Мері Поппінс - Треверс Памела Ліндон

До пляшки була прив'язана ложка. Мері Поппінс налила в ложку червоної рідини з пляшки.

— Це ваші ліки? — спитав Майкл з великою цікавістю.

— Ні, ваші, — відповіла Мері Поппінс, простягаючи йому ложку.

Майкл сторопів. Тоді закрутив носом. І почав протестувати:

— Я не хочу! Мені не треба! Я не буду!

Але вона не спускала з нього очей, і Майкл раптом збагнув, що не можна дивитися на Мері Поппінс і не скоритись їй. У ній було щось таке, — чудне й незрозуміле, — що тобі робилося і страшно, й заразом цікаво. Ложка присунулась ще ближче. Він затамував подих, заплющив очі й роззявив рота. І відчув казковий смак. Поводив язиком, ковтнув, — і по його обличчі розлилась щаслива усмішка.

— Суничне морозиво! — вигукнув він у захваті. — Я хочу ще!

Але Мері Поппінс так само поважно уже наливала з пляшки для Джейн. Цього разу рідина в ложці була сріблясто-жовто-зелена. Джейн випила.

— Лимонний сік із цукром! — сказала вона, ласо облизуючись.

Але коли Мері Поппінс з пляшкою в руках ступнула до Близнят, Джейн так і кинулась до неї.

— Ой, будь ласка, не треба! Вони ще маленькі! їм завадить! Будь ласка, не треба!

Але Мері Поппінс робила своє. Вона тільки грізно, застережливо глянула на Джейн і наставила ложку Джонові до ротика. Він ковтнув, аж затрусився. З ложки трохи капнуло хлоп'яті на грудничок, і Джейн з Майклом побачили, що то молоко. Нарешті черга дійшла до Барбари, і вона ковтнула питво й двічі облизнула ложку.

А наостанку Мері Поппінс знов налила в ложку рідини і урочисто випила сама.

— Пунш із ромом, — сказала вона, прицмокнувши, й заткнула пляшку.

У Джейн з Майклом аж очі полізли на лоба з дива, але довго дивуватись їм не довелося, бо Мері Поппінс, поставивши чародійну пляшку на камін, обернулася до них.

— Ну, — сказала вона, — а тепер гайда в ліжко!

І заходилася їх роздягати. Джейн з Майклом постерегли, що всі чисто гачечки й ґудзички, з якими нянька Кеті мала стільки клопоту, тепер немов самі собою розліталися, тільки-но на них падав погляд Мері Поппінс. Не минуло й хвилини, а діти вже лежали в ліжках і дивилися, як Мері Поппінс при тьмяному світлі нічника виймає решту свого майна з сумки. Вона витягла сім байкових нічних сорочок, чотири ситцевих, коробку доміно, дві купальні шапочки і альбом з листівками. А наприкінці дістала з сумки розкладне ліжко з простирадлом і пуховою ковдрою зверху і поставила між ліжечками Джона й Барбари.

Джейн і Майкл сиділи кожне у своєму ліжку, побравшись за руки, і тільки дивились на все те. Усе було таке несподіване, що обоє заніміли з дива. Одне вони знали твердо: в Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вулиці сталося щось небувале.

Мері Поппінс, накинувши на голову одну з семи байкових нічних сорочок, заходилася під нею роздягатись, наче під наметом. Майкл, зовсім зачарований цією новою несподіванкою, спитав:

— Мері Поппінс, ви нас ніколи не покинете, еге ж? З-під нічної сорочки не почулось ніякої відповіді.

Майкл не міг з цим змиритися.

— Ви ж не покинете нас, ні? — стурбовано перепитав він ще раз.

Голова Мері Поппінс виринула з-під сорочки. Нянька здавалася дуже сердитою.

— Ще одне слово з цього кутка, — грізно мовила вона, — і я гукну поліцію!

— Я тільки хотів сказати, — нерішуче озвався Майкл, — ми... ми сподіваємося, що ви не підете від нас так одразу? — Він збентежився й замовк.

Мері Поппінс мовчки міряла очима то його, то Джейн. І кінець кінцем тільки пирхнула.

— Пробуду, поки вітер зміниться, — тільки й сказала вона, дмухнула на свічку й лягла в своє ліжко.

— Ну, то все гаразд, — промовив Майкл чи сам до себе, чи до Джейн.

Та Джейн його не чула. Вона думала про те, що сталося, і ніяк не могла надивуватись...

Отак Мері Поппінс оселилася в Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вуличці.

І, хоча інколи дехто з його мешканців нишком зітхав, згадуючи звичайне тихе життя часів няньки Кеті, проте, загалом, усі вони раділи, що з'явилась Мері Поппінс.

Містер Бенкс радів, що вона прийшла, не спинивши вуличного руху, і не довелося давати Регулювальникові шилінг за клопіт. Місіс Бенкс раділа, бо мала нагоду перед кожним похвалитись: мовляв, у її дітей нянька така передова, що не визнає рекомендацій. Місіс Брілл з Елін раділи, бо тепер їм можна було днями пити в кухні чай з великих чашок і не морочити собі голови вечерею в Дитячій. І Робертсон Ей радів. Бо в Мері Поппінс були тільки одні черевики, і вона чистила їх сама.

Але ніхто не знав, що думала про це сама Мері Поппінс, бо вона ніколи нікому нічого не розповідала.

СМІШИЛЬНИЙ ГАЗ

— А він буде дома, буде, буде? — спитала Джейн, коли вони з Майклом і Мері Поппінс вийшли з автобуса.

— А як ти гадаєш — чи попросив би мій дядько привести вас до себе на чай, якби сам збирався десь іти? — промовила Мері Поппінс, видимо ображена питанням Джейн.

Вона була в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта, а в ті дні, коли вона так одягалася, образити її було найлегше в світі.

Усі троє йшли в гостину до дядька Мері Поппінс містера Перука, і Джейн з Майклом так довго чекали цієї події, що тепер страшенно потерпали: ану ж не застануть містера Перука дома?

— Чому його звати містер Перук? У нього на голові перука? — спитав Майкл.

— Його звати містер Перук, бо таке у нього прізвище. І нема в нього на голові перуки, у нього на голові лисина, — сказала Мері Поппінс. — І коли я почую ще бодай одне запитання, ми зараз же вернемось додому.

І вона пирхнула, як завжди, коли бувала невдоволена. Джейн і Майкл сердито перезирнулися. Вони ніби казали одне одному:

— Ні про що більше її не питай, бо ми так і не потрапимо туди!

На розі перед тютюновою крамницею Мері Поппінс поправила капелюшок на голові. Вітрина у цій крамниці була з тих, що роблять з однієї людини аж три, так що кінець кінцем тобі починало здаватись, ніби ти — це не ти, а цілий гурт інших людей. А проте Мері Поппінс зітхнула з утіхи, побачивши у вітрині аж три власних постаті відразу, кожну в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта. Дивитись на них Мері Поппінс було так приємно, що вона б хотіла, аби у вітрині відбивалося з десяток а чи й три десятки Мері Поппінс. Що більше, то краще.

— Ходімо вже, — сказала вона суворо, так наче це вони її тут забарили.

Всі троє звернули за ріг і ось уже смикнули за шнурок дзвінка на дверях будинку номер три по вулиці Робертсона. Джейн з Майклом почули, як дзвінок приглушено залунав десь у глибині будинку, й тепер уже були певні, що за якихось одну-дві хвилини вони сядуть пити чай поруч із дядьком Мері Поппінс містером Перуком.

— Звісно, якщо він удома, — пошепки сказала Джейн до Майкла.

Тієї ж миті двері відчинилися, і гості побачили перед собою худорляву, не дуже привітну жінку.

— Він дома? — вихопився Майкл.

— Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти даси говорити мені, — промовила Мері Поппінс, кинувши на нього грізний погляд.

— Добрий день, місіс Перук, — чемно сказала Джейн.

— Місіс Перук! — підхопила сухорлява жінка голосом, ще тоншим, ніж вона сама. — Як ти смієш звати мене місіс Перук? Ні вже, красненько дякую, я собі міс Персіммон і пишаюся з цього! А то — місіс Перук! Цього ще бракувало!

Вона, здавалося, була дуже ображена, і діти подумали, що, мабуть, містер Перук якийсь дивак, коли міс Персіммон так тішиться, що вона не місіс Перук.

— Нагору, перші двері, — буркнула міс Персіммон і кинулася коридором геть, знай обурено примовляючи тонким, пискливим голосом:

— Цього ще бракувало! Місіс Перук!

Джейн з Майклом пішли за Мері Поппінс на другий поверх. Мері Поппінс постукала в перші двері.

— Заходьте, заходьте! Ласкаво прошу! — почувся з кімнати гучний веселий голос.

Серце Джейн від хвилювання застрибало в грудях.

— Він удома! — виразно глянула вона на Майкла. Мері Поппінс відчинила двері й підштовхнула дітей уперед. Вони опинились у великій, привітній кімнаті. У кутку ясно горів камін, а посередині стояв здоровенний стіл, накритий до чаю: чотири чашки з блюдцями, стосик бутербродів, булочки, кокосові тістечка і великий сливовий пиріг з рожевою поливою.

— Ну, оце-то справді радість! — привітав їх той же таки гучний голос, і Джейн з Майклом озирнулись по кімнаті, шукаючи господаря. Та його ніде не було видно. У кімнаті начебто не було анікогісінько. І враз діти почули, як Мері Поппінс сердито сказала:

— Ох, дядьку Альберте! Ви знову за своє! Сьогодні ж не день вашого народження, правда?

Кажучи це, вона дивилася на стелю. Джейн з Майклом і собі глянули вгору й, на превеликий свій подив, побачили кругленького, товстого, лисого добродія, що висів у повітрі, ні завіщо не тримаючись. Щоправда, він нібито не просто висів, а, здавалось, сидів на повітрі, бо переплів ноги і, коли гості увійшли, саме відклав набік газету, яку, певно, перед цим читав.

— Люба моя, — промовив містер Перук, усміхнувшись до дітей і винувато дивлячись на Мері Поппінс, — мені страшенно шкода, та, здається, у мене сьогодні таки день народження.

— Ох-ох-ох! — тільки й сказала Мері Поппінс.

— Я про це згадав лише вчора пізно увечері і вже не міг послати вам листівку з проханням навідатися до мене іншим разом. Страшенно прикро, еге ж? — вів він далі, дивлячись униз, на Джейн і Майкла. — Я бачу, ви неабияк здивовані, — додав містер Перук.

І справді, обоє дітей з дива так широко пороззявляли роти, що, якби містер Перук був менший, то міг би ненароком у котрийсь ускочити.

— Мабуть, доведеться все вам пояснити, — спокійно сказав містер Перук. — Бачите, річ ось у чому. Я людина весела і дуже люблю сміятися. Ви, певно, й не повірите, скільки всього на світі мене смішить. Я можу сміятися майже з усього, що бачу, слово честі!

І, промовивши це, містер Перук дрібно застрибав угорі — від сміху, що вдався такий веселий.

— Дядьку Альберте! — сказала Мері Поппінс, і містер Перук враз перестав сміятися.

— Ох, пробач, моя люба! То про що я говорив? А, згадав! І найкумедніша штука... Гаразд, Мері, я не сміятимусь, якщо тільки мені пощастить. Найкумедніше, що коли мій день народження випаде в п'ятницю, то вже тоді я так регочу, що мною просто підкидає. Просто підкидає вгору, — казав містер Перук.

— А чому?.. — почала Джейн.

— А чому?.. — почав Майкл.

— Бачите, як тільки я засміюся в п'ятницю, то вже так набираюся смішильним газом, що просто не можу втриматися на землі.