Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Корабель пролетів повз нього, мало не зачепивши його за плече, а все ж він урятувався! Урятувався і знову побачить Англію, поцілує дорогі обличчя, що блискавично промайнули перед ним одне за одним — обличчя батька, матері, Роббі та Дженні… Величезний бушприт немов відтйснув ті образи в його душі. Бен зрозумів тепер, як гаряче він любить своїх рідних. Він був такий щасливий що, мабуть, через те й не звернув жодної уваги на обурені погляди тих, що були на каналі, та на їхні не зовсім похвальні для себе зауваження; всі вони, очевидячки, вважали: якщо хлопець мало не загинув, виходить, він, безперечна, паскудний хлопчисько і за таку необережність йому слід було б дати доброї прочуханки.

Ламберт напустився на нього з докорами:

— Я вже думав, що тобі капут, — ех ти ж, роззява!, Чого ж ти не дивишся, куди біжиш? Мало того, що ти сідаєш на коліна до всіх старих пань по дорозі, ти ще й кидаєшся під полоззя кожного човна, що мчить тобі назустріч, немов ти індус, а човен той — колісниця Джагернаута1! Нам доведеться віддати тебе під догляд аанспреекерів, якщо ти й надалі ловитимеш гави!

— Будь ласка, не віддавайте! — кинув Бен із жартівливою покірливістю, але, глянувши на Ламберта й помітивши, що в того аж губи побіліли, додав уже іншим тоном: — Знаєш що, ван Моунене? Мені здається, що в одну цю мить я передумав більше, ніж за все моє життя.

Ламберт не відповів, і якийсь час обидва хлопчики бігли мовчки.

Незабаром до них долинула ледь чутна гра далеких дзвонів.

— Слухай! — сказав Бен. — Що то таке?

— Передзвін, — відповів Ламберт. — То підбирають дзвони в церкві, он у тому селі. Ах, Бене, коли б ти послухав дзвонів у "Новій Церкві" в Дельфті! Які ж то дзвони! Надзвичайні! Там близько п'ятисот дзвонів з чистим-пречистим звуком. А дзвонар який!.. Один з найкращих у Голландії. А проте — то дуже важка праця; кажуть, дзвонар зовсім упадає на силах і, відзвонивши, одразу ж лягає в ліжко щоб відпочити по своїх трудах. Дзвони, бач, з'єднано із чимсь ніби клавіші, які дуже скидаються на клавіші фортепіано; там є й ціла низка педалей, що на них доводиться натискати ногами; коли дзвонар дзвонить у жвавому темпі, — все тіло йому тіпається й він нагадує жабу, що її настромлено на шпильку.

— Сором тобі таке казати! — кинув обурено Бен.

Пітер на той час вичерпав увесь свій запас анекдотів про Гаарлем, а що більше нічого було робити, то він з трьома своїми товаришами кинулися навздогін за Ламбертом та Беном.

— Англієць непогано бігає на ковзанах, — сказав Пітер. — Щоб він був навіть справжній голландець, та й то від нього більшого не можна було б вимагати. Ті Джони Булі мають здебільшого досить жалюгідний вигляд, коли вони на ковзанах… Ага-а! Он ви де, ван Моунене! А ми вже втратили були надію, що нам припаде честь зустрітися з вами знову. Від кого це ви тікали, що побігли так швидко?

— Од таких слимаків як ви! — відрізав Ламберт. — А вас що забарило?

— Ми розмовляли… а, крім того, зупинилися на хвильку, щоб дати Поотові відпочити.

— Так, він, здається, зовсім знесилився, — промовив Ламберт стиха.

Цієї хвилини чудовий човен-сани під усіма вітрилами та з прапорцями, що маяли на вітрі, повільно й плавно проплив повз них по замерзлій поверхні каналу. Вся палуба його роїлася дітьми, закутаними аж по самісінькі підборіддя; рожеві личенька їхні весело визирали з барвистих вовняних хусток. Вони співали хором пісні на честь святого Ніколаса.

Мелодію тої пісні, що її почали були незграйно, незабаром підхопило сто дитячих голосів; звуки все дужчали, виростали і, пливучи ген-ген у повітрі, залунали чисто і гармонійно:

Мореплавців друже вірний,

Друже дітлахів!

Наш човен летить по кризі,

Мчить прудкіш вітрів!

Ніколасе! Ніколасе!

Чуєш ти наш спів?

Як зимової години

Шторм захопить нас, —

Чи ти знаєш? Чи ти близько

В небезпечний час?

Ніколасе! Ніколасе!

Будь побіля нас!..

Навесні засяє сонце

І розтопить сніг!

Де в серцях бринять веснянки —

Там нема старих…

Ніколасе! Ніколасе!

Там нема старих!

За дарунки й за науку

Завжди вдячні ми…

В путь бадьоро вирушаєм

Човником-саньми!

Ніколасе! Ніколасе!

Наш привіт прийми!

РОЗДІЛ XX

Якоб Поот змінює план

Остання нота завмерла в далині. Наші хлопці, намагаючись не відставати від великого човна-саней, побачили, зрештою, що то даремні силкування: їм здалося навіть, що вони котяться назад; вони ззирнулися поміж собою.

— Ах, як гарно! — скрикнув ван Моунен.

— Зовсім, наче сон! — сказав Лудвіг.

Якоб наблизився до Бена і, схвально киваючи головою, сказав ламаною англійською мовою:

— То добре. То найкращий спосіб… Я кажу, що краще податися до Лейдена отаким човном!

— Човном? — відказав Бен обурено. — Що тобі, хлопче?! Адже ж ми домовилися подорожувати на ковзанах, а не в човні, наче дрібні дитинчата.

— Отуди к бісу! — вилаявся Якоб. — То ж не для малих… не для дитинчат… і дорослі їздять човнами!

Хлопці сміялися, а проте зніяковіло зглядалися один із одним. Звичайно, було б дуже приємно прокататися човном, проти цього нічого не скажеш! Але відмовитись від свого попереднього, грандіозного плану подорожі на ковзанах… Хто ж згодиться вкрити себе такою ганьбою?

Піднялася жвава дискусія.

Капітан Пітер утихомирив свою команду.

— Хлопці, — сказав він, — я вважаю, що нам треба зважити на Якобове побажання. Адже ж він перший задумав цю екскурсію, не забувайте!

— Дурниці! — всміхнувся ущипливо Карл, кинувши зневажливий погляд на Якоба. — Хто ж з нас утомився? Ми відпочиватимемо цілу ніч у Лейдені.

Лудвіг та Ламберт мали стривожений і розчарований вигляд. То не легка річ — зректися слави, якої заробиш, коли пробіжиш на ковзанах увесь шлях від Брука до Гааги й назад; але обоє погодились, що саме Якоб має вирішити це питання.

Бідний добродушний Якоб, — він страшенно втомився! Але, глянувши на товаришів, відразу ж збагнув їхній настрій.

— О ні! — сказав він по-голландському. — То я пожартував. Ми побіжимо на ковзанах, певно що так!

Радісні покрики хлопчаків залунали в повітрі, й усі вони знову помчали з оновленими силами вперед.

Усі, крім Якоба. Той добував останніх сил, щоб затаїти свою втому, і не мовив і слова, зберігаючи дихання та енергію для тяжкої ковзанярської праці. Але надаремне! Незабаром він відчув, що гладке його тіло ставало все важче та важче, ноги йому мліли і все слабшали та слабшали… І найгірше — вся його кров, що, мабуть, намагалася втекти якнайдальше від криги, збіглася йому до пухких, добродушних щік, а обличчя почервоніло аж по самісіньке рідке світле волосся.

Усе це дуже нагадувало те запаморочення голови, що про нього пише добрий Ганс Андерсен — те саме запаморочення, що скидає відважних молодих мисливців з високих гір, або зриває їх з найгостріших шпилів льодовиків та кидає їх у прірву, або находить на них, коли вони стрибають з каменя на камінь, переходячи гірський потік.

Запаморочення голови підкралося непомітно й до Якоба. Спочатку воно добре помордувало його, то проймаючи морозом від голови до ніг, то кидаючи в жар і наливаючи вогнем кожнісіньку його жилку, потому примусило канал тремтіти и хитатися в нього під ногами, а білі вітрила — гнутися й вертітися, коли вони пропливали повз; і кінець кінцем воно кинуло його, наче важкий лантух, на кригу.

— Хлопці! — скрикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!

Бен умить підскочив до нього:

— Якобе! Якобе, ти забився?

Пітер та Карл намагалися його підвести. Обличчя йому зовсім побіліло. Воно здавалося мертвим… Навіть його добродушний вираз зовсім зник.

Почав збиратися люд. Пітер розстебнув бідному хлопцеві куртку, розв'язав його червоного шарфа та подмухав у напіввідкритий рот.

— Відійдіть набік, люди добрі! — крикнув він. — Дайте йому подихати… йому потрібне повітря!

— Покладіть його! — крикнула якась жінка з юрби.

— Підведіть його й поставте на ноги! — крикнула інша.

— Дайте йому вина, — буркнув якийсь кремезний чоловік, що правив наладнованими саньми.

— Так-так! Дайте йому вина! — підхопили всі.

Лудвіг та Ламберт закричали разом:

— Вина! Вина! Хто має вино?

Якийсь голландець із сонними очима почав таємниче нишпорити в себе під дебелою синьою курткою, примовляючи при цьому:

— Тихо, паничі, тихо! Навіщо стільки галасу!.. Ну, та й бевзь же отой хлопець! Щоб ото зомліти, немов яке дівчисько!

— Вина, швидше! — крикнув Пітер, що за Беновою допомогою почав розтирати Якоба від голови до ніг.

Лудвіг з благанням простяг до голландця руку, а той вельми спокійно та поважно все ще нишпорив у себе під курткою.

— Мерщій! Він помре! Чи не має вина ще хто інший?

— Він помер! — скрикнув переляканим голосом хтось із присутніх.

Ці слова подіяли на голландця.

— Будьте обережні! — сказав він, знехотя добуваючи маленьку синю фляжку. — Це горілка. Не давайте йому багато: й одного ковтка задосить.

Дійсно ■— й одного ковтка було задосить. Блідість на хлопчиковім обличчі замінилася легким рум'янцем. Якоб розплющив очі, і — напів розгублено, напів засоромлено — зробив слабку спробу звільнитися від тих, хто його підтримував.

Тепер наша команда не мала іншого виходу: хлопці мусили так чи інакше приставити виснаженого товариша в Лейден. Про те, щоб сьогодні ж рушати з ним далі на ковзанах — не могло бути й мови. Правду кажучи, під ту пору всі хлопчики почали вже нишком мріяти про човни-сани; тож вони й вирішили по-спартанському — не кидати Якоба напризволяще. На щастя, дмухнув легкий погожий вітер. Нічого іншого не лишалося їм, як домовитися із яким покладливим шкіпером, що погодився б їх довезти. Аби він тільки їх наздогнав, то все буде гаразд!

Пітер гукнув першого човна, що мчав під вітрилами повз них; але люди на кормі навіть не глянули на нього. За тим човном проїхало троє наладнованих саней, але вони й так були перевантажені. Потім промчало, як стріла, маленьке, красиве човенце. Хлопчики ледве встигли глянути на нього благаючими очима, як воно вже зникло. Втративши на човен надію, вони вирішили взяти Якоба попід руки і якось довести його до найближчого села.

Але тієї хвилини досить непоказний човен-сани показався в далині. Майже не сподіваючися на успіх, Пітер крикнув на ввесь голос і, скинувши шапку, почав нею махати.

Вітрило спустилося, почувся пронизливий рип гальма по кризі, і хтось приязно гукнув з палуби:

— Чого вам треба?

— Чи не можете ви нас підвезти? — гукнув Пітер і разом із своїми товаришами кинувся що є духу доганяти того човна, який зупинився попереду. — Чи не можете ви нас підвезти?

— Ми заплатимо за проїзд! — зикнув з усієї сили Карл.

Чоловік на палубі навіть не глянув на нього, тільки пробубонів, що його човен не трексгюйт.

Дивлячись на Пітера, він запитав:

— Скільки вас?

— Шестеро.

— Гаразд, — сьогодні день святого Ніколаса… Влазьте мерщій! А той юнак, мабуть, нездужає? — кивнув він на Якоба.

— Так… знесилився… біг на ковзанах цілу дорогу… від самого Брука, — відповів Пітер. — Ви їдете до Лейдена?

— Це залежить від вітру; зараз він дмухає в той бік.