Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

В неї й без того клопоту повнісінька голова. Ще встигнемо побалакати про це, коли я принесу додому гроші".

Цілісінький день ходив Ганс вулицями Амстердама, шукаючи роботи, йому пощастило одержати кілька стайверів від одного погонича, якому він допоміг пригнати до міста нав'ючених мулів, але на тому все й стало. Ганс залюбки найнявся б за носильника чи то розсильного; він раз у раз зустрічав навантажених пакунками хлопців, які брели кудись, насилу тягнучи ноги, але для нього самого вільного місця ніде не знайшлося. Деякі крамарі допіру найняли собі помічників; інші потребували показнішого, моторнішого хлопця, (тобто, "краще вбраного", мали вони на думці, та не хотіли цього казати); інші пропонували Гансові прийти за місяць або й два, коли канали, треба сподіватися, звільняться від криги; а багато хто з крамарів тільки хитав заперечливо головою, не кажучи й слова.

На фабриках йому також не пощастило. Здавалося б, в отих величезних будівлях, де вироблялося стільки шерстяних, бавовняних та лляних тканин, де вироблялося стільки на ввесь світ відомих фарб, цегли, скла та порцеляни, на тих млинах, звідки постачалося борошно цілій країні, в отих майстернях, куди вносилися алмази й звідки виносилися чудово пошліфовані, коштовні діаманти — здавалося б, там завжди знайдеться якесь діло для дужого, вправного хлопця, що так прагне роботи. Але ні — виходило зовсім не так, і скрізь Гансові доводилося вислухати те ж саме: "Зараз нових робочих рук не треба. Коли б він був зайшов перед днем святого Ніколаса, для нього, може, й знайшлася б яка робота, бо в той час скрізь було дуже багато діла; але зараз до послуг є хлопчиків більше, ніж треба".

Ганс хотів би, щоб ці люди хоч на мить побачили його матір та Гретель. Він не міг знати, іцо тривога тих обох світиться і в його очах, і що багато хто з крамарів почував себе ніяково, відмовивши йому так різко й не спомігши йому бодай хоч дещицю заробити. Деякі батьки, коли повернулися того вечора до себе додому, гомоніли зі своїми дітьми багато лагідніше, ніж звичайно, згадуючи, як похмарніло й засмутилося чесне юне обличчя хлопця, що просив роботи, коли вони відмовили йому на його прохання; і ще не настав ранок, як один з хазяїв вирішив, що коли, бува, хлопець із Брука зайде до нього ще раз, треба буде наказати старшому майстрові Бланкертові пристановити того хлопця на будь-яке діло.

Але Ганс нічого того не знав. Надвечір, як заходило сонце, він подався назад до Брука, не розуміючи гаразд, від чого йому так дивно стискається горло — чи від безнадії, чи від рішучості перемогти свій тяжкий час. Залишався в нього, правда, ще один шанс. Може, мінгеер ван Гольп уже повернувся додому.., А втім, люди казали, що напередодні ввечері добродій Пітер теж подався до Гаарлема в якихось справах з приводу великих ковзанярських перегонів. Проте Ганс вирішив-таки піти до ван Гольпів і спробувати, — а раптом пощастить дістати яку роботу!

На щастя, рано-вранці Пітер вернувся. Він був уже вдома й саме збирався йти до Брінкерів, коли прийшов Ганс.

А, це ви, Гансе! — скрикнув він, коли втомлений хлопець підійшов до дверей. — А я дуже хтів з вами побачитися й збирався до вас. Зайдіть і погрійтеся!

Стягнувши з себе пошарпану шапку, яка, наче зумисне, прилипала йому до голови щоразу, як він ніяковів, Ганс став на одне коліно — не задля того, щоб привітатися на східний лад, і не задля того, щоб віддати шану богині охайності, яка панувала в цих покоях, — а єдино тому, що тяжкі його черевики здатні були сповнити душу кожної брукської господині неймовірним жахом. Тож, роззувши черевики, їхній власник увійшов обережно в дім, лишивши їх одвір, мов вартових, дожидатися його повернення.

Ганс пішов з оселі ван Гольпів із легким серцем. Пітер привіз йому з Гаарлема приємну новину: мінгеер ван Гольп загадав своєму синові переказати молодому Брінкерові, щоб той відразу ж узявся робити двері для їхнього літнього домочка. Там же таки малася й зручна майстерня, і Ганс міг працювати в ній, допоки не скінчить різьбити.

Пітер не сказав Гансові, що бігав на ковзанах до самого Гаарлема тільки задля того, щоб перебалакати про все те з мінгеером ван Гольпом та якнайшвидше владнати справу.

— Я гадаю, що зможу виконати цю роботу, — сказав Ганс, — хоч я ніколи не вчився цього майстерства.

— Я певний, що ви чудово впораєтеся, — відповів Пітер сердечно. — Усі потрібні вам інструменти є у майстерні. Вона он отам, — сховалася за тією густою огорожею, що її утворюють віти дерев. Улітку, коли на деревах розвернеться лист і огорожа зазеленіє, майстерні звідси зовсім не видко… Як почуває себе ваш батько нині?

— Краще, мінгеере… здоров'я його поправляється щогодини.

— Надзвичайно! Зроду я нічого подібного не чув. Цей суворий старий доктор таки й справді видатний вчений.

— Ах, мінгеере, — гаряче підхопив Ганс, — більш, ніж видатний вчений! Він має добре серце. Коли б не меестерова великодушність та не його велика майстерність, мій бідний батько й дотепер жив би у темряві. Знаєте що, мінгеере? — додав він і очі йому заблищали. — На мою думку, хірургія найблагородніша наука в світі!

Пітер знизав плечима:

— Може, вона й дуже благородна, але мене особисто вона аніскілечки не вабить. Цей доктор Букман, безперечно, надзвичайно вправний хірург. Що ж до його серця… то визвольте мене від таких серць!

— Чого ви так говорите, мінгеере? — запитав Ганс.

Цієї хвилини з сусіднього покою повагом вийшла пишна пані. Це була мефроу ван Гольп, у величезному чепчикові та довжелезному шовковому фартусі, обшитому мереживом. Вона статечно кивнула Гансові, коли той відійшов від каміна й уклонився їй так гречно та низенько, як тільки зміг.

Пітер відразу ж присунув до каміна дубового стільця з високою спинкою, і пані сіла. По боках каміна стояло два великі оцупки коркового дуба. Одного з тих оцупків Пітер підставив своїй матері під ноги.

Ганс повернувся й хотів був вийти.

— Почекайте хвилиночку, будьте ласкаві, юначе, — сказала пані. — Я випадково почула, як ви й мій син розмовляли про мого друга, доктора Букмана. Ви маєте рацію, юначе. В доктора Букмана дуже добре серце. Розумієш, Петере, ми можемо тяжко помилитися, якщо висловлюватимемо свій присуд про людину лише на підставі його манер; хоч, загалом беручи, чемним поводженням нехтувати аж ніяк не слід.

— Я зовсім не хотів виявити неповагу до доктора, мамо, — мовив Пітер, — але ж ніхто не має права так бурчати й гарчати на людей, як він робить. Адже ж про нього це всі кажуть.

— "Всі кажуть"… Ах, Пітере, "всі" — це означає кожний або ніхто, тобто, це ще нічого не означає. Хірург Букман набрався багато лиха. Чимало років тому він втратив, і то за дуже тяжких обставин, свого єдиного сина, наймилішого юнака, але трохи нерозважливого і з надто гарячою головою. До тієї тяжкої втрати Герард Букман був один з найприємніших людей, що я їх будь-коли знавала.

По сій мові, мефроу ван Гольп глянула лагідно на обох юнаків, підвелася і вийшла з кімнати так само поважно, як і увійшла була до неї.

Але Пітера материні слова не цілком переконали. І, проводячи свого гостя до вузьких бічних дверей, він буркнув, що "це гріх допускатися того, щоб лихо обертало увесь твій мед на жовч…" Прощаючись, він порадив Гансові добре повправлятися, бігаючи на ковзанах якнайбільше.

— Адже ж тепер, — додав він, — коли вашому батькові покращало, ніщо не заважатиме вам весело готуватися до майбутніх змагань. Ніколи ще не бувало в нас такого чудового ковзанярського свята! Кожне тільки про нього й говорить; ви маєте прикласти всіх старань, щоб одержати приза, — не забувайте!

— Я не братиму участі в змаганнях, мінгеере, — відповів Ганс, потупивши очі.

—. Не братимете участі в змаганнях? Це чому ж? — і відразу ж Пітер подумав на Карла Сгуммеля, — чи той часом не встругнув, бува, якої штуки…

— Тому, що я не зможу, мінгеере, — відповів Ганс, нахиляючись, щоб устромити ноги в свої величезні черевики.

Щось у Гансовім обличчі впало Пітерові в око, й він зрозумів, що далі розпитувати не треба. Він попрощався з Гансом і, стоячи на дверях, замислено дивився йому вслід.

За хвилину Пітер гукнув:

— Гансе Брінкере!

— Так, мінгеере.

— Я беру назад все, що казав про доктора Букмана.

— Так, мінгеере.

Обоє засміялися. Але усмішка на Пітеровім обличчі раптом зникла й змінилася виразом невимовного здивування, коли він побачив, як Ганс коло каналу, ставши на одне коліно, почав прив'язувати дерев'яні ковзани.

— Дуже дивно, — пробубонів Пітер, похитавши головою, й повернувся, щоб увійти в дім. — Чого ж то він не користується своїми новими ковзанами?

РОЗДІЛ XLI

Хрещена мати-фея

Сонце вже сідало, коли наш герой — із радістю в серці, але з виразом сумної іронії на виду, скинувши дерев'яні "полозки", — підходив, сповнений надій, до маленької халупки, що стільки років звалася "ідіотовою хатиною".

І не такі гострі очі, як Гансові, та й ті відразу впізнали 6 дві тендітні фігурки, що снувалися перед дверима тієї хатини.

Сіра кофтина, вся в латках, зблякла синя спідниця, прикрита ще більш збляклим синім фартухом, полинялий чепчик, що щільно обхоплював голівку, прудкі ніжки у величезних черевиках-кораблях — все те, безперечно, належало Гретель. Ганс пізнав би всі ті речі де завгодно.

Яскравий кокетний червоний жакет, красива спідничка з чорною лиштвою, гарненький чепчик, що його кінчики маяли над золотими сережками, чепурний фартух, зграбненькі шкіряні черевички, що чудово пасували до маленьких ніжок… Та годі-бо! Щоб навіть сам папа римський прислав їх Гансові з посланцем, Ганс заприсягнувся б, що вони належать Анні.

Обидві дівчинки ходили обнявшись туди й сюди перед хатиною і так енергійно кивали та хитали голівками, немов обговорювали важливі державні справи.

З радісним криком Ганс кинувся до них:

— Ур-ра, дівчатка, я знайшов роботу!

Зачувши його голос, з хатини вийшла його мати.

Вона теж могла порадувати свого сина. Батькові значно покращало. Він почував себе так добре, що сидів майже цілий день, а потім ліг і тепер спить "тихо й спокійно, мов ягнятко", як висловилася матуся Брінкер.

— А тепер моя черга, Гансе, — сказала Анні, відводячи Ганса набік, після того, як він розповів матері, що дістав роботу в мінгеера ван Гольпа. — Твої ковзани продано, — ось маєш гроші.

— Сім гульденів! — скрикнув Ганс, здивовано перелічуючи гроші. — Та це ж утроє дорожче від того, що я сам за них заплатив.

— Моя хата з краю, — сказала Анні. — Якщо покупець не знає ціни, ми тому не винні.

Ганс пильно глянув на неї:

— О Анні!

— О Гансе! — перекривила його Анні, стискаючи уста й намагаючись набрати вигляду неприторенного шахрая та хитрюги.

— От що, Анні, я знаю, ти кажеш усе це несерйозно! Ти мусиш повернути частину цих грошей.

— Ні! Нічого подібного я не зроблю! — стояла на своєму Анні. — Ковзани продано, та й уже. — Потім, побачивши, що слова П щиро засмутили Ганса, вона прошепотіла: — Не думай, Гансе, що тут трапилось якесь непорозуміння чи помилка… Той, хто купив твої ковзани, сам наполягав, щоб заплатити за них сім гульденів.