Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Потім на людей пішла моровиця… Сотнями вмирали вони на вулицях… але ніхто й не помислив про капітуляцію!.. І ось, коли вони не мали вже сили терпіти, коли народ, хоч і який він був завзятий, обступив Ван дер Верфа на майдані, благаючи його скласти зброю, — що ж сказав тоді благородний старий бургомістр? — "Я заприсягнувся обороняти це місто, — сказав він, — і з божої помоги наміряюся це зробити! Якщо моє тіло може вгамувати ваш голод, візьміть його й поділіть між собою… але й не думайте про капітуляцію, допоки я живий… — Урра!.. Ур…

Бен повівся так буйно і так голосно закричав, що Ламберт жартома ляснув свого друга долонею по губах. В результаті зчинилася блискавична колотнеча: зіткнувшись, хлопці відскакували один від одного, як гумові м'ячі; дорослі дивляться на такі сутички з жахом, а жовтодзюбі безвуськи — із радісним захватом.

— Що сталося, Бене? — запитав Якоб, кидаючися вперед.

— О, нічогісінько! — відповів Бен, засапавшись. — Просто ван Моунен злякався, щоб, бува, не вибухнув бунт на англійський манір у цьому добропристойному місті. Він не дав мені крикнути "ура" на честь старого Ван дер….

— Так! Так… То негаразд — кричати… збивати бучу задля цього… — сказав Якоб ламаною англійською мовою. — Ти побачиш зображення старого Ван дер Дуса в ратуші.

— Побачу старого Ван дер Дуса? Я гадав, що там висить портрет Ван дер Верфа…

— Так, — відповів Якоб. — Ван дер Верф… атож… Ну, то що з того? Вони обоє однаково хороші…

— Авжеж, Ван дер Дус був благородний старий голландець, але він — не Ван дер Верф. Я знаю, він обороняв місто, як цеглина, і…

— І навіщо ти таке кажеш, Бенджаміне? Він обороняв місто не цеглинами; він бився, як справжній солдат, він стріляв з гармат. Ти любиш брати на глум усе голландське.

— Ні! Ні! Ні! Я сказав, що він обороняв місто, як "цеглина". А це дуже висока хвала по-нашому. Ми, англійці, звемо навіть герцога Веллінгтона[21] "цеглиною".

Бенове пояснення збило Якоба з пантелику; але він охолонув уже з першої досади.

— Та то пусте. Я не зрозумів спочатку, що мова мовиться про цеглину, а на думці мається солдат; але то пусте.

Бен добродушно розсміявся і, помітивши, що його кузен утомився розмовляти по-англійському, повернувся до свого друга, який знав обидві мови:

— Ван Моунене! Кажуть, що ті самі поштові голуби, які принесли втішні вісті обложеному місту, знаходяться десь отут, у Лейдені. Я дуже хотів би подивитися на них. Подумай-но тільки! Що б воно було, коли б у найнебезпечнішу хвилину вітер рапто.м не змінився на низовий та не погнав би морські хвилі на берег? Адже ж саме через те землю позаливала тоді вода й потопила силу-силенну іспанців, і той вітер посприяв голландським кораблям попливти простісінько понад суходолом з людьми та провіантом і підійти аж до міської брами! А голуби, знаєш, — вони зробили тоді голландцям величезну послугу: вони переносили туди й сюди листи і таке інше… Я читав десь, що відтоді про тих голубів побожно піклувалися, а коли вони попропадали, з них пороблено чучела та поставлено, щоб краще зберегти їх, у ратуші. Ми обов'язково мусимо на них глянути.

Ван Моунен засміявся.

— В такому разі, Бене, — мовив він, — коли ти поїдеш до Рима, ти, мабуть, зажадаєш побачити тих гусей, що врятували Капітолій. А проте, це зовсім легка справа — побачити наших голубів. Вони містяться у тому ж самому будинкові, де й Ван дер Верфів портрет. А коли оборонялися завзятіше, Бене: під час облоги Лейдена чи під час облоги Гаарлема?

— Знаєш, — відповів Бен, подумавши, — Ван дер Верф — один з моїх улюблених героїв; ми ж усі маємо своїх улюбленців серед видатних історичних осіб, — чи не так? Але я все ж гадаю, що облога Гаарлема зрушила його оборонців на мужніший, героїчніший опір, ніж навіть облога Лейдена; крім того, гаарлемські оборонці дали лейденським страдникам приклад відваги та непохитності, їхня ж бо черга настала раніше.

— Я небагато знаю про гаарлемську облогу, — сказав Ламберт, — знаю добре тільки одне, що те сталося 1573 року. А хто переміг?

— Іспанці, — відповів Бен. — Голландці трималися багато місяців. Жодний чоловік не хотів складати зброї, і жодна жінка також. Жінки стали до зброї і билися завзято поруч своїх чоловіків та батьків. Три сотні жінок воювало під командуванням Кенау Гесселар, видатної жінки, що була така ж відважна, як і Жанна д'Арк. Увесь цей час місто було обложене іспанцями за проводом Фредеріка Толедського, сина того красня герцога Альба. Відрізані від геть усякої допомоги зокола, городяни не мали вже й найменшої надії на порятунок, а проте вони голосно сміялися і кепкували з ворога, стоячи на міських мурах. Вони навіть шпурляли хліб у ворожий табір, показуючи тим, що не бояться голодної смерті.

До самісінького кінця трималися вони мужньо й відважно, не облишаючи надії на допомогу, що її так і не дочекалися… І все зухваліші й зухваліші робилися вони, доки не вичерпалися всі їхні харчові запаси. Тоді почалося страхіття! Сотні заморених голодом людей падали мертві на вулицях, а живі, що й самі ледь трималися на ногах, докладали неймовірних зусиль, щоб їх поховати. Нарешті, обложені вирішили вжити останнього одчайдушного засобу: замість того, щоб гинути з муки й повільно вмирати, вони вишикуються в каре, поставивши найбезсиліших у середину, і кинуться всі до одного назустріч своїй смерті, хоч і немає майже ніяких шансів на те, щоб їм пощастило пробитися крізь великі юрми ворожого війська. Іспанці якимсь робом про те довідались і, знаючи, що для голландців нічого неможливого не існує, вирішили розпочати переговори.

— Давно б час, на мою думку.

— Авжеж. Через ошук та зрадництво іспанці швидко дістали спромогу ввійти у місто, пообіцявши недоторканність та прощення всім, окрім тих, кого самі городяни визнали б за потрібне засудити на смерть.

— Та невже! — промовив Ламберт, дуже зацікавлений. На тому справа й закінчилася, мабуть?

— Зовсім ні, — відповів Бен, — бо герцог Альба наказав своєму синові не милувати нікого.

— Ага, то он воно коли зчинилася жахлива гаарлемська різанина! Тепер я пригадую. Аж ніяк не можна дивуватися, що голландці ненавидять Іспанію, коли читаєш, як їх катували герцог Альба та його посіпаки; хоч я припускаю, що й наші часом мстилися над своїми ворогами надзвичайно жорстоко. А втім, як я вже тобі казав, я маю дуже невиразне уявлення про історичні події. Все в мене переплуталось… починаючи від всесвітнього потопу й кінчаючи битвою під Ватерлоо. Проте ясно одне, — над герцога Альба не було на світі мерзеннішого падлюки.

— Того ще надто мало, — сказав Бен. — А втім, мені навіть думати гидко про такого негідника. Що з того, що він мав розумну голову на плечах і був умілий полководець, і таке інше й таке інше! Отакі люди, як Ван дер Верф, ото… Що сталося?

— От тобі й на! — мовив ван Моунен, зупинившись насеред вулиці і здивовано озираючись на всі боки. — Ми проминули музей, і я ніде не бачу наших хлопців. Вернімося назад.

РОЗДІЛ XXV

Лейден

Хлопчики зустрілися в музеї й відразу ж почали оглядати його величезні колекції старожитностей, збагачуючи свої знання новими цікавими подробицями щодо життя Єгипту — прадавнього й сучасного. Бен та Ламберт частенько відвідували Британський музей, і, невважаючи на те, багатство лейденських колекцій вразило їх надзвичайно. Тут було експоновано хатнє начиння та посуд, одежу, зброю, музичні інструменти, саркофаги та мумії чоловіків, жінок, котів, ібісів та інших тварин.

Наші мандрівники побачили масивну золоту обручку, що її носив один єгипетський фараон у ті часи, коли люди, що перетворилися в оці самі мумії, можливо, бадьоро простували вулицями Фів; побачили розмаїті коштовні оздоби, подібні до тих, що їх носила колись фараонова дочка і що їх винесли з собою діти Ізраїля, коли вони виходили з Єгипту.

Тут були й інші цікаві старожитні речі з Риму та Греції, а також дивовижний римський посуд, що його знайшли під час розкопок біля Гааги, — все те збереглося з давніх-давен, ще відтоді, як співвітчизники Юлія Цезаря оселялися в цій місцевості. Де вони тільки не оселялися?

Оглянувши все, хлопці вийшли з цього музею й подалися до другого, природознавчого; там вони обдивлялися надзвичайну колекцію викопних тварин, кістяків, птахів, мінералів, коштовних самоцвітів та інших експонатів; але наші хлопці були ще тільки хлопчики, а не вчені, і через те не дуже-то розумілися на всьому тому; вони лише ходили серед отих збірок і дивилися на все широко розкритими очима, радіючи, що знають бодай хоч дещо з природознавства, та від щирого серця прагнули багато ширшого знання.

Навіть кістяк миші вразив Якоба. Та й що ж тут дивного? Адже йому зроду не доводилося бачити, щоб оці манесенькі звіринки, які так бояться кицьок, бігали гольцем голі, "роздягнені" аж до самісіньких кісточок — і чи міг він собі уявити, що в них такі чудернацькі шиї?

Крім природознавчого музею, треба було зайти ще й до церкви Святого Петра, у якій містилися меморіальна дошка професора Лузака та пам'ятник Бургаавові з урною, зроблені з білого й чорного мармуру; на тому пам'ятникові були викарбувані емблеми чотирьох періодів людського життя та медальйон із зображенням Бургаава, прикрашений його улюбленим девізом: "Simplex sigillum veri" [22].

Хлопчики одержали дозвіл зайти до громадського саду, що в ньому влітку залюбки прогулювалися та відпочивали лейденці; обминувши голі дуби та фруктові дерева, вони зійшли на високий горб, що стояв у центрі саду. Тут височіла колись кругла вежа, — тепер від неї залишилися самі руїни; дехто твердив, що її збудував Генгіст, англосаксонський король, а інші доводили, що це був замок одного з стародавніх графів Голландії.

Хлопчики вилізли на кам'яний мур. Та, на жаль, видко було не вельми далеко. Вежа була колись набагато вища; два століття тому знесилені мешканці обложеного Лейдена розпачливо кричали до вартового, що стояв на самісінькому вершечку: "Чи йде хто до нас на допомогу? Вода прибуває? Що ти там бачиш?"

І протягом багатьох місяців вартовий відповідав тільки одне: "Нема допомоги… Я бачу навкруг нас лише ворогів".

Бен відігнав від себе ці думки й почав пильно дивитися вниз на дерева із голим гіллям: у своїй уяві він заповняв той садок веселими групами людей, що, відпочиваючи там, розважалися.