Мері Поппінс - Треверс Памела Ліндон

Здається, звернути направо, і перший будинок з лівого боку, — сказала Мері Поппінс.

— Гав-гав? — знов так само швидко кілька разів промовив Ендрю.

— Ні, садка там немає. Тільки задвірок. Ворота майже завжди відчинені.

Ендрю знов загавкав.

— Я не певна, — сказала Мері Поппінс. — Але, мабуть, що так. Він звичайно приходить о цій порі додому.

Ендрю задер голову і щодуху припустив бігти. У Джейн і Майкла очі з дива поробились завбільшки як блюдця.

— Що він сказав? — в один голос запитали діти.

— Просто собі привітався, — промовила Мері Поппінс і так затиснула губи, наче не збиралась більше випустити з них ані словечка.

А Джон з Барбарою все щось лебеділи у візочку.

— Ні, не просто так, — озвався Майкл.

— Не просто! — підхопила Джейн.

— Ну, звичайно, ви ж краще знаєте. Як завжди, —згорда відказала Мері Поппінс.

— Я знаю! Він, мабуть, питався у вас, де хтось живе, — почав був Майкл. — Я знаю...

— Ну, коли ти знаєш, то чого ж морочиш мені голову й розпитуєш? — озвалась Мері Поппінс. — Я тобі не довідник.

— Ох, Майкле, — вимовила Джейн. — Вона нічого ніколи не скаже, якщо ти з нею так говоритимеш. Мері Поппінс, скажіть нам, будь ласка, що вам казав Ендрю!

— Спитай он його! Він знає! Пан Всезнайко! — сказала Мері Поппінс, зневажливо кивнувши головою на Майкла.

— Ох, ні, я не знаю, слово честі, не знаю! Мері Поппінс, ну скажіть!

— Пів на четверту. Час іти на підвечірок, — сказала Мері Поппінс, повернула візок і знов так міцно стулила губи, наче то були не губи, а корабельний люк.

За цілу дорогу додому вона не промовила ані слівця. Джейн з Майклом трохи відстали.

— Це ти винен! — сказала Джейн. — Тепер ми ніколи не дізнаємось!

— То й не треба! — затявся Майкл і щосили штовхнув свій самокат. — Я й не хочу знати.

Та насправді він страшенно хотів довідатись.

І сталось так, що й він, і Джейн, і геть усі у Вуличці дізналися про це ще до підвечірку.

Діти з Мері Поппінс саме мали перейти Вуличку навпроти свого Будинку, як почули крики біля сусіднього: там робилося щось дивне. Обидві покоївки міс Жайворон бігали, мов несамовиті, по садку, зазираючи під кожний кущ і заглядаючи на кожне дерево, так наче загубили найдорожчий скарб. Там-таки пре-поважно збавляв час і Робертсон Ей, змітаючи мітлою жорству на доріжці в садку міс Жайворон, ніби сподівався знайти загублений скарб під камінцями.

Сама міс Жайворон метушилася в садку, вимахувала руками й знай кричала:

— Ендрю, Ендрю! Ох, він пропав! Мій любий хлопчик пропав! Треба повідомити поліцію! Я поїду до Прем'єр-Міністра!

— Бідолашна міс Жайворон! — зітхнула Джейн і кинулась через дорогу.

їй стало страшенно шкода міс Жайворон, що здавалась такою пригніченою.

Але втішив міс Жайворон не хто інший, як Майкл. Уже повернувши до хвіртки Будинку Номер Сімнадцять, він окинув поглядом Вуличку і побачив...

— Он біжить Ендрю! Міс Жайворон, дивіться, оно, завертає за будинок Адмірала Бума!

— Де? Де він? Покажи! — вигукнула міс Жайворон, ледве зводячи подих, і подивилася туди, куди показував Майкл.

І справді, Ендрю був там. Він ішов так поволеньки й так спокійно, ніби нічим у світі не журився, а обіч нього виступав великий пес, що був наполовину ер-дель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші.

— Ну, слава Богу! — вигукнула міс Жайворон і голосно зітхнула. — Який тягар спав з моєї душі!

Мері Поппінс із дітьми стояли у Вуличці біля хвіртки будинку міс Жайворон. Сама міс Жайворон та обидві її покоївки посхилялися на огорожу. Ро-бертсон Ей кинув замітати й сперся на держак мітли, і всі вони мовчки дивилися, як Ендрю повертається додому.

А вони з приятелем спокійнісінько підходили до гурту, безтурботно помахуючи хвостами і попідводивши вуха; і, глянувши в очі Ендрю, кожний би сказав, що хоч би які цей собака мав думки, він не збирається від них відступатись.

— Ох, цей жахливий пес! — промовила міс Жайворон, углядівши супутника Ендрю. — Геть, іди геть, іди додому! — закричала вона.

Але пес тільки сів на тротуар, почухав лівою лапою праве вухо й позіхнув.

— Геть, іди геть! Іди собі! Іди собі! — міс Жайворон люто махала на пса руками. — А ти, Ендрю, — вела вона далі, — іди додому зараз мені! Щоб оце піти собі кудись, та ще як — самісінькому й без пальта! Я вкрай тобою незадоволена!

Ендрю спроквола гавкнув, але не поворухнувся.

— І що тільки ти, Ендрю, собі думаєш? Іди додому, зараз же! — наполягала міс Жайворон.

Ендрю знов гавкнув.

— Він каже, — озвалася Мері Поппінс, — що не піде додому.

Міс Жайворон обернулася і згорда подивилася на неї.

— Звідки ви знаєте, що каже мій собака, дозвольте вас запитати? Звичайно ж, він піде!

Але Ендрю тільки труснув головою і кілька разів стиха завив.

— Він не піде, — знов сказала Мері Поппінс. — Не піде, якщо разом з ним не піде його приятель.

— Які нісенітниці! — розсердилася міс Жайворон. — Такого бути не може! Невже б я пустила оцього незугарного приблуду до свого садка?

Ендрю кілька разів гавкнув.

— Він каже, що він саме цього хоче, — пояснила Мері Поппінс. — Та й це не все: він каже, що піде собі геть звідси і житиме разом з своїм приятелем, якщо приятелеві не дозволять жити тут із ним.

— Ох, Ендрю, ти цього не зробиш, як ти можеш, після всього, що я для тебе зробила, і взагалі...

Міс Жайворон мало не плакала. Ендрю гавкнув і відвернувся. Чужий пес підвівся.

— Ох, він таки піде! — злякалася міс Жайворон. — Бачу, що піде! Він піде від мене!

Міс Жайворон якусь хвилину схлипувала в хустинку, тоді шморгнула носом і сказала:

— Що ж, нехай так, Ендрю. Я згодна. Нехай цей... цей... дворовий пес лишається. Звісно, з умовою, що спатиме він у підвалі, де вугілля.

Ендрю знов гавкнув.

— Він каже, пані, що так він не згоден. Його приятель теж повинен мати шовкову подушку і спати у вашій кімнаті. А ні — то він спатиме в підвалі з своїм приятелем, — пояснила Мері Поппінс.

— Ендрю, як ти можеш? — простогнала міс Жайворон. — Я ніколи на таке не згоджуся!

Ендрю поворухнувся, ніби збирався рушати. Чужий пес і собі.

— Ох, ох, він мене кидає! — вереснула міс Жайворон. — Ну, добре вже, Ендрю, нехай буде, як ти хочеш. Він спатиме в моїй кімнаті. Та я ніколи вже не буду щаслива. Ніколи, ніколи! Через цього поганого пса!

Вона втерла сльози і повела далі:

— Я ніколи такого не сподівалася від тебе, Ендрю! Та я нічого більше не скажу. Нехай я страждатиму мовчки. А це... е-е-е... створіння я зватиму Приблудою чи Знайдою... чи...

При цих словах міс Жайворон чужий собака поглянув на неї вкрай обурено, а Ендрю голосно гавкнув.

— Вони кажуть — ви повинні звати його Віллебі, й ніяк інакше... — сказала Мері Поппінс. — Його ім'я — Віллебі.

— Віллебі? Ну й ім'я! Чимраз то краще! — сказала міс Жайворон у розпачі. — А що він зараз каже? — обернулася вона до Мері Поппінс, бо Ендрю знов гавкнув.

— Він каже, що коли він повернеться, ви більше не повинні силувати його одягатися в пальто і їздити до перукарні. Це його останнє слово, — відповіла Мері Поппінс.

Запала тиша.

— Що ж, гаразд, — озвалася нарешті міс Жайворон. — Але я тебе попереджаю, Ендрю: якщо ти помреш від застуди — я не винна!

Сказавши це, вона повернулася і з ображеною міною пішла сходами вгору, шморгаючи носом і змахуючи зі щік останні сльозини.

Ендрю задер голову до Віллебі, немов казав: "Ходімо!", і приятелі біч-о-біч неквапом подалися садовою доріжкою, вимахуючи хвостами, ніби прапорами, і слідом за міс Жайворон увійшли до будинку.

— А бач, він і не нікчема! — сказала Джейн на сходах, коли вони з Майклом йшли до своєї кімнати.

— Ні, — погодився Майкл. — Але як тобі здається, звідки Мері Поппінс знала про це?

— Хтозна, — відповіла Джейн. — А вона нам ніколи-ніколи не скаже, це я знаю.

КОРОВА-ТАНЦЮРИСТКА

Джейн лежала в ліжку. Голова її була підв'язана строкатою шовковою хустиною Мері Поппінс: у неї боліло вухо.

— А як воно тобі болить? — став допитуватись Майкл.

— Так, наче в мене в голові гармати бухкають, — сказала Джейн.

— Справжні гармати?

— Ні, тріскачки.

— О-о! — тільки й промовив Майкл.

Ще трішечки, і він би й собі схотів, щоб у нього боліло вухо. Бо виходить, що це так цікаво!

— Почитати тобі книжку? — сказав він і рушив до полиці.

— Ні, я не можу слухати, дуже болить, — відповіла Джейн, притуливши до вуха руку.

— А хочеш, я сяду біля вікна і буду тобі казати, що побачу?

— Ну сядь, — сказала Джейн.

І Майкл майже цілий день сидів біля вікна й розказував Джейн про все, що діялося надворі. Часом те, що він казав, було нудне собі, а часом то й дуже цікаве.

— Он Адмірал Бум! — повідомляв він. — Вийшов з хвіртки й біжить кудись. Вже близько. Ніс червоний-червоний, і циліндр на голові. О, він уже проти сусідської хвіртки!

— А він каже "Хай мені горлянка лусне!"?

— Не чути. Мабуть, каже... Одна покоївка міс Жайворон вийшла в садок. А Робертсон Ей у нашому садку підмітає листя і дивиться на неї через огорожу. А тепер сів, відпочиває.

— У нього серце хворе, — сказала Джейн.

— Як ти знаєш?

— Він мені сказав. Говорив, що лікар йому наказував якомога менше працювати. А тато казав, що коли Робертсон Ей робитиме, як наказував лікар, то він його звільнить... Ох, як же ж бухкає! — скрикнула Джейн, знов хапаючись за вухо.

— Ого! — раптом вигукнув Майкл біля вікна.

— Що там таке? — підхопилася в ліжку Джейн. — Кажи!

— Такого ще не бувало! У Вуличці — корова! — кричав Майкл, підстрибуючи на стільці.

— Корова? Яка тобі корова? Корова — посеред міста? Що ти кажеш? Мері Поппінс! — загукала Джейн. — У Вуличці — корова! Майкл каже!

— Бо корова! І йде помаленьку. Задирає голову через усі хвіртки і роздивляється скрізь, наче що загубила, а тепер шукає!

— І я хочу подивитися, — заквилила Джейн.

— Он! — вказав Майкл за вікно і поглянув на Мері Поппінс. — Чудно, правда?

Мері Поппінс невдоволено визирнула у вікно. І раптом аж заніміла з несподіванки.

— Нема тут нічого чудного, — сказала вона, обернувшись до Джейн і Майкла. — Я знаю цю корову. Вона була щира приятелька моєї матері, і я буду вам вельми вдячна, якщо ви розмовлятимете з нею чемно.

Вона розгладила на собі фартух і поглянула на дітей дуже суворо.

— А ви її давно знаєте? — ввічливо спитав Майкл, сподіваючись, що, коли поводитиметься якнайчемніше, то довідається про корову ще щось.

— Знала вже й тоді, як вона ще до Короля не ходила.

— А коли це було? — улесливо спитала Джейн.

Мері Поппінс перевела погляд десь удалину.