Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

йому, мабуть, холодно… Вкрийте його ще чимось теплим, але легеньким. А де ваш син?

— Ганс пішов до Брука, мінгеере, шукати собі роботи. Він скоро повернеться звідти. Чи меестер не зробить ласки трохи посидіти?

Може, твердий навоскований ослін, що його запропонувала матуся Брінкер, здався докторові не вельми привабливим, а може, сама господиня злякала його, — чи тому, що вона була жінка, чи тому, що сполоханий, болізний вираз майнув їй раптом на обличчі, — не знаю. В кожному разі, наш доктор-дивак хапливо озирнувся навкруги, буркнув щось про "нечуваний випадок", вклонився і зник, зник перш, ніж матуся Брінкер встигла вимовити бодай словечко.

Дивно, що відвідини благодійника всієї родини лишили по собі не радісне, а тяжке враження, але було саме так. Гретель стривожено, якось по-дитячому насупила брови й, не підводячи очей, почала з усієї сили місити тісто. Матуся Брінкер хутко підійшла до ліжка й, схилившись над чоловіком, безгучно, але гірко заплакала.

Незабаром увійшов Ганс.

— Що вам, мамо? — прошепотів він тривожно. — Що сталося? Хіба батькові погіршало?

Вона повернула до нього своє заплакане обличчя, тремтячи і навіть не пробуючи затаїти своє горе:

— Так. Він помирає з голоду… гине. Це сказав меестер.

Ганс сполотнів.

— Я не розумію вас, мамо, — як же воно так? То треба зараз же його погодувати. Гретель, а дай-но мені вівсянку.

— Ні! — скрикнула мати, майже збезумившись, але намагаючись не підіймати голосу. — Це може його вбити… Наша злиденна їжа надто тяжка для нього. О Гансе, він помре… батько помре, якщо ми не дамо йому того, що треба, йому треба м'яса, і солодкого вина, і теплої ковдри… Ох, що ж я маю робити? Що маю робити? — й вона заридала, ламаючи руки. — Горенько, таж ні однісінького стайвера немає в хаті!..

Гретель скривила губи; цієї хвилини вона тільки так могла виявити своє співчуття, і сльози її одна по одній закапали у житнє тісто.

— Хіба меестер сказав, що батькові всього того доконче треба, мамо? — запитав Ганс.

— Атож, він так і сказав.

— Ну, то не плачте, мамо, — він усе те матиме; я принесу йому і м'яса, і вина надвечір. А ковдру візьміть з моєї постелі, я можу спати й у соломі.

— Добре, Гансе, але твоя ковдра не годиться: вона хоч і мала, але занадто тяжка. Меестер сказав, що батька треба вкрити чимсь легким і теплим… а ні, то він загине… Та й торфу в нас обмаль, Гансе! Я не могла вберегти його від батька. Він раз у раз кидав торф у вогонь, тільки-но я спускала його з ока, бідолаху.

— Пусте, мамо, — прошепотів Ганс, підбадьорюючи її. — Ми зрубаємо нашу вербу і спалимо її, коли стане сутужно; але я принесу якусь копійку ще нині ввечері. Мусить же знайтися робота в Амстердамі, якщо у Бруці її не знайшлося! Не бійтеся, мамо: найтяжче лихо минулось. Тепер ми все зможемо перетерпіти — адже ж батько знову прийшов до пам'яті!

— Атож, — схлипнула матуся Брінкер, хапливо витираючи очі, — мабуть, твоя правда, синку.

— А певно, що так. Гляньте на нього, мамо, — як спокійно він спить. Невже ви гадаєте, що бог дозволить йому померти з голоду після того, як він допіру повернув його нам? Ні, мамо, я такий певний, що роздобуду батькові всього, у чому він має найдужчу потребу, немов у мене в кишені повнісінько золотих. Та годі-бо вам, не гризіться сумними думками!..

І, похапцем поцілувавши матір, Ганс ухопив свої ковзани та й вибіг з хатини.

Сердешний Ганс! Ранком йому не пощастило знайти ніякої роботи, а коли він повернувся додому, на нього вже й там чекало нове горе… І хоч був він збентежений та прикро вражений, а проте всіма силами кріпився і навіть почав висвистувати пісні, бадьоро крокуючи вперед. Він твердо вирішив за всяку ціну полагодити справу.

Ніколи ще родина Брінкерів не бідувала так тяжко, як тепер. У них вийшов майже ввесь торф, і все борошно, яке ще лишалося в господі, пішло на тісто, що його допіру замісила Гретель. Останнім часом і мати і діти майже забули за їжу, майже не усвідомлювали свого тяжкого становища. Матуся Брінкер була цілком певна, що їй самій і дітям її не важко буде заробити грошей, як дійде до скрути, а тому — вся віддалася радісному настрою, що охопив її, коли чоловікові, нарешті, повернуло на одужання. Вона навіть забула сказати Гансові, що від кількох срібних монет, які зберігалися в старій рукавичці, анічогісінько не залишилось.

А Ганс, ідучи до каналу, картав себе за те, що не звернувся до доктора, побачивши, як той сідає в карету й швидко від'їздить у напрямі до Амстердама.

"Тут вийшло якесь непорозуміння, — думав він. — Меестер, мабуть, не знає, що ми не маємо змоги купувати батькові м'ясо та добре вино. А проте, батько й справді охляв… дуже охляв… Я мушу знайти роботу, мушу!.. Коли б мінгеер ван Гольп вернувся з Роттердама, — я мав би роботу… Стривай, а добродій Пітер?.. Адже ж він казав мені, щоб я вдався до нього, якщо нам стане скрутно… Так-так, побіжу просто до нього… Ох, коли б зараз було літо!.."

Отак, сам із собою міркуючи, поспішав Ганс до каналу. Там він швиденько надів ковзани і помчав у той бік, де стояв дім мінгеера ван Гольпа.

— Батько мусять мати і м'ясо й вино… хоч би там що… обов'язково… — мурмотів він. — Але де ж я зароблю зараз грошей, щоб купити все те сьогодні ж?.. Немає ради… Тільки й лишається мені, що звернутися до добродія Пітера, як я й обіцяв. Ну, що для нього важить — дати нам трошечки м'яса та вина? Адже ж то така дрібниця! А коли батько підживиться, я побіжу до Амстердама і зароблю грошей на завтра.

Нараз його обсіли інші думки, — думки, що від них йому тяжко забилося серце, а щоки спаленіли з сорому… "Виходить, мені доведеться просити милостини… авжеж!.. Жоден з Брінкерів зроду не був жебрак. Невже я буду перший?

Невже мій сердешний батько, який допіру повернувся до життя, довідається, що сім'я його живе прошеним хлібом, — мій мудрий батько, що завжди був такий ощадний?!."

— Ні, — вже голосно скрикнув Ганс, — у тисячу разів краще продати годинника!

"Я ж можу навіть і не продавати, а заставити його в Амстердамі, — думав він, повертаючи назад. — То ж не ганьба… А згодом, коли знайду роботу, я викуплю його. Дуже можливо, що мені пощастить перебалакати про нього з батьком!"

Ця остання думка так його захопила, що він мало не затанцював з радощів.

Так-так, тепер він про все побалакає з батьком!.. Таж батько його — знову розумна людина. "Може, сон підкріпить його, — думав Ганс, — і він прокинеться зовсім здоровий та бадьорий… Може, він скаже нам, що аніскілечки тим годинником не дорожить і його, звичайно, треба продати! Ура-а!.." і Ганс помчав стрілою по кризі.

За кілька хвилин ковзани вже висіли в нього на руці. Він біг від каналу додому.

Мати зустріла його на порозі.

— О Гансе! — скрикнула вона і очі їй заясніли, а на обличчі засяяла радісна посмішка. — В нас була юфроу із своєю служницею. Вона принесла нам усякої всячини: і м'яса, і желе, і вина, і хліба… повнісінький кошик! А меестер прислав служника з міста, теж із вином та з чудовою постіллю й ковдрами для батька. О, тепер він одужає! Щасти їм боже!

— Щасти їм боже! — повторив Ганс, і вперше за цей день очі в нього зайшли сльозами.

РОЗДІЛ XXXVII

Батькове повернення

Надвечір Раффові Брінкеру дуже полегшало, й він зажадав трохи посидіти перед вогнищем на твердому кріслі з високою спинкою. Протягом кількох хвилин усі в хатині заметушилися. Найбільше клопоту припало Гансові: батько був дуже тяжкий і підтримувати його могла тільки міцна, надійна Гансова рука. Аж ніяк не можна було сказати, що матуся Брінкер — тендітне створіння, а проте вона так боялася й так хвилювалася, виконуючи бажання хворого підвести його з ліжка без дозволу лікаря, що мало не звалила свого чоловіка додолу, хоч і була глибоко переконана, що він держиться єдино тільки нею.

Помалу, фроу, помалу… — промовив Рафф, задихаючись. — Та невже ж я став такий старий, невже я так охляв? А може, мене так виснажила ота пропасниця?

— Послухайте-но, що він говорить! — засміялася матуся Брінкер. — Розмовляє, як і всі люди. Звісно, ти ослаб від пропасниці, Раффе. Ну, ось і крісло… тут буде тобі затишно, й тепло. Сідай. Ану-ну… отак!

З цими словами матуся Брінкер та Ганс обережно посадовили слабого в крісло.

Тим часом Гретель літала по кімнаті й подавала матері все, що можна було покласти батькові за спину та накинути йому на коліна. Потому вона підставила різьбленого ослінчика йому під ноги, а Ганс розворушив вогонь у каміні, щоб ясно горів.

Нарешті, батько уже "сидів". То й не дивна річ, що він роздивлявся навкруги, як людина, що збилася з пантелику! "Маленький Ганс" допіру майже ніс його на руках. А "малятко" було вже понад чотири фути заввишки й, соромливо спустивши очі додолу, підмітало біля каміна віником з лозиння. Мейтьє, його фроу, ще миловида й принадна жінка, була вже далеко не така струнка, як колись, — набрала-бо тіла фунтів із п'ятдесят. І всі ці зміни, здавалося йому, сталися за декілька годин. Крім того, в неї з'явилося кілька нових зморщок на обличчі, і це його без краю здивувало. Він роздивлявся по хаті, і в око йому впало лиш три знайомі речі: сосновий стіл, що він його сам змайстрував ще перед шлюбом, біблія на поличці та мисник у кутку.

Ах, Раффе Брінкере! Цілком природно, що очі в тебе сповнилися гарячих сліз, невважаючи на радісні обличчя твоїх коханих рідних, які стояли біля тебе. Десять років, що випали з життя людини, — немала втрата! Десять років дозрілого віку, родинного щастя й любові; десять років чесної праці, свідомої втіхи сонячним світлом та красою природи; десять років хорошого життя… Ніби ще вчора думав ти про ці прийдешні роки, ще вчора… а наступного дня довідався, що вони минули і замість них була порожнява… То й не дивна річ, що пекучі сльози одна по одній покотилися тобі по щоках!

Ніжна маленька Гретель! Нарешті здійснилося те, чого вона так прагнула ціле своє життя, — вона помітила ці сльози і з цієї хвилини полюбила свого батька. Ганс та його мати мовчки ззирнулися поміж собою, коли побачили, що Гретель кинулася до батька й обвила руками його шию.

— Тату, любий тату, — шептала вона, міцно притискаючись щокою до його щоки, — не плачте!.. Ми всі тут…

— Хай благословить тебе бог, — схлипував Рафф, цілуючи її знов і знов. — Я й забув про те!

За хвилину він знову підвів очі й заговорив бадьоро:

— Я пізнаю її тепер, фроу, — мовив він, стискаючи обома руками любе молоде обличчя й дивлячись на свою маленьку Гретель з таким виразом, немов він бачить, як вона росте, росте зараз перед його очима, — я впізнаю її тепер цілком! Я пригадую ці блакитні очі, й ці уста, і… ах!., і навіть ту пісеньку, якої вона співала, коли ще насилу стояла на малесеньких ноженятах.