Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Підлі іспанці вдарили з гармати в церкву, коли там правилося… То було року тисяча п'ятсот… не пригадаю — якого саме. Ядро й справді лишилося в мурі; а йдучи назад, я оглянув усі надгробки. Запевняю тебе, що ніяких написів на них немае.

— Запитай Пітера, — сказав Лудвіг, не цілком переконаний.

— Карл має рацію, — мовив Пітер, який хоч і розмовляв у цей час із Якобом, а все ж чув оту суперечку. — Отже, Яко-бе, як я вже й казав, видатний композитор Гендель випадково завітав до Гаарлема і, звичайно, відразу ж подався шукати цей славнозвісний орган. Він дістав дозвіл і почав грати на органі з усією властивою йому майстерністю, коли раптом місцевий органіст увійшов до церкви. Увійшов той органіст і зупинивсь у захваті, мов зачарований; він і сам грав чудово, але такої музики ніколи ще не чув. "Хто там? — гукнув він. — Якщо це не янгол і не диявол, виходить — це Гендель!" Коли ж він пересвідчився, що це справді великий композитор Гендель, він здивувався ще більше! "Як же ви цього досягли? — промовив він. — Ви вдіяли неможливе! Немає на світі людини, котра могла б заграти своїми десятьма пальцями ті пасажі, що ви їх щойно грали; людські руки не здолають упоратися з усіма цими клавішами та регістрами!"

"Я знаю, — відповів Гендель спокійно, — і саме через те мені довелося брати деякі ноти кінчиком мого носа…" Сто чортів! Ти уявляєш собі, як отой старий органіст, мабуть, вилупив очі!

— Га? Що? — згукнув, кинувшись, Якоб, коли жвавий Пітерів голос раптом замовк.

— То ти мене й не слухав зовсім?.. Ах ти ж, лобуряко!.. — обурився Пітер.

— О, так… ні… тобто… річ у тім… я слухав тебе спершу… Зараз я вже не сплю… але перед цим… очевидячки, я йшов поруч тебе у півсні, — промимрив затинаючись Якоб із таким сторопілим та зніяковілим виразом обличчя, що Пітер весело розреготався.

РОЗДІЛ XVII

Людина з чотирма головами

Повиходивши з церкви, хлопці зупинилися поблизу, на великому базарному майдані, щоб оглянути бронзову статую Лоуренса Янзоона Костера, що його голландці вважають за винахідника друкарства. Це заперечують ті, хто приписує ту заслугу Йоганнесові Гутенбергові з Майнца; багато хто твердить навіть, що Фауст, слуга Костерів, украв дерев'яні шрифти свого господаря на свят-вечір, коли той був у церкві, а сам утік із своєю здобиччю та секретом того винаходу до Майнца. Костер був родом з Гаарлема, і голландці, звичайно, прагнуть надати першенство цього винаходу своєму славнозвісному землякові. В кожному разі, першу книжку, що він її надрукував, місто зберігає у срібній скриньці, загорненою в шовк, і показують її, як найкоштовнішу реліквію, вживаючи величезних застережних заходів проти будь-яких несподіванок.

Розповідають, що думка про друкування книг впала Костерові в голову саме тоді, коли він одного разу викарбував своє ім'я на корі дерева і притиснув потому аркуш паперу до викарбуваних літер.

Певна річ, Ламберт та його англійський друг багато розмовляли на цю тему. Вони навіть гаряче посперечалися за інший винахід. Ламберт заявив, що мікроскоп і телескоп подарували світові Метіус та Янсен, обоє голландці; а Бен не менш уперто боронив свою думку, твердячи, що Роджер Бекон, англійський монах, який жив у тринадцятому сторіччі, "написав якнайдетальніше про ті речі, добродію, бездоганно й точно описавши і мікроскопи, і телескопи задовго перед тим, як оті двоє голландців народилися".

На одному тільки обоє хлопчиків погодилися, — а саме, що найкращий спосіб майстерно солити оселедці на схов винайшов голландець Вільгельм Беклес, та що Голландія справедливо робить, шануючи його, як національного благодійника, бо за свій добробут та становище Голландія великою мірою має дякувати своєму оселедцевому промислові.

— Дивна річ, — сказав Бен, — яка незчисленна сила тієї риби водиться в морі! Я не знаю, як тут, але побіля берегів Англії, коло Ярмута, оселедці ходять табунами від шести до семи футів завтовшки.

— Їх таки й справді сила-силенна, — відказав Ламберт. — А знаєш англійське слово "herring" — оселедець — походить від німецького "Heer" — військо; так названо цю рибу через те, що вона ходить величезними юрмами.

Трохи згодом, проходячи повз якусь шевську майстерню, Бен скрикнув:

— Стійте! Глянь, Ламберте, над крамничкою шевця написано прізвище одного з твоїх найвидатніших співвітчизників! Бургаав… Якби шевця звали Герман Бургаав, а не Гендрік, їх можна було б сплутати.

Ламберт наморщив брови, відповідаючи:

— Бургаав… Бургаав… — намагався він пригадати. — Я добре знаю це ім'я; пригадую, що народився він у 1668 році, але решту забув… все вилетіло мені з голови, — таку-бо маю коротку пам'ять… Було, бач, стільки славнозвісних голландців, що запам'ятати їх просто неможливо. Хто він такий? Чи то не про нього покотилася була чутка, що він має дві голови? Чи, може, він був славний мандрівець, як Марко Поло?

— Він мав чотири голови! — відповів Бен, сміючися. — Він був славнозвісний лікар, природознавець, ботанік та хімік. Зараз він захопив усю мою увагу, бо місяць тому я прочитав його життєпис.

— Ну, то розкажи ж мерщій, — кинув Ламберт, — тільки біжімо швидше, а ні, то ми впустимо з очей наших хлопців.

— Гаразд, — мовив Бен, прискорюючи кроки й з величезною цікавістю спостерігаючи все, що відбувалося на людній вулиці. — Той доктор Бургаав був великий анспевкер.

— Великий що? — на ввесь голос крикнув Ламберт.

— О, прошу пробачення… Я думав про того чоловіка, що ми його зустріли, про того, у трикутному капелюсі. Адже ж він анспевкер, чи не так?

— Так. Він аанспреекер — якщо ти саме це маєш на думці. Ти невірно вимовляєш це слово. Але що спільного має з тим чоловіком твій улюблений герой із чотирма головами?

— Отже, я хотів сказати, що докторові Бургааву було тільки шістнадцять років, коли він втратив своїх батьків; він нічого не мав: ні грошей, ні освіти, ані друзів.

— Чудовий початок! — вкинув йому слово Ламберт.

— Не перебивай. Він був бідний, самотній сирота в шістнадцять років; але він був такий завзятий працьовитий, так уперто простував до своєї мети, вивчаючи різні науки, що проклав собі дорогу і з часом став один з найвидатніших учених людей в Європі. Всі його… А це що таке?

— Де? Про що ти говориш?

— Он, отам, якийсь папірець на тих дверях. Хіба ж ти не бачиш? Його читають два-три чоловіки; я вже помітив кілька таких аркушиків, відколи я тут.

— О, то просто бюлетень про стан здоров'я якоїсь людини. В цьому будинкові хтось заслаб, і, щоб провідачі не турбували недужого, раз у раз стукаючи в двері, родичі пишуть, як він себе почуває, і вивішують ці відомості, як плакат, на вхідних дверях, інформуючи друзів, що приходять довідатися про його здоров'я… Дуже розумний звичай, безперечно. В ньому немає нічого дивного, на мою думку… Ну, то кажи ж далі, будь ласка… Ти сказав "всі його"… і не договорив.

— Я хотів сказати, — почав спочатку Бен, — що всі його… всі його… Та й кумедно ж тут убираються! Далебі — кумедно! Поглянь на отих чоловіків та жінок у капелюхах, що такі схожі на цукрові голови, і он на тамту жінку, що біжить попереду нас: її солом'яний капелюх дуже скидається на лопатку — на потилиці він звужується й кінчається гостряком. От потіха! От сміха! Правда ж? А її величезні дерев'яні черевики… Оце-то красуня.

— О, то все люди з глибокої провінції, — сказав Ламберт досить нетерпляче. — Знаєш що? Або дай старому Бургаавові спокій, або заплющ свої очі…

— Ха-ха-ха! Гаразд, — ось що я хотів сказати… Всі йога славнозвісні сучасники прагнули зустрітися з ним — видатним професором. Навіть Петро Великий, коли він приїхав з Росії до Голландії вчитися кораблебудування, регулярно відвідував його лекції. Під той час Бургаав був уже професор медицини, й хімії, й ботаніки в Лейденському університеті. Він дуже розбагатів з лікарської практики; а проте завжди казав, що бідаки — його найкращі пацієнти, через те що бог йому за них заплатить. Уся Європа любила й шанувала його. Коротше кажучи, він так уславився, що один китайський мандарин написав до нього листа, адресуючи того листа "Славетному Бургаавові, лікареві в Європі", і лист дійшов до нього без усяких перешкод.

— Оце так! Оце, скажу я вам, і справді велика славнозвісність!.. О, хлопці зупинилися. Ну, капітане ван Гольпе, куди ж подамося тепер?

— Ми пропонуємо рушати далі, — сказав ван Гольп. — Не варто оглядати Босх узимку… Босх — то заказний ліс, Бенджаміне, величезний заповідник, де ростуть чудові дерева; їх охороняє закон. Розумієш?

— Так! — кивнув Бен, а капітан провадив далі:

— Якщо немає бажаючих відвідати природознавчий музей, то ми повернемося назад до Великого каналу. Коли б ми мали більше часу, добре було б повести Бенджаміна на Блакитні сходи.

— Що то за Блакитні сходи, Ламберте? — запитав Бен.

— Так зветься найвищий пункт на дюнах. Звідти розгортається чудовий краєвид на океан, окрім того, стоячи там, можна цілком переконатися, що наші дюни — справжнє диво. Треба на них подивитися, щоб повірити, які неймовірні купи піску може нагнати вітер. Але, щоб туди потрапити, нам довелося б пройти через Блумендаль, а то не вельми приємне село, до того ж воно ще й досить далеко звідси. Що ти на це. скажеш?

— О, я готовий на все. Щодо мене особисто, то я б подався просто до Лейдена; а втім, ми вчинимо так, як вирішить капітан… га, Якобе?

— Так, то добре…— обізвався Якоб, якому, між іншим, багато більше хотілося ще трохи поспати, ніж дряпатися на оті Блакитні сходи.

Капітан подав голос за те, щоб прямувати в Лейден.

— Звідси до Лейдена чотири милі з гаком. (Цілих шістнадцять ваших англійських миль, Бенджаміне). Нам не можна гаяти час, якщо ми хочемо потрапити туди раніше півночі. Мерщій вирішуйте, хлопці: Блакитні сходи чи Лейден?

— Лейден, — відповіли всі хлопчики і вилетіли з Гаарлема в одну мить, милуючись високими, мов башти, вітряками та красивими загородніми садибами, що маячили обабіч каналу.

— Якщо ти хочеш бачити Гаарлем у всій його пишноті, — мовив Ламберт до Бена, після того як вони кілька хвилин бігли мовчки, — то приїзди сюди влітку. Ніде в цілому світі не побачиш ти стільки чудових, рідкісних квітів. Крім того, тут багато прехороших околиць — є де погуляти за містом; а "Ліс" із високих, крислатих в'язів тягнеться на кілька миль.