Мері Поппінс - Треверс Памела Ліндон

Мері Поппінс

ЧАСТИНА ПЕРША

БУДИНОК № 17

Переклад Євгенії Горевої

СХІДНИЙ ВІТЕР

Якщо ви хочете знайти Вишневу Вуличку, простісінько розпитайте туди дорогу у Регулювальника на перехресті. Він трохи зсуне набік шолома, задумливо почухає потилицю, а тоді наставить у той бік здоровенний палець своєї руки у великій білій рукавичці й скаже:

— Спочатку праворуч, потім ліворуч, тоді знов одразу праворуч — і ви там. Щасливо!

І справді, коли ви йтимете точнісінько, як він сказав, то неодмінно опинитесь там — якраз посеред Вишневої Вулички: по один бік тягнуться будинки, по другий бік — Парк, а посередині наче до танцю стали вишні.

І коли ви шукатимете Будинок Номер Сімнадцять, а, мабуть-таки, шукатимете, бо про нього уся оця книжка, — то дуже легко його знайдете. По-перше, це найменший будинок на всю Вуличку. А крім того, він єдиний трохи облупаний, і його б треба пофарбувати.

Але містер Бенкс, його господар, заявив своїй дружині, місіс Бенкс, — нехай, мовляв, вибирає: або гарненький, чистий, затишний будинок, або четверо дітей. Те й друге заразом він не потягне.

І місіс Бенкс, гаразд обміркувавши справу, вирішила, що вже краще нехай у неї буде її Джейн, старшенька, і Майкл, трохи молодший, і Джон з Барбарою, Близнята — найменші. Отак воно й вийшло.

Ось чому родина Бенксів оселилася в Будинку Номер Сімнадцять, разом з місіс Брілл, що варила їм їсти, і з Елін, що подавала до столу, і з Робертсоном Еем, що підстригав газон, чистив ножі й черевики і, як завжди казав містер Бенкс, "марнував свій час і мої гроші".

І, крім них усіх, була ще нянька Кеті, про яку, правду кажучи, не годилося б і згадувати в цій книжці, бо саме тоді, коли починається моя розповідь, нянька покинула Будинок Номер Сімнадцять.

— Пішла собі, нікого не попередивши. Що ж мені тепер робити? — бідкалася місіс Бенкс.

— Дати оголошення в газету, люба моя, — обізвався містер Бенкс, взуваючись у черевики. — І хотів би я, щоб іще й Робертсон Ей пішов собі, нікого не попередивши, бо він знов почистив тільки один черевик, а до другого й пальцем не торкнувся. Люди можуть подумати, ніби я дуже однобокий!

— Ну, це вже такі дрібниці! — сказала місіс Бенкс. — І ти не порадив, що мені робити з нянькою Кеті.

— Не знаю, як ти можеш щось із нею зробити, коли її немає, — відповів містер Бенкс. — Якби це був я, тобто, якби я був на твоєму місці, я послав би когось у "Ранкову газету" дати оголошення, що Джейн, і Майклові, й Джонові, й Барбарі Бенкс (не кажучи вже про їхню матір) потрібна якнайкраща нянька за якнайменшу плату і негайно. Тоді почекав би трохи й почав дивитись, як няньки стають у чергу під нашою хвірткою, і був би на них дуже сердитий, що вони затримують вуличний рух і мені через них доведеться дати шилінг Регулювальникові за клопіт. А тепер я мушу йти. У-у-ух, ну та й холодюка, мов на Північному полюсі! Звідки хоч вітер?

З цими словами містер Бенкс вистромив голову у вікно і подивився на будинок Адмірала Бума на розі Вулички. То був найпоказніший будинок на всю вуличку, і вона страх пишалася ним, бо він на вигляд був точнісінько мов корабель. У садку перед будинком стояла щогла з прапором, а на даху позолочений флюгер, обрисами схожий на телескоп.

— Ух! — сказав містер Бенкс, мерщій втягнувши голову в кімнату. — Адміралів телескоп показує, що вітер східний. Я так і думав. Холодисько до кісток діймає! Одягнуся я, мабуть, у двоє пальт.

І він неуважно поцілував дружину десь біля носа, помахав рукою дітворі й подався в Сіті.

А Сіті, — діти це чудово знали, — було таке місце, куди містер Бенкс ходив щодня, звичайно, крім неділі й свят, сідав там у велике крісло за великий стіл і робив гроші. Цілісінький день, не покладаючи рук, вирізував він пенси й шилінги, півкроновики і трипенсовики. Він приносив їх додому в невеличкому чорному портфелі й іноді давав яку монету Джейн і Майклові, щоб кинули у свою скарбничку, а як не мав чого дати, то казав:

— Банк луснув.

І діти розуміли, що того дня тато вирізав дуже мало грошей.

Отож містер Бенкс пішов із дому, взявши свого чорного портфеля, а місіс Бенкс подалася до вітальні, сіла на канапі й цілий день писала листи до газет, прохаючи якнайшвидше прислати декількох няньок, бо вони їй негайно потрібні; а нагорі, в Дитячій кімнаті, Джейн із Майклом дивилися у вікно, цікаві побачити, хто ж то до них прийде. Діти раділи, що нянька Кеті пішла собі, бо вони її не любили.

Вона була стара й гладка, і від неї завжди тхнуло ячмінним виваром — ним вона лікувалася. Кожна інша нянька усе-таки буде краща за няньку Кеті, думали діти, а може, ще й багато краща.

Коли день уже почав ховатися кудись за Парк, місіс Брілл і Елін прийшли дати Джейн і Майклові вечеряти й викупати Близнят.

А після вечері Джейн із Майклом посідали біля вікна, виглядаючи містера Бенкса і слухаючи, як східний вітер шумить між голим гіллям вишень у Вуличці. Дерева так нагинались і викручувались, що в сутінках здавалося, ніби вони збожеволіли і самі виривають із землі своє коріння.

— Он він! — раптом вигукнув Майкл, показуючи на якусь постать, що несподівано наче виросла перед хвірткою.

Джейн напружено вдивлялася у згуслі сутінки.

— Ні, це не тато, — сказала вона. — Не він. Постать унизу, згинаючись під вітром, натиснула на клямку хвіртки й відчинила її, — і тоді діти побачили, що то була жінка. Однією рукою вона притримувала на голові капелюшок, а в другій несла сумку. І враз Джейн і Майкл, що не спускали з жінки очей, побачили щось дивовижне. Тільки-но жінка опинилася по цей бік хвіртки, її ніби вітром підкинуло вгору і понесло до Будинку. Так неначе й перед тим її до брами приніс вітер, почекав, поки вона відчинить хвіртку, а тоді знов підхопив з усім, що вона несла, й поставив перед дверима Будинку. Надворі щось гримнуло, і Будинок аж задрижав, коли вона опустилася додолу.

— Ой-ой-ой! Такого я ще ніколи не бачив! — скрикнув Майкл.

— Ходім подивимося, хто це! — сказала Джейн, ухопила Майкла за руку і через усю кімнату потягла його на сходи.

Звідти вони завжди дивились, що діялося внизу.

Цього разу діти побачили, що з вітальні вийшла мати, а слідом за нею незнайома жінка. Джейн з Майклом угляділи, що в неї блискуче чорне волосся ("Наче в дерев'яної ляльки", — прошепотіла Джейн), і що вона струнка, руки й ноги в неї великі, а маленькі очі сині й проникливі.

— Ви побачите, що вони дуже славні діти, — казала місіс Бенкс.

Майкл штовхнув Джейн ліктем під бік.

— З ними не буде ніякої мороки, — вела дам місіс Бенкс, не дуже впевнено, ніби сама не вірила в те, що казала.

Дітям почулося, немовби незнайома пирхнула, наче й вона також не повірила.

— Ну а щодо рекомендації... — казала місіс Бенкс.

— О, я взяла за правило обходитися без рекомендацій, — твердо промовила незнайома.

Місіс Бенкс сторопіла.

— Але ж, я гадала, так заведено, — почала вона. — Тобто... Так усі роблять.

— Дуже старомодний звичай, як на мене, — почули Джейн з Майклом суворий голос. — Дуже. Можна сказати, украй застарілий.

А, щоб ви знали, місіс Бенкс страх не любила здаватися застарілою. Просто терпіти не могла.

— Ну, гаразд. Байдуже про ті рекомендації. Я просто спитала, бо, може, ви... е-е-е... самі б хотіли... Дитяча кімната нагорі.

І вона рушила до сходів, ні на мить не змовкаючи. Тим-то вона й не помітила того, що робилося в неї за спиною. Зате Джейн з Майклом добре бачили згори, яку нечувану штуку втнула незнайома.

Звичайно, вона піднялася сходами нагору слідом за місіс Бенкс, але зовсім не так, як усі люди.

З величезною сумкою в руках вона легесенько... виїхала нагору поруччям сходів і опинилася під дверима Дитячої одночасно з місіс Бенкс. Такого, — Джейн і Майкл це твердо знали, — ще нікому не пощастило зробити. Спуститися — інша річ, вони й самі не раз спускалися поруччям. Але щоб нагору виїхати — ні, ніколи!

Вони зачудовано дивилися на незнайому гостю.

— Отже, ми з вами домовилися, — сказала їхня мати і полегшено зітхнула.

— Майже. Настільки мене влаштовуватиме, — промовила незнайома, втерши носа великою барвистою хустиною.

— Ну, діти, — сказала місіс Бенкс, раптом помітивши Джейн і Майкла, — що ви тут робите? Це ваша няня Мері Поппінс. Джейн, Майкле, привітайтеся. А це, — вона показала на малят у ліжечках, — Близнята.

Мері Поппінс прискіпливо роздивлялася дітей, переводячи погляд з одного на друге, наче зважувала, подобаються вони їй чи ні.

— Ми вас влаштовуємо? — спитав Майкл.

— Майкле, не будь нечемою, — застерегла мати. Мері Поппінс усе розглядала дітей допитливими очима. Нарешті голосно втягла в себе повітря, ніби на ознаку того, що вона все зважила, і сказала:

— Я залишуся у вас.

— Сказала так, — розповідала згодом місіс Бенкс чоловікові, — начеб зробила нам он яку ласку.

— А може, й зробила, — сказав містер Бенкс, на мить виткнувши носа з-за газети і одразу ж знов сховавши.

Коли мати пішла, Джейн з Майклом бочком-бочком підійшли ближче до Мері Поппінс, яка все стояла мов укопана, згорнувши на грудях руки.

— Як ви прийшли? — спитала Джейн. — Вас так неначе вітром принесло.

— Вітром же, — коротко відповіла незнайома. Потім розмотала з шиї шарф, скинула капелюшок і почепила на ріжок ліжка.

Вона ніби не збиралась більше нічого казати, тільки час від часу пирхала. Тому й Джейн не озивалася. Та коли Мері Поппінс нахилилася, щоб розпакувати сумку, Майкл не втерпів:

— Яка чудна сумка! — сказав він.

— Килим! — пояснила Мері Поппінс, вставляючи ключика в замок.

— То в ній — килим?

— Ні, вона — з килима.

— А, розумію, — сказав Майкл, хоч насправді нічого не розумів.

Тим часом сумку вже було розкрито — і діти здивовано побачили, що вона порожнісінька.

— О! — вимовила Джейн. — Та там нічого немає!

— Як-то — нічого немає? — обурилася Мері Поппінс, ніби її образили. — Отже, нічого немає?

І з цими словами вона витягла з порожнісінької сумки накрохмалений білий фартух і пов'язалась ним, далі вийняла великий шматок туалетного мила, що називалося "Сонячне", зубну щіточку, пакетик шпильок для кіс, пляшечку парфумів, невеличкий розкладний стільчик і коробочку м'ятних таблеток.

Джейн і Майкл тільки дивилися.

— Адже ж я бачив! — прошепотів Майкл. — Я ж бачив, там нічого не було!

— Цс-с-с! — цитьнула Джейн, бо саме тоді Мері Поппінс дістала з сумки здоровенну пляшку з написом: "Вживати по чайній ложці перед сном".