Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Де ж пак! Ще не знайдено того якоря, який може завадити юності та чистому сумлінню поплисти чародійною річкою снів. Хлопчики занадто потомилися, щоб така дрібниця, як лови грабіжника, могла відібрати їм сон. Трохи згодом вони вже знову лежали в ліжках, поринувши в химерні сни, що в них впліталися знайомі речі. Лудвіг та Карл постелилися на підлозі. Лудвіг уже забув і "вутсполен", і змагання — геть чисто все; але Карл не стулив ні на хвильку очей. Він чув урочисту нічну музику — мелодійну гру дзвонів, чув гучну калаталку сторожа, що стукала не в лад із дзвонами щочверть години; він бачив, як місячне проміння зісковзнуло з вікна, як зайнялася світова зоря і заграла рожевими відблисками в кімнаті, — і увесь цей час він думав:

"Фу-у! Який же я йолоп! Отак пошитися в дурні!.."

Карл Сгуммель на самоті із собою, коли ніхто не бачив його й не чув, був зовсім не такий бравий, як отой Карл Сгуммель, що гороїжився перед іншими.

РОЗДІЛ XXIII

Перед суддями

Ви можете не сумніватися, що господарева дочка другого дня заходилася коло печі рано-ранісінько і приготувала хлопчикам чудовий оніданок. У мінгеера був китайський гонг, що зчиняв більше шуму, ніж дванадцятеро обідніх дзвоників. Скоро гуркотання того страшного будильника розлягалося по цілому будинкові, найсонливіші пожильці прокидались і схоплювались як стій з постелі; але господарева дочка не дозволила бити в той галасливий гонг цього ранку.

— Нехай сміливі молоді паничі посплять, — мовила вона до засмальцьованого кухарчука, — а тим часом поспіє гаряча страва, доки вони прокинуться.

Була вже десята година, коли капітан Пітер та його команда зійшли один по одному вниз.

— Пізненько ви встали! — сказав господар невдоволено. — Нам давно вже час до суду. Оце то пригода для порядного заїзду! От ускочив я в халепу! Ви, звичайно, говоритимете суддям щиру правду, молоді панове? Адже ж ви скажете, що дістали добрі харчі та вигідну кімнату в "Червоному Леві"?

— Звичайно, скажемо, — відповів Карл зухвало, — і додамо також, що тішилися тут вельми приємним товариством, хоч нам і довелося приймати гостей надто невчасно.

Мінгеер тільки гостро глянув на хлопця і буркнув "гм!", та й по всьому; але дочка його була балакливіша за нього.. Вона повернулася до Карла і, трясучи своїми сережками, ущипливо сказала:

— Товариство те, мабуть, було не вельми для вас приємне, добродію мандрівниче, — адже ж ви любісінько залишили гостей і накивали п'ятами!

— Зухвале дівчисько! — крізь зуби процідив Карл і почав заклопотано обдивлятися ремінці на своїх ковзанах. А тим часом кухарчук, що стояв за дверима та підслухував крізь щілинку, корчився, заливаючись безгучним сміхом.

Після сніданку хлопчики, разом із Гюйгенсом Клеефом та його дочкою, подалися до суду при поліції.

В своїх свідченнях мінгеер Клееф, головним чином, твердив, що такої нечуваної речі, як грабіжник, зроду-віку не траплялося у "Червоному Леві", не траплялося аж до минулої ночі; що ж.до самого "Червоного Лева", то це вельми пристойний заїзд, не менш пристойний, ніж будь-який інший готель у Лейден і.

Кожен хлопець, по черзі, розповідав усе, що він знав у цій справі, і всі вони стверджували один по одному, що арештант, який сидить зараз за гратами, це та сама людина, що прокралася до них у кімнату пізньої ночі.

— Лудвіг був прикро вражений, коли роздивився, що грабіжник — непоказний на вигляд та невисокий… і це якраз після того, як він, склавши присягу, обмалював його судові як довготелесого чолов'ягу з широчезними квадратовими плечима та неймовірно важкими ногами!

Якоб заприсягнувся, що його збудив грабіжник, який грюкав та човгав ногами по підлозі; але, відразу ж після свідчень Якоба, Пітер та решта хлопчиків (які дуже шкодували, що не розповіли своєму заспаному товаришеві про все докладно) посвідчили, що злодюга зовсім не ворушився і лежав спокійно від тієї хвилини, як лезо кинджала торкнулося його шиї, аж до тієї, як, зв'язавши йому руки й ноги, перевернули горілиць, щоб подивитися, що воно за звір.

Господарева дочка сказала таке, що одному хлопцеві щоки вкрилися рум'янцем, а всі судді посміхнулися: вона заявила, що "якби не було там цього вродливого панича (й показала на Пітера), їх усіх зарізали б у ліжках, — оцей-бо жахливий чоловік мав величезного, блискучого ножа при собі, та такого довжелезного, як рука вашої честі"; і ще запевняла вона — "вродливий панич боровся із злодієм що було сили, намагаючись вирвати в нього ножа; але панич надто скромний, — щасти йому боже, — щоб про це розповідати".

Кінець кінцем по тому, як громадський обвинувач закінчив короткий перехресний допит, свідків було відпущено, а справу грабіжника передано на розгляд карного суду.

— Негідник! — люто кинув Карл, коли хлопчики вийшли на вулицю. — його треба негайно посадовити в тюрму. Коли б я був на твоєму місці, Пітере, я ту ж мить порішив би його!

— Йому пощастило, виходить, що він потрапив до великодушніших рук, — відказав Пітер спокійно. — Здається, його вже арештовували й раніше, обвинувачуючи в крадіжці із зломом. Він нічого не встиг украсти цього разу, але зламав защіпку на дверях, а це, скільки мені відомо, однаково, що грабунок з погляду закону. До того ж він ще й був озброєний ножем, а це, звичайно, погіршить його становище, — ото бідолаха!

— "Бідолаха"! — перекривив його Карл. — Можна подумати, що він твій брат!

— Авжеж, мій брат, та й твій також, Карле Сгуммелю, як на те пішлося, — відповів Пітер, пильно дивлячись Карлові в вічі. — Ми не можемо сказати, що вийшло б з нас самих за інших обставин. Адже ж нас чуйно охороняли від лихого вже з того часу, як ми народилися на світ. Щасливе життя вдома та добрі батьки, можливо, зробили б з того чоловіка чудову людину замість злочинця. Дай боже, щоб суд зцілив його, а не скрушив!

— Хай буде так! — закінчив Ламберт гаряче, а Лудвіг ван Гольп подивився на брата з таким захопленням та гордістю, що Якоб Поот, який був єдиний син у своїх батьків, зажадав від щирого серця, щоб маленький його брат; похований у старій церкві, там удома, зостався живий і підростав би та мужнів разом із ним.

— Гм! — буркнув Карл. — Дуже добре бути безгрішним і вміти все прощати й таке інше, але я маю тверду вдачу. Всі ці чудові ідеї скочуються з мене, як градини… а проте нікому до того немає діла, хоч би там що.

Пітер відгадав просвітки добрих почуттів у цій незграбній поступці; він простяг Карлові руку і промовив щиро й сердечно:

— Знаєш що, хлопче, — давай-но потиснемо один одному руки й будьмо добрими друзями, хоч ми й частенько лишаємося кожний при своєму погляді щодо багатьох питань.

— Не так часто, як ти гадаєш, — похмуро пробубонів Карл, міцно стискаючи Пітера за руку.

— Гаразд, — відказав Пітер жваво. — А тепер, ван Моунене, послухаймо, які бажання має Бенджамін. Куди він хотів би піти?

— .До Єгипетського музею, — відповів Ламберт, швиденько порадившися з Беном.

— Це на Бреедстраат. Отже, до музею. Ходімо, хлоп'ята!

РОЗДІЛ XXIV

Обложені міста

— Оцей майдан перед нами, — сказав Ламберт, ідучи поруч Бена, — надзвичайно привабливий улітку: тоді тут чудово в затінку дерев, його звуть Руїни. Багато років тому геть чисто увесь цей майдан був забудований, а Рапенбургський канал — отой! — протікав посеред вулиці. Одного разу, саме тут, на каналі, стала на якорі баржа, що везла у Дельфт сорок тисяч фунтів пороху, а матросам заманулося зварити собі обід на палубі; і незчулися вони, сер, як уся ота штука раптом злетіла в повітря; загинула сила-силенна люду, і мало не три сотні будинків були зруйновані тим вибухом дощенту.

— Як! — скрикнув Бен. — Невже вибухом зруйновано аж триста будинків?

— Атож, сер; мій батько був у Лейдені в той час. Він розповідав, яке то було страхіття, — люди втрачали розум з горя та з жаху! Вибух стався саме опівдні і скидався на вибух вулкана. Вся оця частина міста зайнялася в одну мить, будинки валилися, а чоловіки, жінки та діти стогнали під руїнами… Сам король прибув до міста і, як каже мій батько, поводився шляхетно, — він перебув на вулицях цілісіньку ніч і додавав відваги тим, що зосталися живі та намагалися погасити пожежу і врятувати якомога більше людей з-під каміння й уламків. Заходами короля по цілому королівстві збиралося пожертви на користь потерпілих, окрім того, їм виплачено сто тисяч гульденів з державної скарбниці. Батькові було лише дев'ятнадцять років на ту пору; це трапилося 1807 року, здається, але батько чудово все пам'ятає. Друг його, професор Лузак, був також серед убитих. На спомин про нього прибито табличку в церкві Святого Петра, і — дивна річ! — на ній вирізьблено зображення професора у тому саме вигляді, в якому його знайдено після вибуху.

— Яка чудна фантазія! А пам'ятник Бургааву теж у церкві Святого Петра?

— Я не пам'ятаю. Може, Пітер знає.

Бен дуже зрадів, почувши від капітана, що пам'ятник справді там і що вони, мабуть, зможуть побачити його сьогодні.

— Ламберте, — провадив далі Пітер, — запитай Бена, чи бачив він портрет Ван дер Верфа у ратуші вчора ввечері.

— Ні, — мовив Ламберт. — Я можу відповісти замість нього. Було вже надто пізно, щоб іти туди. Слухайте, хлопці, ви собі не уявляєте, скільки Бен знає! Це надзвичайно! Він уже встиг розповісти мені мало не цілий том з історії Голландії. Б'юся об заклад, що він напам'ять знає всю історію облоги Лейдена.

— В такому разі, пам'ять у нього присмалена, — докинув слово Лудвіг, — бо, якщо Більдердейковий погляд щодо того правдивий, — там була досить гаряча справа.

Бен дивився на них із запитливою усмішкою на устах.

— Ми говоримо про облогу Лейдена, — пояснив Ламберт.

— О, так, так, — з запалом сказав Бен, — я зовсім забув за неї! Адже ж усе те відбувалося саме тут… Крикнім тричі "ура" на честь старого Ван дер Верфа… Ур…

Ван Моунен перебив йому мову, хапливо кинувши "цить!", і пояснив, що голландська поліція, хоч би й яка була вона патріотична, навряд чи дозволить, щоб шестеро хлопчаків репетували на вулиці серед білого дня.

— Що таке? Не можна кричати "ура" на честь Ван дер Верфа?! — обурено скрикнув Бен. — На честь одного з найвидатніших людей в історії? Хто б подумав! Чи ж не тримався він проти кровожерних іспанців протягом довгих-довгих місяців? Адже ж ворог оточив Лейден з усіх боків; величезні чорні форти посилали вогонь і смерть у самісіньке серце міста… але ніхто й не подумав про капітуляцію! Кожний чоловік був тоді герой, а жінки й діти теж були відважні та люті, як леви… Коли вичерпалися запаси харчів, люди повиривали геть-чисто всю траву, що росла між камінням… Городянам довелося їсти коней, котів, собак та щурів, — і вони ще й раділи з того!..