Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Поличка та висіла не дуже високо, і Гретель могла дотягтися до неї рукою. На поличці лежала велика біблія в шкуратяній оправі з мідними застібками — весільний дарунок фроу Брінкер від тієї родини в Гайдельберзі, що у неї вона працювала.

"Ах, які ж то вправні руки має наш Ганс! Щоб він був зараз тут, то, напевне, переклав би батька якось зручніше і той перестав би стогнати… Бідний, бідний татко! Якщо хвороба ця протягнеться довший час, ми вже не зможемо бігати на ковзанах. Доведеться мені повернути мої нові ковзани отій красивій панночці. Тепер уже і Гансові й мені нема чого й думати про змагання, — ми їх і не побачимо навіть…" і очі в Гретель, що були перед тим зовсім сухі, зайшли сльозами.

— Не плач, дитинко, — заспокоювала її мати. — Хвороба батькова, може, й не така небезпечна, як нам здається. З ним це траплялося й раніше.

Гретель не могла стриматися і заридала.

— Ох, мамо, я плачу не тільки через те… ви не все знаєте… Я дуже, дуже погана… Ох, які злі думки залазять мені в голову!

— Тобі, Гретель? Такій терплячій та добрій?! — мовила мати і скинула ясними здивованими очима на свою дитину. — Цить, любонько, ти розбуркаєш батька.

Гретель сховала обличчя в материних колінах і намагалася стримати сльози.

Її маленька рука, така худесенька й смуглява, лежала в шерехатій материній долоні, зашкарублій від тяжкої праці. Річі, напевне, здригнулася б від дотику таких шорстких рук, а проте в цьому міцному стисканні було так багато ніжності й тепла!

Через який час Гретель глянула на матір з тим журливим і покірливим виразом, що він, як кажуть, часто з'являється в погляді бідних дітей, і сказала тремтячим голосом:

— Батько хотів спалити вас… так, спалити… І я бачила… бачила сама… що він сміявся!

— Цить, дочко!

Мати кинула ці слова так раптово і різко, що Рафф Брінкер, хоч і лежав, наче мертвий, злегка поворухнувся на ліжкові.

Гретель замовкла, сумно зітхнувши, і почала похмуро общипувати нерівні краї дірки у материній святковій сукні. Її було пропалено… Ще добре для матусі Брінкер, що сукня та була вовняна.

РОЗДІЛ XVI

Гаарлем. Хлопчики чують голоси

Підживившися та відпочивши, наші хлопці вийшли з кав'ярні саме в ту хвилину, коли великі дзигарі на, площі, як і багато інших годинників у Голландії, вдарили двічі, а потім продзвонили півгодини. Отож було пів на третю.

Капітан вдався у глибоку задуму, — сумна розповідь Ганса Брінкера все ще бриніла в нього у вухах. І лише по тому, як Лудвіг озвався до нього, сміючися: "Прокинься, дідусю!" — взявся він знову до виконання обов'язків відважного ватажка своєї веселої команди.

— Гей, хлоп'ята, сюди! — відгукнувся він.

І вони пішли вулицями міста; пішли не тротуаром, бо він рідко зустрічається в Голландії, а по вимощеній цеглою доріжці, що лежить на одному рівні з бруківкою.

Гаарлем, так само як і Амстердам, було по-празниково-му прикрашено на честь святого Ніколаса.

Якась чудернацька постать сунула хлопчикам назустріч. То була невелика на зріст людина, в чорному вбранні та короткому плащі; на голові вона мала перуку та трикутного капелюха, що з нього звисав довгий креповий шарф.

— Хто то йде? — скрикнув Бен.т— Що то за кумедна постать?!

— То аанспреекер, тобто оповісник, — сказав Ламберт. — Мабуть, хтось помер.

— Хіба ж у вашій країні всі так ходять, коли у жалобі?

— О ні! Аанспреекер порядкує на похороні; а коли хто вмирає, він повинен обійти всіх друзів та родичів небіжчика і всіх про те сповістити.

— Який дивний звичай!

— Ми звикли до нього…— сказав Ламберт. — В даному разі нам не слід удаватися в тугу з приводу тієї смерті, що про неї він зараз оповіщає, бо бачу я — інша людина прибула щойно в світ, щоб зайняти вільне місце.

Бен витріщив очі:

— Звідки ти знаєш?

— Бачиш оту гарненьку червону подушечку для шпильок, що її почеплено он на тих дверях? — запитав і собі Ламберт.

— Так.

— Отже, там народився хлопчик.

— Хлопчик! А як же ти довідався?

— А тут такий звичай: коли в Гаарлемі народжується хлопчик, його батьки чіпляють на двері червону подушечку для шпильок. А коли б народилося дівчатко, то почепили б не червону подушечку, а білу. Подекуди на двері чіпляють далеко красивіші подушечки, що їх дуже пишно оздоблено мереживом тощо, але навіть на найбідніших будиночках можна побачити якийсь клаптик, — хоч стьожку, а хоч би й просто мотузочок, прив'язаний до клямки…

— Глянь! — мало не зарепетував Бен. — Глянь, он біла подушечка висить на дверях того будинку з придомком і з таким кумедним дахом!

— Я не бачу ніякого будинку з кумедним дахом.

— О, річ зрозуміла, — сказав Бен, — я зовсім забув, що ти тутешній родом; а щодо мене, то всі ваші дахи здаються мені дуже кумедними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч з отією зеленою будівлею.

— Так, то вірно, — там народилося дівчатко! Знаєш, що я тобі скажу, капітане? — озвався до Пітера Ламберт, легко переходячи на голландську мову. — Нам треба якнайскоріше забиратися з цієї вулиці! Адже ж тут повнісінько немовляток! Ще хвилина і всі вони почнуть ревти, зчиняючи одчайдушний галас.

Капітан розсміявся.

— Гаразд, я поведу вас послухати іншої музики, багато кращої, ніж оця, — сказав він. — Ми потрапили сюди саме впору, щоб послухати орган святого Бавона. Церква нині відчинена.

— Як? Ми зможемо послухати величезного гаарлемського органа? — запитав Бен. — То, мабуть, така насолода!.. Я часто читав про той орган, про його величезні труби та vox humana[18], що звучить так, немов там який велетень співає.

— Атож, це саме він, — відповів Ламберт ван Моунен.

Пітер мав рацію. Церква була відчинена; хоч у ній і не правилося зараз, а проте хтось грав на органі. Коли хлопці увійшли, звуки бурхливим потоком ринули їм назустріч. Здавалося, той потік вносив їх одного по одному в глибокий присмерк величезної будівлі.

Все голосніше й голосніше лунала музика, — хвилі звуків вирували в повітрі… Звуки ті, гармонійно зливаючись, то гриміли, нагадуючи шум розлютованого борвію чи ревіння грізного океану, що ринув на берег, то завмирали поволі, а потім знову розросталися, заповняючи все навколо… Аж раптом серед тієї веремії пробриніло дзеленькання сріблясте, — то були дзвіночки; після першого дзвіночка подав голос другий, згодом — третій, і буря почала вщухати, немов прислухаючись до тих прозорих голосів. Дзвіночки посмілішали; вони дзвеніли голосно і ясно… Інші дзвоники, що мали нижчий тон, приєдналися до тих, перших, і голоси їхні розлягалися вже разом в урочистому єднанні — дінг, донг! Дінг, донг!.. Враз несподівано знову зірвалася шалена буря, ке тямлячи себе від пекельної лютості, й покликала собі на допомогу гуркотання далекого грому… Хлопці ззирнулися один із одним, але не озвалися й словом. Відбувалося щось дуже важливе… Що то? Хто то кричить? Що там кричить… кричить отаким страшним, мелодійним криком? Людина то чи демон? Чи, може, яке чудовисько, що сидить замкнене за тією кованою мідною рамою, за тими величезними срібними колонами… чудовисько, що розпачливо голосить, благаючи волі? То був vox humana!

Аж ось пролунала відповідь, м'яка, ніжна, любовна, як материнська пісня. Борвій заліг, — запанувала тиша; пташки, що десь причаїлися, випурхнули раптом і сповнили повітря радісною, екстатичною музикою, злітаючи все вище та вище, доки останній слабкий звук не завмер у височині — далеко-далеко…

Vox humana змовк; але в тому чудовому вдячному гімнові, що залунав зараз, немов учувалося биття живого людського серця.

Пітерові й Бенові здавалося, що то янголи співають. Очі хлопцям потуманіли, якісь дивні радощі обнімали їм душу. Аж ось, немов піднесені незримими руками, вони вже полинули кудись у потоці мелодійних звуків, забувши за втому й прагнучи лиш одного: вічно слухати тієї чудової музики… Коли це раптом хтось несподівано сіпнув ваy Гольпа за рукав, і сердитий голос запитав його нетерпляче:

— Чи довго ти стоятимеш отут, капітане, та лупатимеш очима, втупивши погляд у стелю, як слабий трусик? Давно вже час рушати.

— Тихше! — прошепотів Пітер, ще не зовсім отямившись.

— Ходімо, хлопче! Рушаймо! — мовзив Карл, удруге сіпнувши Пітера за рукав.

Пітер знехотя повернувся; він не міг затримувати хлопців проти їхнього бажання. Всі вони, за винятком Бена, дивилися на нього з докором.

— Гаразд, хлопці, — прошепотів він, — рушаймо. Та тільки тихше!

— Це найдивніша, найзнаменитіша річ, що я її бачив і чув, відколи приїхав до Голландії! — скрикнув Бен у захваті, тільки-но вони вийшли на повітря. — Чудово!

Лудвіг та Карл лукаво посміхалися з тієї "wartaal" (як вони висловилися), тобто з тієї бредні англійського хлопця; Якоб позіхнув; Пітер ззирнувся з Беном, і обидва вони відразу ж відчули, що в них не такі вже різні вдачі, хоч один родом з Голландії, а другий — з Англії; а Ламберт, перекладач, озвався хапливо:

— Так, так, — справді чудово! Скільки я знаю, тепер є ще кілька органів, не гірших за цей; але протягом багатьох років орган святого Бавона був найкращий у світі.

— А знаєш ти, який він заввишки? — запитав Бен. — Я помітив, що сама церква надзвичайно висока, але ж і орган заповнює увесь кінець великого бічного нефа від підлоги мало не до стелі.

— Це вірно, — сказав Ламберт. — А труби які гарні… немов справжні колони з щирого срібла! Та вони тут тільки про людське око, знаєш; справжні труби містяться позад них, і деякі такі великі, що в них може залізти доросла людина, а деякі — малесенькі, менші за дитячий свищик. Атож, шановний добродію,ця церква вища навіть за Вестмінстерське абатство, і все ж таки, як ти й сам сказав, орган здається просто величезним. Батько казав мені вчора ввечері, що орган цей — сто вісім футів заввишки, п'ятдесят футів завширшки, і в ньому понад п'ять тисяч труб; він має шістдесят чотири регістри, — якщо ти, звичайно, розумієш, що це таке, я, приміром, не розумію, — і три клавіатури.

— Тобі пощастило! — сказав Бен. — У тебе чудова пам'ять. А моя голова — справжнісінький друшляк; тільки-но вкинеш туди які цифри, а вони відразу й висипаються. А от різні факти та історичні події — ті в ній застрягають. Все ж якась втіха.

— Цим ми з тобою один від одного дуже відрізняємось, — відказав ван Моунен. — Я добре запам'ятовую ймення та цифри, а щодо історії, то вона видається мені чимось схожим на дикі нетрі.

Тим часом Карл та Лудвіг провадили дискусію щодо якихось чотирикутних дерев'яних надгробків, що вони їх бачили в церкві; Лудвіг твердив, що на кожному з них вирізьблено ім'я тієї людини, яка під тим надгробком похована, а Карл стояв на тому, що ніяких імен там немає, тільки герби померлих, намальовані на чорному тлі, з датою смерті, написаною золотими літерами.

— Я краще знаю, — сказав Карл, — бо я пройшов до східної стіни подивитися на гарматне ядро, що в ній застрягло, — мені про те розповідала мама.