Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Він намагався забути про лиховісні хмари диму над стародавніми бойовищами, намагався уявити собі тільки безжурні хмаринки тютюнового диму, що в'ються-звиваються над купками чоловіків, жінок та дітей, які з насолодою попивають чай або каву на свіжому повітрі. Аж раптом… і незчувся він, як сталася "трагедія", — усім його прегарним намірам наперекір!

Поот перехилився через край високого муру… Адже від того йому піде обертом голова і він полетить униз, — це ж так йому властиво!.. Бен з досадою відвернувся. Якщо цей хлопчисько з такою слабкою головою зважується на такі витівки, ну то й хай собі падає. Аж раптом… Який жах! Що означає цей страшенний гуркіт?

Бен так і прикипів на місці. Він зміг тільки вимовити:

— Якоб!

— Якоб! — підхопив чийсь переляканий голос, за ним — іще чийсь. Мало не зомліваючи, Бен примусив себе повернути голову. Він побачив юрбу хлопчиків край муру… але Якоба серед них не було!

— Праведне небо! — скрикнув він, кидаючися вперед. — Де мій кузен?

Юрба розступилася. Власне кажучи, не юрба, — там стояло тільки чотири хлопчики! А Якоб… а Якоб сидів між ними, тримаючись за боки, і реготався від щирого серця.

— Я налякав вас усіх? Правда? — сказав він своєю рідною голландською мовою. — Гаразд, я розповім вам, як це трапилось. Отут на мурі лежала велика каменюка, а я простягнув… простягнув ногу… хтів посунути її… трошечки, розумієте?.. Враз, несподівано, каменюка я-ак шугоне униз.., аж зашуміло! Я й беркицьнувся догори ногами… Ну, та дарма! Допоможіть мені підвестися, хлоп'ята!

— Ти забився, Якобе? — скрикнув Бен, помітивши, що обличчя його кузенові трошки скривилося, коли хлопці допомагали йому звестися на ноги.

Якоб внову спробував засміятися:

— О ні… трішечки болить, коли стояти, та то пусте!

Пам'ятника Ван дер Верфові, що знаходиться в церкві Гоогландске Керк, не можна було того дня оглядати; зате хлопчики дуже приємно пробавили час у Стадгюйсі, тобто в ратуші. Ратуша — це довга, неправильної форми будівля, з деякими елементами готичного стилю, досить незграбна щодо, архітектури, але мальовнича від довгого віку. Здавалося, що маленьку дзвіницю з її мелодійними дзвонами було знято з якоїсь іншої будівлі і нашвидкуруч приставлено до ратуші, щоб викінчити її остаточно.

Зійшовши по розкішних сходах угору, хлопчики опинилися в темнуватому приміщенні, де висів шедевр Лукаса Ван-Лейдена, чи то Гюйгенса, голландського художника, що народився триста сімдесят років тому; він добре малював уж£ тоді, коли ще мав лиш десять років, а коли йому сповнилося п'ятнадцять — став славетним митцем, його картина "Страшний суд", невважаючи на те, що намальовано її за давньої давнини, є справді видатний твір. Проте хлопчиків зацікавила не так мистецька вартість картини, як те, що це — триптих, тобто, що намальовано її на трьох окремих дошках; таким чином — бокові частини, з'єднані шарнірами із середньою, головною, можуть, якщо треба, складатися і закривати собою головну.

Історичні картини Гарел де Моора та інших славнозвісних голландських художників також сподобалися нашим хлопцям, а Бена довелося мало не силою відтягти від потемнілого старовинного портрета Ван дер Верфа.

Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреедстраат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На цій вулиці немає каналу, а будинки з гостроверхими фронтонами, пофарбовані у розмаїті кольори, справляють надзвичайно мальовниче враження; деякі з них дуже високі і мають гостроверхі східчасті фасади; інші — немов припадають до землі, схиляючись перед імпозантними громадськими будівлями та церквами. Чиста, простора, обсаджена гіллястими деревами та прикрашена великою кількістю розкішних особняків, ця вулиця витримує порівняння із найкращими вулицями Амстердама. її тримають у бездоганній чистоті; багато риштаків на ній покрито дощаними лядами, які відтуляються, як люки; до них прилаштовано помпи з блискучими мідними оздобами, що їх раз у раз витирають та начищають громадським коштом.

Місто перетинає сила водяних шляхів, що їх утворює дельта річки Рейну, яка тече тут повагом, немов утомлена своєю довгою подорожжю; проте понад півтораста кам'яних мостів сполучають роз'єднані вулиці. Ця річка зовсім не схожа на той прекрасний, на ввесь світ відомий Рейн, що вільно й велично несе свою воду; тут вона відбуває за рів навколо валу, що ним обведено Лейден, і через неї перекинено звідні мости коло великих масивних брам, які ведуть до міста. Красиві, широкі алеї з чудовими крислатими деревами тягнуться вздовж каналів і надають будинкам, що стоять на відшибі, ще відлюднішого вигляду, підкреслюючи дух затворництва, який позначився на цілому місті.

Оглядаючи будівлі на Рапенбургському каналі, Бен був трошки розчарований зовнішнім виглядом славнозвісного Лейденського університету. Але згодом, коли він згадав історію цього університету — як урочисто заснував його принц Оранський у віддяку за мужність, що її виявили городяни під час облоги; коли він пригадав собі видатних людей — діячів просвіти й науки, які колись училися тут, та подумав про сотні студентів, що користуються тепер усіма вигодами його аудиторій та знаменитих музеїв, він ладен був зректися будь-яких претензій до його архітектурної недосконалості, хоч і відчував, що архітектурні оздоби не завадили б такому вельми видатному культурно-освітному закладові.

Пітер та Якоб дивилися на будівлю з іще глибшою, так би мовити, з особистою цікавістю, — вони ж бо мали за кілька місяців увійти сюди вже як студенти.

— Бідолашному Дон-Кіхотові довелося б увесь час пускати в діло свого списа у цій частині світу, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність та красу лейденських околиць. — Тут безліч вітряків. Ти, звичайно, пам'ятаєш, який завзятий герць стався між ним і таким вітряком одного разу.

— Ні, — відповів одверто Ламберт.

— Я теж не пам'ятаю… тобто пам'ятаю, та не досить виразно. Але щось подібне трапилося йому під час його мандрів, а якщо ні, то могло трапитись… Глянь на ті вітряки, — як шалено крутять вони своїми величезними руками, немов які привиди, що й справді могли б підбити недоумкуватого лицаря на смертельний герць. Дивом великим дивуєшся, дивлячися на них! Ван Моунене, допоможи мені порахувати їх, — оті, що ми їх зараз бачимо. Я хочу вписати велику цифру до моєї записної книжки.

І після ретельного підрахунку, за яким стежила вся команда, добродій Бен написав олівцем: "Грудня… 184… року, бачив близько Лейдена дев'яносто вісім вітряків".

Бен хотів був відвідати старий мурований млин, що в ньому народився художник Рембрандт; але відмовився від свого наміру, довідавшися, що йти туди далеченько. Навряд чи багато хлопців, так само голодних, як і Бен, вагалися б довго, куди їм іти: чи до Рембрандтової домівки за милю звідси, а чи до заїзду тут поруч, де можна було попоїсти. Бен вибрав останнє.

Після сніданку хлопчики відпочили трошки, а потім… а потім загадали дати собі ще один сніданок, що його для годиться назвали обідом. По обіді вони сиділи в заїзді та грілися, — всі, за винятком Пітера, який витратив цей час на марні розшуки доктора Букмана.

Коли він повернувся до заїзду, команда була вже наготовлена до того, щоб знову стати на ковзани й рушати далі. Тепер хлопчики були за тринадцять миль від Гааги, вони добре відпочили й почувалися на такій же силі, як і вчора вранці, коли виходили з Брука; ще й настрій був у них чудовий, а крига — просто розкіш!

РОЗДІЛ XXVI

Палац і ліс

Летячи щодуху вперед, хлопці бачили по дорозі багато красивих сільських садиб, збудованих та оздоблених по щиро голландській уподобі; надзвичайне враження справляли величезні, показні будинки, дбайливо викохані садки, прямокутні живоплоти та широкі канави, що через них де-не-де перекинено мости із хвірткою посередині, яка акуратно замикалася на ніч. Ці канави, що по всіх напрямах перетинали ландшафт і що вода на них улітку присмагає, давно вже втратили ту плівку і тепер блискотіли, відбиваючи від себе сонячне проміння, немов довгі стрічки з прозорого скла.

Хлопчики бадьоро мчали на ковзанах та раз у раз добували з кишень своїх пряники, роблячи це надзвичайно спритно, — і пряники ту ж мить зникали в їхніх ротах.

. Пробігли вже дванадцять миль. Іще докласти трошки зусиль— і вони добігли б до Гааги, але ван Моунен запропонував змінити курс і увійти до міста через Босх.

— Згода! — згукнули всі хлопці одноголосно, і ковзани злетіли їм з ніг в одну мить.

Босх — це розкішний парк, чи ліс, майже дві милі завдовжки; серед нього стоїть славнозвісний "Дім у лісі" — "Гюйс ін'т Босх" — що був колись королівською резиденцією.

Будинок цей, зовні занадто простий для палацу, розкішна опоряджено всередині і Оздоблено чудовими фресками — тобто, стіни та стелі там розмальовано: на них зображено фарбами групи людей та розмаїті орнаменти, що їх малювали ще по вогкій штукатурці. Деякі кімнати вкрито китайським шовком з майстерним гаптуванням.

В одній з кімнат висить багато фамільних портретів; серед них є група королівських дітей, що колись були втратили батька, який загинув на ешафоті під сокирою. Тих дітей багато разів малював голландський художник Ван-Дейк, двірський маляр їхнього батька Карла І, короля Англії. То були дуже красиві діти… Скільки лиха обминув би англійський народ, коли б оті діти були такі ж гарні серцем і душею, як були гарні на вроду!

Парк, що оточує палац, надзвичайно привабний, особливо влітку, коли квіти та птахи перетворюють його на казкову країну. Довгі ряди розкішних дубів підводять свої горді чола, знаючи, що жодна блюзнірська рука не зважиться їх порубати. Та й справді — протягом багатьох століть ліс оцей шанується мало ке як священце місце. Дітям не вільно зламати тут ані сучечка; сокира дроворуба зроду не грюкала в цьому лісі. Навіть війна та повстання побожно обминули його, припинивши на короткий час свій спустошливий похід.

Іспанський король Філіпп, що сотні голландців віддавав на страту, заборонив наказом торкати бодай хоч гілочку в цьому чудовому лісі… Одного разу, як дійшло до тяжкої скрути, держава вже вирішила була принести його в жертву, щоб поповнити майже вичерпану скарбницю; але народ кинувся рятувати свій ліс і, віддаючи що міг, зібрав потрібну суму грошей, зарадивши лихові, та не дав знищити Босха.

Отож нема нічого дивного, що тутешні дуби їакі величні, такі відважні.