішаним почуттям побожної шани та жаху той одяг, що його мав на собі Вільгельм Мовчазний, коли Балтазар Джерертс убив його в Дельфті. Рудувато-коричнева шкіряна куртка та простий плащ із сірого сукна, м'який повстяний капелюх та високий комір із брижами, з якого звішувалася одна з гезівських медалей — усі ці речі були на вигляд зовсім не розкішні, але темні плями й дірки від куль надавали куртці трагічної значності. Бен охоче вірив, дивлячися на це вбрання, що Мовчазний Принц, як те й пристало такій шляхетній вдачі, вбирався надзвичайно просто. Але аристократичні упередження англійського хлопчика стали дибки, коли Ламберт розповів йому про те, яким способом Вільгельмова наречена вперше прибула до Гааги.

— Прекрасна Луїза де Коліньї, що батько її та перший чоловік загинули під час Варфоломіївської ночі, мала приїхати, щоб стати принцеві за четверту дружину і, звичайно, — розповідав Ламберт, — ми, голландці, були надто галантні, щоб дозволити дамі прибути до міста пішки. Ні, сер, ми послали (точніше, — мої предки послали) по неї чистий відкритий поштовий візок з дошкою, покладеною впоперек нього, щоб вона могла на ній сидіти!

— Ай справді дуже галантно! — скрикнув Бен ущипливо, але ввічливо всміхаючись. — Адже вона була дочка французького адмірала.

— Та невже? Слово честі, я мало про те не забув. Але, знаєш, голландці жили дуже просто й невибагливо за доброго давнього часу; ми ж бо ще й досі дуже простий, скромний народ. Ван Гендова господа — то безперечний виняток, май це на увазі.

— Дуже приємний виняток, на мою думку, — сказав Бен.

— Звичайно, звичайно. Але, між нами кажучи, хоч мінгеер ван Генд нажив своє багатство сам і може дозволити,собі які завгодно розкоші, а проте потреби в нього дуже скромні.

— Певно, що так, — мовив Бен глибокодумно; і в той же час погладив свою верхню губу та підборіддя, бо на них, як він нещодавно помітив, з'явилися приємні докази того, що він скоро стане дорослий мужчина.

Блукаючи пішки по місті, Бен частенько згадував хороші англійські тротуари. Тут, як і по інших містах, не було ні узбіччя, ні зведених над рівнем вулиці тротуарів для пішоходців, — але вулиці були чисті та рівні, й усі екіпажі дотримувалися дуже точно приділеної їм частини для проїзду. Дивна річ, сани зустрічалися тут майже так само часто, як і розмаїті екіпажі на колесах, хоч ніде не було ані кришечки снігу. Санки голосно скребли по цеглинах або по бруковім камінні; до деяких із них спереду було прилаштовано спеціального апарата, який поливав вулицю водою, щоб полоззя не так терлися об брук; своєрідну, досить неприємну, "музику" інших саней заглушала олія, що капала з ганчірки, якою кучер коли-не-коли змащував полоззя.

Бен був дуже здивований, що голландські робітники пораються так нечутно коло свого діла. Навіть біля пакгаузів та доків не було ніякої метушні, ніхто з робітників не перегукувався один із одним. Порух люльки, поворот голови або, щонайбільше, помах руки, — і кожен вже знав, що саме слід йому робити. Тяжкі вантажі сиру або оселедців перевантажувалися з візків та барж у пакгаузи без жодного слова; але ж кожний прохожий мусив начуватися, що його щохвилини можуть чимось торохнути по голові: голландець-бо рідко дивиться вперед чи назад, коли він біля чогось працює.

Бідолашному Якобові Поотові, що й так уже набрався досить лиха під час цього походу, аж сперло груди, коли його влучило велике кружало сиру, яке один гладкий голландець перекидав своєму сусідові-робітникові; але Якоб обтруснувся, підбадьорився й пішов собі далі, не виявивши аж ніякісінького обурення.

Бен висловив йому своє глибоке співчуття з цієї нагоди, але Якоб заявив, що то "пусте".

— То чого ж ти так скривився, коли тебе тріснуло отим сиром?

— Чого я скривився? — повторив Якоб поважно. — Того, що цей… цей…

— Цей… Що — цей? — наполягав Бен лукаво.

— Цей… цей… як же воно зветься по-вашому, оте, що відчуваєш носом?

Бен засміявся.

— О, ти маєш на увазі — запах?

— Атож.