Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Англійський поцілунок, із яким проводжала його сестра Дженні, коли він виїздив з дому, сказав йому те ж самісіньке, що й голландський поцілунок фроу ван Генд сказав нині Пітерові. Лудвіг прийняв свою пайку прощальних поцілунків без найменшого зворушення і, хоч він і любив свою сестру дуже ніжно, а все ж поморщився трохи, закопиливши губи, коли вона зайвий раз поцілувала його в чоло "для мами", — він вважав, що так поводяться тільки з малими дітьми!

Незабаром і він уже стояв на каналі разом із Карлом та Якобом. Може й вони думали про сестрині поцілунки? Аніскілечки. Вони були такі щасливі, маючи на ногах ковзани, так нетерпляче прагнули якнайшвидше влетіти у самісіньке серце Брука, що крутилися й вертілися дзигами по кризі, мов навіжені і, розважаючи серце, тим часом лаяли нишком капітана, бурмочучи: "Пітер єн дондер", слова, що їх не варто перекладати.

Навіть Ламберт і Бен нетерпеливилися, чекаючи Пітера на розі вулиці.

Нарешті капітан приєднався до них; тепер уже вся команда зібралася на каналі.

— Швидше-бо, Пітере, — бурчав Лудвіг, — ми зовсім змерзли… Я так і знав, що ти останній станеш на ковзани!

— Та невже? — кинув йому старший брат, нахилившись і дивлячися на нього знизу вгору, ніби з глибокою цікавістю. — Ти, я бачу, тямовитий хлопець!

Лудвіг засміявся, але відразу ж набрав сердитого, виразу, говорячи:

— Я кажу серйозно. Мусимо ж ми потрапити додому в цьому році!

— Ну, хлопці, — крикнув Пітер, хутко випростуючись після того, як защепнув останню пряжку, — шлях перед нами вільний! Уявіть собі, що зараз починаються наші великі змагання. Приготуйтесь! Раз… два… три… вперед!

Запевняю вас, — майже ніхто з них і пари з уст не пустив протягом першої півгодини. Можна було подумати, що то мчать шестеро Меркуріїв, ледве торкаючись криги. Простіше кажучи, хлопці летіли, наче блискавиця… Ні, це теж неточне порівняння. Але ж у тім-то й річ, що й сам не знаєш, з чим порівняти півдюжини хлопців, які мчать повз тебе із такою запаморочливою прудкістю. Я тільки можу вам сказати, що вони натужували всі свої сили, летячи, пригнувшись, поміж тихомирними ковзальниками. Вони так летіли каналом, що навіть охоронець порядку гукнув їм: "Стійте!" Але це додало ще більшої прудкості хлоп'ячим ногам, і вони помчали вперед, кожний силкуючись за двох і великим дивом дивуючи всіх, кого вони перестрівали по дорозі.

Проте закони тертя мають більшу силу, ніж навіть охоронці порядку на каналі.

Трохи згодом Якоб почав відставати… потім Лудвіг… потім Ламберт… потім Карл.

Незабаром вони зупинилися, щоб перевести дух, і стояли купкою, дивлячись услід Пітерові та Бенові, що мчали все вперед та вперед, немов рятуючи своє життя від якоїсь смертельної небезпеки.

— Очевидячки, — мовив Ламберт після того, як він та троє його товаришів знову рушили в дорогу, — жодний з них не поступиться, доки їм стане сили.

— Яке безглуздя! — пробурчав Карл. — 3 великого розуму так перевтомлюватися на самому початку походу… Еге-ге, та вони пустилися наввипередки серйозно… авжеж так. Гляньте! Пітер починає відставати!

— Е, ні! — скрикнув Лудвіг. — його не випередиш!

— Ха-ха! — всміхнувся Карл. — Кажу ж тобі, малюче, — Бенджамін біжить перший.

На ту пору, якщо Лудвіг не зносив чогось на білім світі, то це, в першу чергу, коли хто звав його "малюк" — мабуть, через те, що він саме такий і був. Він відразу ж обурився.

— Гм, а ти хто такий, цікавий я знати?! Подивись-но і скажи, чи то ж не Пітер біжить перший?

— Мені здається, що то він, — втрутився Ламберт, — але на такому віддаленні кепсько видно, — важко сказати напевне.

— А мені здається, що то не він! — відказав Карл.

Якоб занепокоївся — він ненавидів суперечки — і сказав примирливим тоном:

— Не сваріться… не сваріться!

— "Не сваріться!" — перекривив Якоба Карл. — А хто ж то свариться? Пооте, ти дурний!

— Я тут нічим не зараджу, — відповів Якоб сумирно. — Гляньте! Вони вже на завороті каналу.

— Тепер ми побачимо! — скрикнув Лудвіг, дуже хвилюючись.

— Пітер добіжить перший, я знаю.

— Він не зможе… адже ж Бен веде перед! — стояв на своєму Карл. — А хай йому чорт! На нього зараз налетять санки. Ні!.. Минули! Обоє вони дурні, хоч так, а хоч інакше… Ура! Он вони на завороті… Хто веде перед?

— Пітер! скрикнув радісно Лудвіг.

— Хай живе капітан!— закричали Ламберт та Якоб.

А Карл поблажливо пробубонів:

— Все ж таки Пітер. А мені весь час здавалося, що перед веде Бен.

Місце, де канал завертав, було, очевидно, намічено фінішем для бігунів, тому що обидва хлопчики, добігши до нього, відразу спинились.

Карл буркнув, що, мовляв, він дуже радий, що їм "стало розуму спинитися й відпочити", — і четверо хлопчаків мовчки помчали доганяти своїх товаришів.

Тим часом Карл у глибині душі шкодував, що не побіг разом із Пітером та Беном, — бо він був переконаний, що легко випередив би їх обох. На ковзанах він бігав дуже прудко, але не досить зграбно.

Бен дивився на Пітера із мішаним почуттям досади, захоплення та здивування саме в ту хвилину, коли до них підбігла решта хлопчаків.

Вони чули, як Бен сказав по-англійському:

— Ти на льоду, наче птиця, Пітере ван Гольпе. Ти перший, хто переміг мене в чеснім змаганні, — запевняю тебе!

Пітер, який розумів по-англійському краще, ніж говорив тією мовою, відповів на Бенову похвалу тільки жартівливим поклоном, але промовчав. Можливо, він так засапався, що ніяк не міг передихнути, — адже ж біг він дуже прудко!

— Ах, Бенджаміне, що ти з собою робиш? Розпікся, наче та цхегла в грубці… це скінчиться недобре… — жалібно промовив Якоб ламаною англійською мовою.

— Пусте! — відповів Бен. — Повітря зараз таке морозне, що я хутко охолону. Я не стомився.

— Але ж тебе перемогли, мій друже, — сказав Ламберт англійською мовою, — і перемогли неабияк!.. Цікавий я знати, — що ж то воно буде в день наших великих змагань?

Бен спалахнув і кинув на нього гордий, задирливий погляд, ніби кажучи: "Так це ж тільки жарти. А в справжньому змаганні я вирішив перемогти… хоч би там що!"

РОЗДІЛ XXXI

Хлопчики и дівчатка

Коли хлопчики добігли до села Вооргоут, що розляглося близько великого каналу, приблизно на півдорозі між Гаагою та Гаарлемом, вони мусили зупинитися й порадитись. Річ у тім, що вітер, спочатку не дуже міцний, все дужчав та дужчав, і кінець кінцем розгулявся так, що бігти проти нього стало дуже тяжко. Здавалося, що всі флюгери в країні вчинили змову.

— Боротися з таким борвієм — то марна річ, — сказав Лудвіг. — Вітер врізається в горло, мов ніж.

— Ну, то не роззявляй свого рота, — буркнув "привітний" Карст, що мав такі міцні груди, як молодий бичок. — Я за те, щоб рушати далі.

— В такому разі, — впав у слово Пітер, — ми мусимо вислухати найслабкішого в команді, а не найміцнішого.

Хоч капітанові принципи й були цілком вірні, але слова його припали не до смаку самолюбному мастеру Лудвігові; знизавши плечима, той відказав:

— А хто ж серед нас слабкий? Вже ж не я, звичайно… Але вітер міцніший за кожного з нас. Я сподіваюсь, ви зробите ласку і визнаєте цей немалозначний факт.

— Ха-ха-ха! зареготав ван Моунен, ледве тримаючись на ногах. — То вірно.

Нараз флюгери, сіпонувшись, несамовито залопотіли, щось один одному протелеграфували, і в одну мить над нашими хлопцями здійнявся вихор. Він мало не звалив із ніг міцногрудого Карла; він трохи не задушив Якоба, а Лудвіга просто беркицьнув на кригу.

— Це остаточно вирішує питання! — закричав Пітер. — Скидайте ковзани! Підемо у Вооргоут.

У Вооргоуті вони надибали маленьку корчму з великим двором. Двір був добре вимощений цеглою і, що багато краще, там мався повний набір кеглів, — таким чином, наші хлопці хутко обернули свою непередбачену й прикру затримку на веселу розвагу. Вітер дошкуляв навіть і в цьому затишному місці, але тепер вони твердо стояли на ногах і не звертали на нього ніякісінької уваги.

Спочатку — добрий обід, потім — гра. Маючи до своїх послуг кеглі завдовжки як їхні руки, кулі завбільшки як їхні голови та вільний простір ярдів шістдесят завдовжки, щоб ті кулі катати, — недивно, що хлопчики, сповнені вщерть молодої сили, були дуже вдоволені.

Тієї ночі капітан Пітер та його товариші спали міцним сном. Ніякий грабіжник не прокрадався до них, щоб їм той сон перебити; а що їх розмістили по різних кімнатах, то другого ранку їм навіть не пощастило влаштувати веселий бій, тобто, — поперекидатися подушками.

А скільки вони з'їли за сніданком! Аж господар жахнувся. Запитавши в них, звідки вони родом, він вирішив, що людність Брука морить голодом своїх дітей. Яка ганьба! "Морити голодом, та ще й таких приємних юнаків!"

На щастя, вітер, нарешті, знемігся й сам поклався спати у величезній морській колисці поза дюнами. В повітрі пахло снігом: ось-ось почне падати… А втім, година стояла хороша.

То було дитячою забавкою для наших хлопців — добігти до Лейдена після такого прекрасного відпочинку. В Лейдені вони зупинилися на хвильку, бо Пітерові треба було зайти до заїзду "З.олотий Орел". Потому він покинув місто з легким серцем: доктор Букман побував у заїзді, почитав листа, що містив у собі Гансове прохання, й подався до Брука.

— Я не можу гаразд сказати, чи то саме ваш лист спричинився до того, що він поїхав так хутко… — поясняв господар заїзду. — Якась пані в Бруці занедужала раптово і спішно прислала по лікаря.

Пітер зблід:

— Як її прізвище? — запитав він.

— Та, бачите, в одне вухо вскочило, а в друге вискочило… Ну, що ти вдієш, забув! А бодай би їх чума подушила, отих людей, що бачити не можуть, коли який подорожній зупиняється в зручному заїзді, — муляє їм очі! Незчуєшся, як його вже й вицупили — і сліду нема!

— Ви сказали, що дама живе в Бруці?

— Атож! — кинув досить грубо господар. — Вам іще чогось треба, молодий паничу?

— Ні, господарю… За винятком того, що мені й товаришам моїм хотілося б попоїсти у вас чогось та випити гарячої кави.

— Ага… — відповів господар, тепер уже дуже чемно. — Звичайно, ви можете в мене попоїсти, і кави випити, та ще й такої, що кращої за неї в цілім Лейдені немає. Ідіть-но до печі, панове… так-так-так, —я пригадую… то була вдова… з Роттердама, — здається, так вони сказали… Вона гостює в якогось ван Ступеля, якщо не помиляюсь.

— Ах! — сказав Пітер, якому неначе камінь із серця скотився. — Вони живуть у білім будинку коло Сглоссенського вітряка… Отже, мінгеере, принесіть нам кави, коли ласка ваша!

"Який же я дурень! — думав він, коли команда вийшла з "Золотого Орла". — Адже ж я був чомусь переконаний, що то моя мати… А втім, вона, мабуть, теж чиясь мати, ота бідолашна жінка.