Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Ганс миттю підбіг до нього:

— Ви чимось стурбовані, мінгеере?

— А, Гансе! Це ви? Так, моїй забаві кінець… Я хотів тугіш притягти ремінця… прокрутити в ньому нову дірочку… та й перерізав його цим клятим ножем мало не навпіл.

— Мінгеере, — сказав Ганс, — стягаючи з ноги ковзана, — візьміть мого ремінця!

— Нізащо в світі, Гансе Брінкере! — скрикнув Пітер, зводячи очі. — А проте, дякую вам сердечно, йдіть на ваше місце, друже мій, сурма засурмить за хвилину.

— Мінгеере, — благаючи промовив Ганс хрипким голосом, — ви назвали мене вашим другом… Беріть ремінця… мерщій! Не можна гаяти й секунди. Я не побіжу цим разом… адже ж я майже зовсім не вправлявся. Мінгеере, ви мусите взяти ремінця! — й Ганс, сліпий і глухий до всіх протестів, затягнув свого ремінця в Пітерового ковзана й почав умовляти Пітера надягти його швидше.

— Йди ж бо, Пітере! — гукнув Ламберт з шереги. — Ми чекаємо на тебе!

— Заради вашої матері, — благав Ганс, — поспішіться! Он вона махає вам, щоб ви приєдналися до ковзанярів… Готово! Ковзан уже на нозі… Мерщій, мінгеере, прив'язуйте його! Я однаково не зміг би перемогти… Змагання буде, головним чином, між Карлом Сгуммелем і вами.

— Ви добрячий хлопець, Гансе! — скрикнув Пітер, згоджуючись нарешті.

Він кинувся до свого місця саме в ту секунду, коли біла хусточка впала. Сурма засурмила — голосно, ясно та дзвінко.

Як же помчали хлопці!

— Боже мій! — кричить якийсь кремезний старий чоловік з Дельфта. — Вони побивають усіх чисто, ці амстердамські хлопчаки! Гляньте, гляньте!

Та й справді, — гляньте на них! Усі вони крилаті Меркурії — всі чисто! Куди ж вони помчали, мов навіжені? Ага, розумію; вони женуться за Пітером ван Гольпом. А той — мовь прудконогий втікач з Олімпу… Меркурій та його загін крилатих родичів летять щодуху. Вони впіймають Пітера! О!.. Тепер Карл вилітає вперед… Яка люта гонитва, скажена… Бен попереду!

Погоня повертає назад у хмарі крижаного пилу. Вона мчить до колон… За ким женуться тепер? За самим Меркурієм. Це Пітер, Пітер ван Гольп.

Лети, Пітере… на тебе дивиться Ганс. Він посилає всю свою прудкість, усю свою силу твоїм ногам. Твоя мати й сестра зблідли з хвилювання. Гільда тремтить, не зважуючися звести очі. Лети, Пітере! Юрба не збожеволіла, то вона так тебе вітає… Переслідувачі женуться слідком за тобою, — вони вже близько! Торкнися білої колони! Вона киває… вона хитається перед тобою… вона…

Ура! Ура! Пітер переміг, він виграв срібні ковзани!

— Пітер ван Гольп! — крикнув оповісник.

Та хто його почув?

— Пітер ван Гольп! — закричали сотні голосів; таж Пітер — улюбленець усієї околиці! — Ура! Ура!

Тепер оркестр вирішив примусити всіх послухати музики.

Він заграв веселої пісні, а потім бравурного марша. Глядачі, гадаючи, що має відбутися ще щось цікаве, ласкаво зволили слухати й дивитись.

Ковзанярі, що брали участь у змаганнях, вишикувалися низкою. Пітер, як найвищий, став попереду. Гретель, найменша, примістилася в самому кінці. Ганс, що позичив собі ремінця в хлопчика, продавця солодощів, став недалечко від Пітера.

Три яскраво прибрані арки були розташовані на невеличкому віддаленні одна від одної на річці проти павільйону ван Глеків.

Повільно, в такт музиці, рушила за Пітером довга низка хлопчиків та дівчаток. Утішно було дивитися, як в'ється та кольориста процесія, немов яке живе створіння. Воно закручувалося й ключкувало, і граціозно звивалося між арками… І куди б Пітер (його голова) не повернув — тіло неухильно сунулося за ним. Часом воно прямувало до центральної арки, але раптом, немов у якомусь новому пориві, повертало назад і обвивалося круг першої арки; по тому повільно розкручувалося й, низько пригинаючись та швидко звиваючись, як змія, перетинало річку й нарешті витягалося у всю довж, пробігаючи під найдальшою аркою.

Поки музика грала повільно, процесія, здавалося, повзла як створіння, що пригинається від страху; але раптом музика заграла швидше й створіння одним стрибком кинулося вперед, блискавично промчало між арками, звиваючись, закручуючись, обертаючись туди й назад, але й разу не зміняючи обрису…

Аж ось, покриваючи оркестрову музику, голосно озвалася сурма, й усе розпалося в одну мить: хлопчики й дівчатка вишикувалися в подвійне півколо перед павільйоном пані ван Глек.

Пітер та Гретель стоять у центрі, попереду всіх. Пані ван Глек велично підводиться. Гретель тремтить, але примушує себе дивитися на цю прекрасну даму. Гретель не чує слів, з якими до неї звертаються — такий-бо гамір навколо! — але відчуває, що треба постаратися зробити реверанса, як робить її мати, коли до них приходить меестер.

Аж гульк — щось блискуче опиняється у неї в руках, таке блискуче, що Гретель радісно скрикує.

Тоді вона зважується озирнутися навкруги. І Пітер також тримає щось у руках…

— О! О! Яка розкіш! — гукає вона, й усі, кому видко, відгукують луною!

— О, яка розкіш!

А срібні ковзани аж горять на сонці, осяваючи виблиском світла два щасливі обличчя.

Хлопчик-посильний приніс букети, що їх прислала мефроу ван Генд. Одного для Гільди, одного для Карла, а решту для Пітера та Гретель.

Побачивши чудові квіти, королева ковзанярів нетямиться з радощів… Очі їй горять, випромінюючи безмежну вдячність, і, підхопивши ковзани й букета своїм фартухом, вона притискав їх до грудей і біжить шукати батька та матір у натовпі, що вже почав був потроху розходитись.

РОЗДІЛ XLV

Радість у хатині

Ви, можливо, здивувалися, довідавшись, що Рафф та його фроу прийшли на льодобіжні змагання? Але ви здивувалися б іще більше, коли б зазирнули до них увечері того ж таки радісного дня — двадцятого грудня. Дивлячися на похмуру Брінкерову хатину, що стоїть самотою посеред замерзлого болота, хатину з випнутими стінами, наче спухлими від ревматизму, та з дахом, як шапка, що її немов насунуто на очі, нікому й на думку не спало б, які веселощі панують там усередині.

Від минулого дня не лишилося й сліду, окрім вогнистої смуги над самісіньким обрієм. Кілька необачних хмаринок уже зайнялося, а інші, з палаючими краями, загубилися десь у тумані, що почав потроху наповзати.

Заблудлий сонячний промінь, зіскочивши з вербового пенька, крадькома намагався прокрастися до хатини. Він немов відчував, що тутешні мешканці радітимуть йому, якщо він зможе до них дістатись. Кімната, що він у ній причаївся, була така охайна, як тільки може бути охайною кімната. Навіть шпари у сволоці були добре протерті. Чимсь смачним пахло в повітрі. Яскраве полум'я торфу в каміні продовжувало сполохи безпечних блискавок на темних стінах. Воно грало то на величезній шкуратяній біблії, то на дверях комірчинки, де спала Гретель, то на кухоннім начинні, що висіло на дерев'яних гвіздках, то на чудових срібних ковзанах та квітах на столі. Ясне лице милої матусі Брінкер сяяло в цьому мінливому світлі. Гретель та Ганс, побравшися за руки, стояли, прихилившись до каміна, й весело сміялись, а Рафф Брінкер… Рафф Брінкер танцював!

Я, звичайно, не насмілююсь казати, що він виробляв якісь там піруети чи то скакав гопки. Ні-ні, то було б непристойно для статечного батька й господаря! Я просто тверджу, що в той час, як усі вони говорили поміж себе весело й привітно, Рафф спрожогу схопився з місця, ляснув пальцями й зробив кілька закрутистих рухів, дуже подібних до заключних па шотландської жиги. Потому він обхопив свою фроу руками і в невимовному захваті навіть підійняв її з землі.

— Ура! — гукнув він. — Я згадав! Я згадав!.. Томас Хіггс… Так його звали!.. Раптом пройняла мене думка… Запиши це ім'я, синку, запиши!

Хтось постукав у двері.

— Це меестер! — скрикнула радісно матуся. — Праведний боже, і буває ж таке на білому світі!

Мати й діти з розгону наскочили одне на одне, кинувшися разом відчиняти двері, й залилися веселим сміхом.

Але то був не доктор, то було троє хлопців: Пітер ван Гольп, Ламберт та Бен.

— Добривечір, панове, — сказала матуся Брінкер, така щаслива й горда в цю мить, що її не здивував би й візит самого короля.

— Добривечір, юфроу, — відказали всі троє, низенько їй вклоняючись.

"Боженьку мій милий! — думала матуся Брінкер, то підводячись, то схиляючись — вгору-вниз, вгору-вниз — мов та збивачка в масельниці. — Щастя, що я навчилася реверансів у Гайдельберзі".

Рафф відповів на уклін хлопчиків, лише чемно кивнувши головою.

— Прошу вас, сідайте, панове! — сказала матуся, а Гретель соромливо посунула їм ослона. — В нас обмаль стільців, як бачите, але он оте крісло, біля вогню, до ваших послуг, і якщо ви не від того, щоб посидіти на твердому, то будьте ласкаві, — наша дубова скриня дуже зручна, не гірш від лави… Вірно, Гансе, присунь її ближче!

Коли, на превелику матусину радість, хлопчики посідали, Пітер, який говорив від імені трьох, пояснив, що вони йдуть до Амстердама на лекцію і зайшли, щоб повернути Гансові ремінця.

— О мінгеере, — гаряче промовив Ганс, — навіщо було так турбуватися… Мені дуже незручно…

— Яка ж тут турбота, Гансе? Я й без того хотів зайти до вас, а ні, то я почекав би до завтрього, коли ви прийдете на роботу. До речі, Гансе, щодо вашої роботи, — батько дуже задоволений з неї; професійний різьбяр — і той не міг би працювати краще за вас. Батько хоче оздобити різьбленим орнаментом і південну альтанку, але я сказав йому, що тепер ви знову ходитимете до школи.

— Атож! — з притиском кинув Рафф Брінкер. — Ганс відразу ж почне ходити до школи… і Гретель так само… то вірно.

— Я радий, що ви думаєте так, — відповів Пітер, повертаючись до господаря, — і дуже радий, що ви зовсім одужали.

— Еге ж, паничу, я тепер здоровісінький і можу працювати так само завзято, як і колись… хвалити бога!

(Тим часом Ганс квапливо записував щось по краях обшарпаного календаря, що висів біля каміна).

— Так-так, синку! Запиши, запиши… Фіггс! Віггс!.. Ой лишенько моє, — промовив Рафф страшенно переляканий, — знову вилетіло з голови!

— Не турбуйтеся, тату, — сказав Ганс, — я не забув: ім'я та прізвище вже записано чорним по білому. Ось, гляньте, тату! Може, згадаєте й решту… Коли б ми знали адресу — ото було б добре! — і, повернувшись до Пітера, він мовив півголосом: — Я маю важливу справу в місті і якщо…

— Ще чого?! — скрикнула матуся, сплескуючи в долоні. — Ти не підеш сьогодні ввечері до Амстердама! Ти ж сам мені признався, що в тебе ноги болять та не хотять слухатися.