Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Мати можуть тепер обійтися й без мене. Ви багаті, мінгеере; пошліть мене, куди хочете!

Гретель заплакала. Ганс вірно робить, що хоче їхати, але… але як же вони житимуть без нього?

Доктор Букман нічого не відповів, а проте й не відштовхнув Ганса. Його очі тривожно вп'ялися в Раффа Брінкера. Раптом він узяв годинника й нетерпляче почав його відкривати. Зробити це було не так-то легко, — пружина-бо від часу стала надто тугою. Аж ось годинник відкрився й доктор побачив, що всередині в ньому лежить клаптик тонкого паперу із жмутиком блакитних незабудок. Рафф, помітивши, що на докторовім обличчі промайнуло глибоке розчарування, похопився сказати:

— Там була ще якась річ, мінгеере, але молодий добродій вийняв її з годинника, перш ніж віддав його мені. Я бачив, як він поцілував ту річ, а потім заховав.

— То був мініатюрний портрет його матері, — простогнав доктор. — Вона померла, коли йому було десять років. Дяка богові, — мій хлопчик не забув її!.. Обоє вмерли?!. Ні, не може того бути!.. — скрикнув він, схопившись. — Мій син живий!.. Вислухайте мене, — я розповім вам, як усе те сталось. Лоуренс працював як мій асистент. Помилково він видав не ті ліки для одного з моїх пацієнтів, — видав смертельну отруту, — але слабому її не встигли дати, бо я помітив синову помилку завчасно. Того ж таки дня мій пацієнт помер. Я мав у той час іще кілька тяжко хворих, і через те повернувся додому тільки другого дня надвечір. Мого сина вже там не було… Сердешний Лоуренс… — схлипував доктор, приголомшений своїм тяжким горем. — Стільки років чекав він вісті від мене, та так і не дочекався!.. Його доручення не виконано… Ох, і набрався ж він, мабуть, лиха!..

Матуся Брінкер наважилася заговорити. їй надто тяжко було дивитися на меестерові сльози.

— Яке то щастя знати, що молодий добродій був невинний. Ах! Як він мордувався!.. Казав же він тобі, Раффе, що його злочин однаково що вбивство… Він помилково послав хворому не ті ліки, хтів він сказати. Оце то злочин!.. Адже ж і наша Гретель могла вчинити такий самісінький! Мабуть, безталанний молодий добродій прочув, що той слабий помер… саме через те він і вирішив утекти, мінгеере… Він сказав, — пам'ятаєш, Раффе. — що не повернеться до Голландії доти, доки… — Вона запнулася. — Ах, ваша честь, важко йому було аж десять років чекати вістоньки від…

— Цить, фроу, — гостро спинив її Рафф.

— Чекати вістоньки! — простогнав доктор. — А я, мов дурень, сидів уперто вдома й пальцем не кивнув, думаючи, що син мене покинув! Мені того й на думку не спадало, Брінкере, що хлопець довідався про свою помилку. Я гадав, що то юнацьке шаленство… невдячність… потяг до пригод виманили його з рідної оселі… Мій бідолашний, бідолашний Лоуренс!

— Але ж тепер ви знаєте все, мінгеере, — прошепотів Ганс. — Ви знаєте, що він не вчинив нічого лихого, що він любив вас і свою небіжчицю матір. Ми знайдемо його! Ви знову побачитеся з вашим сином, дорогий меестере!

— Хай бог тебе благословить! — мовив доктор Букман, стискаючи хлопчикові руку. — Може, так воно й буде, як ти кажеш. Я зроблю все для того, зроблю все, що зможу… А якщо ви пригадаєте щось про мого сина, Брінкере, ви подасте мені звістку об тім відразу ж?

— Атож, атож, — звичайно! — закричали всі, окрім Ганса; але Гансова мовчазна обіцянка задовольнила б доктора навіть і тоді, коли б усі інші мовчали.

— Очі вашого хлопчика, — сказав доктор, повертаючись до матусі Брінкер, — страшенно нагадують мені очі мого сина. Дивна річ! Коли я зустрівся з Гансом уперше, мені здалося, що на мене дивиться мій Лоуренс.

— Еге ж, мінгеере, — відповіла мати з гордістю, — я помітила, що ви дуже прихильні до нашого хлопця.

На кілька хвилин меестер немов поринув у роздуми; потім він підвівся й забалакав уже іншим тоном:

— Даруйте мені, Раффе Брінкере, — я вас розтривожив. Не завдавайте собі жалю через мене. Я йду від вас нині щасливіший, ніж був усі ці довгі роки! Чи можу я взяти годинника?

— Звичайно, мінгеере. Таке було бажання вашого сина.

— Саме так, — відказав доктор, дивлячись на свій скарб та якось чудно насуплюючи чоло. Звісно — його обличчя не могло відмовитися від своїх поганих звичок за одну годину! — Саме так!.. Ну, а тепер я мушу йти. Ніяких ліків моєму пацієнтові більш не треба; тільки — спокій та бадьорий настрій, а того й другого тут удосталь. Щасти вам боже, мої добрі друзі! Я завжди буду вам вдячний.

— Щасти ж і вам боже, мінгеере, та хай допоможе він вам якнайскоріше знайти вашого любого сина, — мовила щиро матуся Брінкер, хутенько змахнувши кінчиком фартуха сльози, що набігли їй на очах.

Рафф промовив зворушено: "Амінь!", а Гретель кинула на доктора такий ніжний, такий виразний погляд, що той не витримав і, йдучи до дверей, погладив дівчинку по голові.

Ганс вийшов разом з ним.

— Якщо я зможу вам у пригоді стати, мінгеере, — я завжди до ваших послуг.

— Дуже добре, мій хлопчику, — лагідно відповів доктор Букман; таким тоном він давно вже не розмовляв. — Скажи своїм, щоб вони не розголошували того, що сталося сьогодні. А тим часом, Гансе, примічай за своїм батьком. Ти хлопець кмітливий. Першої-ліпшої хвилини він може несподівано сказати нам багато більше, ніж розповідав досі.

— Здайтесь на мене, мінгеере.

— До побачення, мій хлопчику! — крикнув доктор, вскакуючи в свою пишну карету.

"Ага! — подумав Ганс, коли карета від'їхала. — Меестер, бачу я, багато жвавіший, ніж я гадав".

РОЗДІЛ XLIV

Перегони

Нарешті настало двадцяте грудня й принесло з собою яс. ну хорошу зимову годину. Тепле сонячне проміння заливало все навколо. Воно з усієї сили намагалося розтопити озера, канали й річки; але крига задирливо блищала й зовсім не збиралася танути. В повітрі панувала тиша: флюгери перестали крутитися, впиваючися розкішним сонячним днем. А через те й вітрякам випало сьогодні свято. Майже увесь минулий тиждень вони вертілися мов навіжені; а тепер, добренько засапавшись, ледь-ледь ворушили своїми крилами в чистому й прозорому повітрі. Хіба ж працюватиме вітряк, коли навіть флюгери нічогісінько не роблять?!

Того дня нікому не довелося ні молоти, ні дробити, ані пиляти. Це прийшлося дуже до речі млинарям, що живуть в околицях Брука. Задовго перед полуднем вони вирішили "згорнути" свої "вітрила" й піти на змагання. Там мали зібратися всі. Північний берег замерзлого Аю був уже облямований нетерплячими глядачами; чутки про великі льодобіжні змагання розлетілися по всіх усюдах.

Юрми чоловіків, жінок та дітей у святних строях поспішали до тога місця. Дехто кутався в хутро та зимові плащі або шалі; але багато хто, пристосовуючись до своїх особистих відчувань більш, ніж до календаря, був убраний, як у жовтні.

Для змагань вибрали рівнину з бездоганно плавкою крижаною поверхнею близько Амстердама, на тому величезному рукаві Зюйдер Зее, що зветься Ай. Городян зібралося тут тьма-тьмуща! Приїжджі теж посунули сюди, вирішивши, що їм пощастить побачити щось варте їхньої уваги. Багато селян з північних округ передбачливо подалися зі своїми товарами до міста на базар саме двадцятого числа. Здавалося, що всі — й молоді, й старі, — всі ті, хто мав у своєму розпорядженні колеса, ковзани чи ноги, поквапилися прибути на змагання.

Були тут вельможні пани в каретах, вичепурені, як парижани, що немов приїхали сюди простісінько з паризьких бульварів; були й вихованці амстердамських благодійних закладів у відповідній формі; дівчатка з римсько-католицького сирітського притулку в жалобних сукнях та білих косинках; хлопчики з Бюргерського захистку у вузьких чорних штанцях та коротеньких куртках, картатих, наче арлекінове вбрання[29]. Були тут і старосвітські добродії в трикутних капелюхах та оксамйтних штанях по коліна; й старосвітські пані в цупких вистьобаних спідницях та станиках з блискучої парчі. За ними йшли їхні слуги, що несли теплі плащі та грілки для ніг. Були тут і селяни в найрізноманітніших голландських національних строях: несміливі молоді парубки в одягах, прикрашених мідними пряжками; простодушні сільські дівчата, що ховають своє лляне волосся під золототканими завоями; жінки в довгих вузьких фартухах, цупких від гаптування, що вкриває ті фартухи згори й донизу; жінки з короткими кучериками, мов ті коркотяги, що нависають їм на лоба; жінки, в яких зголено волосся й чепчики щільно прилягають до голови; жінки в смугастих спідницях та капелюхах, схожих на вітряки. Чоловіки в шкіряних, свого ткання, оксамитних та сукняних штанях і куртках; городяни в модних європейських костюмах і городяни в коротких куртках, широких шароварах та гостроверхих капелюхах, схожих на дзвіниці.

Були тут і вродливі фрісландські дівчата в дерев'яних черевиках та спідницях з дебелого краму й у розкішних головних уборах, що складаються з масивного золотого півмісяця та золотих розеток на висках, облямованих столітнім мереживом. У деяких жінок було намисто, дармовиси та сережки з щирого золота. А втім, більшість задовольнялася з позолочених, а то й просто мідних оздоб, хоч, загалом кажучи, фрісландські жінки намагаються якнайкраще прикрасити свій головний убір і частенько чіпляють на нього всі родинні клейноди. Того дня в багатьох сільських жінок та дівчат було на голові покрас щонайменше на дві тисячі гульденів.

Де-не-де в юрбі зустрічалися селяни з острова Маркен у дерев'яних черевиках, чорних панчохах та широчезних шароварах; а також маркенські жінки в коротких синіх спідницях та чорних кофтинах, яскраво поцяцькованих на грудях. Ті жінки були вбрані в червоні нарукавники, білі фартухи та чепчики, що скидалися на єпіскопську митру на їхнім золотистім волоссі.

Діти часто-густо мали такий самий дивовижний і своєрідний вигляд, як і їхні батьки. Коротко кажучи, здавалося, що третина всієї цієї юрби щойно зійшла з полотен цілої колекції голландських картин.

Скрізь маячили високі жінки та кремезні чоловіки, дівчата з грайливими личками та юнаки, що їхній вираз обличчя й на крихту не змінявся від рання й до смеркання.

Здавалося, що тут зібралися представники від усіх голландських міст — принаймні по одному представникові від кожного. Були тут водоноси з Утрехта, сировари з Гауди, гончарі з Дельфта, винокури з Східама, гранувальники алмазів з Амстердама, крамарі з Роттердама, сухорляві пакувальники оселедців, ба навіть два заспані пастухи з Текселя.