Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Хто б то міг бути, цікавий я знати?"

Того дня було мало людей на каналі між Лейденом та Гаарлемом. Але, коли хлопчики наблизилися до Амстердама, вони знову опинилися в самісінькому центрі великої юрби, що рухалася по всіх напрямах. На каналі, вперше за цю зиму почав працювати великий криголам (айсбреекер)[28], а проте для ковзалів лишалося ще багато вільного місця.

— Тричі "ура" на честь рідної домівки! — гукнув ван Моунен, коли в далині замаячіли обриси величезного Західного доку (Вестлейк Док).

— Ура! Ура! — закричали всі, як один. — Ура! Ура!

Ці урочисті вигуки "ура" були тут новиною. Цей звичай вивіз із Англії Ламберт ван Моунен. Хлопці завжди кричали "ура" на англійський манір; їм це так подобалося, що вони зчиняли гвалт при першій-ліпшій нагоді, лякаючи й обурюючи своїх земляків, що так полюбляють тишу та спокій.

Саме тому їхнє прибуття до Амстердама зчинило цілу сенсацію, особливо серед маленьких хлопчаків на верфі.

Наші хлопці перейшли Ай. Тепер вони опинилися на Брукському каналі.

В першу чергу підійшли до Ламбертової домівки.

— Прощавайте, хлопці! — крикнув він, залишаючи їх. — Ми зробили таку веселу подорож, якої зроду ще ніхто в Голландії не робив!

— Атож, твоя правда. Прощавай, ван Моунене! — відповіли хлопчики.

— До побачення!

— Не забудь, ван Моунене, що навчання в школі починається завтра! — гукнув до нього Пітер.

— Я знаю це. Вакації наші скінчилися. До побачення ще раз!

— До побачення!

Брук був уже близько. Які приємні зустрічі почалися відразу! Катрінка була на каналі! Карл аж нетямився з радощів. І Гільда була тут! Пітер ту ж мить цілком забув за втому. І Річі була тут! Лудвіг та Якоб мало не збили один одного з ніг, так-бо поспішалися стиснути їй руку.

Голландські дівчатка мають добропристойну вдачу й поводяться спокійно; а проте в них дуже веселі очі. Який час, дивлячися на них, важко було вирішити, котра зараз найщасливіша — Гільда, Річі чи Катрінка.

Анні Боуман була теж на каналі і в своєму чепурному селянському костюмі мала ще кращий вигляд, ніж усі інші дівчатка. Але вона трималася осторонь компанії Річі; і на обличчі їй застиг не дуже щасливий вираз.

Того, кого їй хотілося бачити — не було серед хлопців, що повернулися щойно додому. Та його й взагалі не було на каналі. Анні не поверталася до Брука ще від передодня свята Ніколаса, бо останнім часом гостювала в своєї слабої бабуні в Амстердамі; але зараз дістала коротку "хвилинку відпочинку", як висловилася її бабуня, за те, що вона, — дарма, що маленька, — день і ніч дбайливо ходила коло слабої, віддано її доглядаючи.

Анні скористувалася з своєї "хвилинки відпочинку" перш за все для того, щоб щодуху примчати на ковзанах до Брука: вона сподівалася зустріти на каналі свою матір, або кого з рідних, або хоч Гретель Брінкер… Але жодного з них вона не зустріла… і тепер їй треба було поспішати назад, навіть не зазирнувши додому, — адже ж вона знала, що саме зараз бідна, безпомічна бабуся стогне й просить, щоб хто перевернув її на другий бік.

"Де ж то може бути зараз Гретель? — міркувала Анні в той час, як мчала по кризі. — В цю пору їй майже завжди щастило відірватися від роботи, бодай хоч на кілька хвилин… Бідолашна Гретель… яка ж то, мабуть, жахлива річ мати слабого на голову батька… Я, напевне, страшенно боялася б його… Де ж пак, — такий дужий, але такий чудний!"

Анні нічого не чула про причини його раптової хвороби. Матуся Брінкер та її діти дуже мало цікавили місцеву людність.

Коли б Гретель не була бідна дівчина, що пасе гуси, то напевне й вона мала б чимало друзів серед навколишньої селянської молоді. Але з того часу, як їй довелося бідувати, лише єдина Анні Боуман анітрішечки не соромилася, як словом, так і ділом, відверто визнавати себе за подругу Гретель та Ганса.

Коли сусідські діти кепкували з Анні за те, що вона товаришує з такою голотою, коли вони жартували з Ганса, — Анні тільки спалахувала на обличчі, або сміялася зневажливо та недбало; але коли при ній глузували з маленької Гретель, отоді вона втрачала терпіння й розлютовано відказувала:

— Гретель пасе гуси!?. Так, то вірно!.. Але ж знайте, — та робота багато більше підходить кожній з вас, ніж їй! Мій батько раз у раз казав минулого літа, що йому прикро бачити. як ця ясноока, терпляча маленька дівчинка пасе гуси. Ех, ти! Вона не мучить своїх гусей, як мучив би ти їх, Янзооне Кольпе; і вона, не наступає їм на лапки, як робила б це ти, Кет Воутерс.

Ті гнівні слова Анні спричинялися, звичайно, до того, що всі підіймали на глум незграбну, злосливу Кет; а Анні кидала, в таких випадках, зневажливий погляд на купку молодих плетух і гордо відходила пріч. Можливо, що й зараз, коли вона мчала до Амстердама, їй мимоволі спали на думку саме ті сутички та образи, яких зазнавала Гретель, бо очі їй лиховісно блискотіли, й вона раз по раз задирливо тріпала своєю гарненькою голівкою. Але це тривало недовго, і коли ці думки зникали, вона ставала така гарненька й рожева, такий ніжний погляд осявав їй обличчя, що не один стомлений робітник оглядався на неї та думав собі нишком: "Що то за втішне дівчатко! От коли б і мені таку веселу, лагідну дочку!"

Того вечора у Бруці в п'яти господах панували вдоволення та радість.

Хлопчики цілі й здорові повернулися до своїх родин і впевнилися, що вдома в них усе гаразд. Навіть слаба пані, що гостювала в сусіда ван Ступеля, помалу видужувала.

Але ж наступного ранку! Ах, як же бридко бемкають шкільні дзвони — дін-дон! дін-дон! — коли тобі всеньке тіло болить від утоми!

Лудвіг був певний, що зроду не чув огиднішого звуку. Навіть Пітера роздратував той настирливий дзенькіт. Карл заявив, що то ганьба примушувати людину виходити з дому, коли їй так немилосердно всі кістки ламає, а Якоб статечно сказав Бенові "До побачення!" та й поплентався до школи, ледве тягнучи свого ранця, немов той важив щонайменше сто фунтів.

РОЗДІЛ XXXII

Криза

Поки хлопчаки панькаються зі своєю втомою, зазирнімо до Брінкерової хатинки.

Чи то ж можлива річ, щоб Гретель та її мати не поворухнулися відтоді, як ми з ними бачилися востаннє? Щоб немічний чоловік і разу не перевернувся на своєму ліжкові з боку на бік? Минуло вже чотири дні, а журлива група людей, що ми їх покинули у Брінкеровій господі, мала точнісінько такий вигляд, як і того вечора. Ні, не зовсім такий, бо Рафф Брінкер зблід іще більше; хоч пропасниця вже покинула його трусити, а проте він ще й досі не прийшов до пам'яті. Того вечора вони були самі в цій бідній, але чистій кімнаті. А тепер тут є ще якісь сторонні особи, що стоять у протилежнім кутку.

До Брінкерів завітав доктор Букман; він розмовляє стиха із огрядним юнаком, що слухає його дуже уважно. Огрядний юнак — то його учень та асистент. Ганс також тут. Він стоїть край вікна, шанобливо чекаючи, поки хто звернеться до нього.

— Бачте, Волленговене, — мовив доктор Букман, — тут справа зовсім ясна… — і доктор забалакав такою дивовижною мовою, такою мішаниною латинських та голландських слів, що я не зважуюсь їх перекласти.

За кілька хвилин, помітивши, що Волленговен дивиться на нього не вельми тямущим поглядом, учений зглянувся на свого учня і перейшов на звичайну, легкозрозумілу мову.

— Цей випадок, бачу я, має ті ж самі ознаки, як і хвороба Ріпа Дондерданка, — забубонів він стиха. — Той упав з даху Воппельплоотського вітряка. Після тієї лихої пригоди чоловікові раптом відібрало розум, а згодом він остаточно дійшов до ідіотизму. Один час він лежав так само нерухомо, як і цей хворий, так само стогнав, та раз у раз хапався рукою за голову. Мій вчений друг ван Гоппем зробив операцію Дондерданкові і знайшов у нього під черепом маленький темний мішечок, тобто — пухлину, що давила його пацієнтові на мозок. Саме вона й спричинялася до недуги. Мій друг ван Гоппем вирізав ту пухлину… Надзвичайна операція! Бачте, на думку Цельзія… — і тут доктор знову перейшов на латину.

— А Дондерданк зостався живий? — запитав асистент шанобливо.

Доктор Букман похмарнів:

— Річ не в тім. Здається, помер… — буркнув він. — Але чому ви не зосереджуєте вашої уваги на істотних, надзвичайних ознаках цього випадку? Подумайте хвилинку, як… — і він поринув у безодню таємничої латини так глибоко, як ніколи.

— Але ж, мінгеере… м'яко, але настійливо докинув слово студент, який знав, що доктор довго не зрине на поверхню, якщо його відразу ж не витягти з його укоханих глибин. — Мінгеере, не забудьте, що вам сьогодні треба побувати ще в кількох місцях, — три ноги в Амстердамі, та око в Бруці, та ще пухлина на каналі.

— Пухлина може почекати, — промовив доктор замислено. — Так, то теж вельми цікавий випадок… вельми цікавий! Жінка протягом двох місяців не може підвести голови… Чудова пухлина, сер!

І доктор знову забалакав голосно. Він зовсім забув, де він і чого сюди прийшов.

Валленговен зробив іще одну спробу:

— А цей бідолаха, що лежить отут, мінгеере? Як ви гадаєте, — його можна врятувати?

— Так-так, безперечно… — буркнув зніяковіло доктор, раптом збагнувши, що він трохи відхилився від мети, яка привела його в цю хатину. — Безперечно… тобто… принаймні я сподіваюся, що так…

— Якщо хто в Голландії може його врятувати, мінгеере, — неголосно промовив асистент від щирого серця, — то це, звичайно, тільки ви.

Доктор нахмурився й, пробурчавши (хоч і лагідним тоном), щоб студент не базікав казна-чого, подав Гансові знак підійти ближче.

Цей лікар-чудій терпіти не міг балакати з жінками, а особливо на хірургічні теми. "Ніколи не знаєш, — казав він, — якої саме хвилини ті нікчемні створіння надумаються завищати або зомліти". Через те він пояснив становище Раффа Брінкера Гансові й сказав йому, що саме, на його думку, слід зробити, щоб урятувати хворому життя.

Ганс слухав його уважно, то червоніючи, то полотніючи, і раз у раз скидаючи тривожними очима на ліжко.

— Операція може вбити мого батька… так ви сказали, мінгеере? — прошепотів він, нарешті, тремтячим голосом.

— Може, мій хлопчику. Але я глибоко вірю, що операція врятує його, а не вб'є. Ах, коли б ти не був ще хлопчисько, — всі хлопчиська-бо такі тупоголові, — я пояснив би тобі науково у чому саме справа, але ж ти однаково нічогісінько не розбереш.

Ганс сторопів від такого компліменту.

— Нічогісінько не розбереші — удруге сказав доктор Букман обурено. — І так завжди: після тієї та й знов тієї ж співають! Тільки-но запропонуєш серйозну операцію, — а людям однаково, чим її робитимуть, хоч і сокирою, — перш за все питаються тільки про одне: "Вб'є вона чи не вб'є?"

— Але ж для нас у цьому питанні все, мінгеере, — мовив Ганс із гідністю, і очі в нього сповнилися сліз.

Доктор Букман глянув на нього й раптом зніяковів:

—— Ах, цілком вірно! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень.