Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Ти славний хлопчина. Який син поставиться байдуже до того — вб'ють чи не вб'ють його рідного батька!?. Звичайно, ні однісінький. Так, так… Я сам старий дурень.

— А він помре, мінгеере, якщо операції не робити й хвороба протягнеться довший час?

— Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те ж саме, тільки йому гіршає щохвилини. Тиснення на мозок все збільшується і незабаром збавить йому життя… — сказав доктор і ляснув пальцями.

— Але операція може врятувати його? — казав далі Ганс. — А чи скоро, мінгеере, ми довідаємося про те, що йому повернуло на одужання?

Доктор Букман нетерпляче знизав плечима:

— За день… а може, за годину. Побалакай із матір'ю, хлопче, і хай вона вирішить справу. Та не барись, бо часу в мене надто мало.

Ганс підійшов до матері; і в першу хвилину, коли вона вп'ялася в нього очима, він не міг вимовити жодного слова; але, відвівши від неї свій погляд, він сказав твердим голосом:

— Я мушу побалакати з мамою сам на сам.

Кмітлива маленька Гретель, яка цього разу не розуміла гаразд, що саме тут відбувається, кинула на брата обурений погляд і відійшла:

— Вернися, Гретель, і сядь, — промовив Ганс сумно.

Вона послухалась.

Матуся Брінкер та її син стояли біля вікна, а доктор із асистентом схилилися над слабим і радилися поміж себе, притишуючи голос. Це аж ніяк не могло потривожити пацієнта. Він був однаково що сліпий і глухий. Тільки його слабкий, жалібний стогін доводив, що він іще живий. Ганс серйозним тоном переказав матері свою розмову з доктором; він намагався говорити пошепки, щоб сестра його нічого не почула.

Напіввідкривши засмаглі губи, матуся Брінкер пильно слухала, дивлячися на сина допитливими очима й немов шукаючи якогось прихованого значення в його словах. Один раз вона коротко, перелякано схлипнула, — аж Гретель зірвалася на рівні ноги, — але відразу ж перемогла себе і далі слухала спокійно.

Коли Ганс замовк, мати повернулася, кинула довгий, розпачливий погляд на свого чоловіка, що лежав такий блідий та непритомний, умить порвалася до нього і впала навколішки перед його ліжком.

Сердешна маленька Гретель! Що все це означає? Вона нічого не розуміла й запитливо глянула на Ганса; але той стояв, схиливши голову і начебто молився; вона глянула на доктора, але той обережно обмацував голову її батька, немов досліджував якийсь курйозний камінь; глянула на асистента, але той саме закашлявся і відвернувся; глянула на свою матір… Ах! Маленька Гретель, ти зробила найкраще з того, що ти могла зробити, — ти стала навколішки поруч матері, обняла її шию своїми теплими, юними руками й заплакала, благаючи бога зглянутися на них.

Коли мати підвелася, доктор Букман тривожно зиркнув на неї й гостро запитав:

— Ну що ж, юфроу, будемо робити операцію?

— Йому буде боляче, мінгеере? — запитала та тремтячим голосом.

— Не знаю. Мабуть, ні. То будемо?

— Це може вилікувати його, кажете ви, і… мінгеере, ви сказали моєму синові, що… можливо… можливо… — вона не мала сили докінчити.

— Так, юфроу, я сказав, що пацієнт може вмерти від операції… але будемо сподіватися на краще (він глянув на свого годинника. Асистент нетерпляче відійшов до вікна)…— Отже, юфроу, час не жде. Так чи ні?

Ганс обійняв матір, хоч він і не звик до таких речей. Він навіть поклав голову їй на плече.

— Меестер чекає на відповідь, — шепнув він їй на вухо.

Матуся Брінкер давно вже була кругом голова у своїй родині. Частенько ставилася вона вельми суворо до Ганса, керуючи ним твердою рукою та втішаючись своєю материнською владою… А тепер вона так знемоглася, стала така безпорадна… Приємно було почувати себе в міцних синових обіймах. Вона немов набиралася сили, що йшла навіть від дотику його білявого волосся.

Матуся Брінкер благально подивилася на свого хлопця:

— О Гансе! Що маю я сказати!

— Скажіть так, як вам підказує ваше чуття, мамо, — відповів Ганс, схиливши голову.

Матуся Брінкер помовчала якусь хвилину. І врешті серце підказало їй відповідь.

Вона повернулася до доктора Букмана:

— Добре, мінгеере. Я згодна.

— Гм! — буркнув доктор таким тоном, немов хотів сказати: "Довго ж ти думала, матінко!"

По тому доктор нашвидку порадився із своїм асистентом, який слухав його зовні дуже шанобливо, а в душі смакував наперед насолоду — що ж то воно буде, коли він розповість своїм товаришам-студентам прекумедну штуку! Подумайте-но, — в очах "старого Букмана" він побачив найсправжнісіньку сльозу!

Тим часом Гретель дивилася на них мовчки й уся тремтіла… Але, коли вона побачила, що доктор відкриває шкіряний футляр і виймає з нього один по одному гострі блискучі інструменти, вона кинулася вперед.

— О мамо… бідний тато не вчинив нічого злого! Невже вони хочуть його вбити?

— Не знаю, дитино!.. — скрикнула матуся Брінкер, дивлячися запаленими очима на Гретель. — Я нічогісінько не знаю.

— Е ні, юфроу, так справа не піде… — суворо сказав доктор Букман, скинувши гострим поглядом на Ганса. — Ви з дівчинкою мусите піти звідси. Хлопець може лишитись.

Матуся Брінкер миттю випросталася на ввесь свій зріст. Очі їй загорілися. Вона відразу немов обернулася у зовсім іншу жінку, яка не знає ні страху, ані сліз. її голос пробренів дуже тихо, але в ньому відчувалася рішучість.

— Я зостануся з чоловіком, мінгеере, — твердо сказала вона.

Доктор Букман здивувався. Він звик, щоб його накази виконувалося беззаперечно. На одну мить його очі зустрілися з її очима.

— Ви можете зостатися, юфроу, — сказав він зміненим голосом.

Гретель уже зникла.

В одному кутку хатини були двері до маленької комірки, де стояв тапчан — тверда постеля Гретель; той тапчан, схожий на скриню, був прикріплений до стіни. Ніхто не побачить там Гретель, ніхто не згадає про маленьке створіння, що труситься, як з пропасниці, зіщулившись у своєму темному кутку.

Доктор Букман скинув із себе тяжке пальто; він налив у велику череп'яну миску води й поставив її біля ліжка. Потім, повернувшись до Ганса, він запитав:

— Я можу розраховувати на тебе, хлопче?

— Можете, мінгеере.

— Гаразд, я вірю тобі. Стань у головах, отут… а мати хай сяде праворуч від тебе… отак… — і він поставив стільця поруч із ліжком. — Пам'ятайте, юфроу, щоб не було ні зойків, ні зомлінь!

Матуся Брінкер відповіла йому тільки поглядом.

Це його вдовольнило.

— Ну, Волленговене…

О, цей футляр із страшними інструментами! Очі в Гретель сповнені були слізьми; вона дивилася з своєї комірчини крізь щілинку в дверях… Аж ось асистент узяв інструменти й подав одного з них докторові… Тут Гретель не витримала, вона не могла більше сидіти тихо.

Мов несамовита влетіла вона в кімнату, вхопила свій каптур і вибігла на вулицю.

РОЗДІЛ XXXIII

Гретель та Гільда

Був саме час великої перерви. Тільки-но вдарили в шкільного дзвона, як увесь канал, здавалося, пустив дзвінкий крик і відразу ж ожив, закрасувавшися хлопчиками й дівчатками. Цей хитрун, що так мирно лежав під полудневим сонцем насправді був калейдоскопом, який треба лише струсити, щоб він заграв низкою блискучих перетворень.

Сила-силенна яскраво зодягнених дітей висипала з школи; всі вони прудко бігали на ковзанах; цілий ранок сиділи вони смирненько в класах і тепер надолужували те — піснями, галасом та сміхом. Ніщо не заважало їм пустувати й веселитися. Жодної думки про шкільні підручники не вилетіло разом з дітлахами на вільне, пройняте сонцем повітря. Латина, арифметика, граматика — все це лишилося там, замкнене на цілу годину в похмурому класі. Хай учитель сам перетвориться на іменника, якщо має охоту, хай, хоч і на власне ім'я — байдужісінько! — а вони веселитимуться й не згадуватимуть за нього нізащо! Крига така гладенька й так приємно ковзати по її поверхні, що дітям однаковісінько, де лежить Голландія — чи на Північному полюсі чи на екваторі! Що ж до фізики, — то навіщо сушити собі голову над інерцією, силою притягання та подібними речами, коли головна суть у тому, щоб тебе не штовхнули та, чого доброго, не беркицьнули у натовпі на лід!

Коли це раптом, у розпалі веселої метушні, хтось із школярів скрикнув:

— Що там таке?

— Що? Де? — залунали десятки голосів.

— Як, ви не бачите? Он щось темне біля ідіотової хатини.

— Я не бачу нічого, — сказав один з хлопчаків.

— А я бачу! — закричав другий. — То собака!

— Який там собака? — пропищав уже знайомий нам голосок. — Ніякого собаки там немає… то просто купа лахміття.

— Ех ти! Воосте! — гостро відказав інший хлопчик. — Знову ти попав, як сліпий на стежку! Та це ж ота Гретель, що пасе гуси… Глянь — вона шукає пацюків.

— Ну, та й що ж? — пікнув Воост. — А хіба ж вона сама не клунок лахміття, хтів би я знати?

— Ха-ха-ха! Молодчага Воост! Чудово! Одержиш медаль за свою дотепність, якщо й надалі не даватимеш маху.

— Ти одержав би щось зовсім інше, коли б її брат Ганс був зараз тут. Б'юсь у заклад, що він підніс би тобі під самісінький ніс тертого хріну! — гукнуло одне закутане хлоп'я, що слабувало на нежить.

А як Ганса тут не було, со Воост міг удавати з себе дуже хороброго хлопця:

— Ах ти ж чхун! Теж обізвався! Хто на твого Ганса звертає увагу? Та я відлупцюю дюжину таких, як він, першої-ліпшої хвилини, ще й тебе в додаток.

— Ти відлупцюєш? Відлупцюєш? Ти?!.. Ану-ну підійди-но та спробуй! — і на доказ своїх слів малюк з усієї сили помчав геть, якнайдальше від хвастовитого Вооста.

Нараз хтось запропонував погнатися за трьома найстаршими учнями, — і тут уже всі, і друзі й вороги, сміючись та пустуючи, як звичайно, хутко об'єдналися для спільної мети.

Серед тієї веселої юрби тільки одна дівчинка глибоко замислилася, побачивши маленьку темну фігурку, що принишкла біля ідіотової хатини.

Бідолашна, перелякана Гретель! Вона не думала про школярів, хоч їхні веселі голоси та вибухи сміху долітали до неї, мов крізь сон.

Який голосний стогін нісся з цього, заслоненого завіскою, вікна .. Невже ж оті чужі люди справді убивають її батька?

Ця думка примусила її зірватися на рівні ноги й скрикнути з невимовного жаху!

"Ах, ні! — схлипнула вона, знову опускаючись на горбочок мерзлої землі, що на ньому вона ввесь час сиділа. — Адже ж мама там… і Ганс… Вони подбають про нього. Але які бліді були вони обоє! І Ганс, — навіть Ганс плакав!..

"І навіщо отой старий сердитий меестер залишив його, а мені наказав вийти? — думала вона. — Я притулилася б до мами й поцілувала б її… Вона так любить, коли я лащуся до неї… Завжди жалує мене в такі хвилини по голові й так лагідно говорить зі мною, хоч би перед тим і нагримала на мене!..