Визволення - Конрад Джозеф

Туан узяв би, може, й слугу свого, що йшов би поруч і спокійно стежив. Так. Спокійно й швидко... може, й зі зброєю,— я ж знаю, як битися.

Лінгард глянув на зморшкувате обличчя, зазирнув у старі пильні очі. Вони дивно блищали. Зігнута, похилена постать виявляла напругу й готовність. Ні, допомога була марна... Темрява, надто нечутна, щоб її перемагати, занадто густа, щоб око могло пронизати її; а проте щось у цих словах, хоч і марне було, вабило його, нищило пригнічення, розбивало смуток. Він на мить почув гордість і радість у своєму серці. Його нерозважне й несвідоме серце, що стискувалось раніш загрозами невдачі, тепер заспокоїлось і билося вільно, з почуттям благородної вдячності. В невиразних загрозливих почуттях відданість цієї людини була для нього ясним світлом, як полум'я смолоскипа, що звивалось високо в темряву. Безперечно, Вазубова відданість була велика, але марна, занадто мала, далека, самотня. Він не розгонив німої пітьми, що спустилась на долю його господаря й не давав очам його бачити діло рук своїх. Смуток поразки оповив світ.

— А що б ти міг зробити, Вазубе? — спитався.

— Я гукнув би: стережись, туане!

— А для чого ж тобі мої чарівні слова? Вони ж одвертають небезпеку? Нащо вони? Але ти, мабуть, однаково помер би. Віроломність теж великі чари, як ти колись казав.

— Так це правда! Смерть могла б прийти до твого слуги. Але я, Вазуб, син вільної людини, прибічник раджів, утікач, раб, пілігрим, норець за перлами, серанг на кораблях білих людей — я мав аж надто багато господарів. Занадто багато. Але ти — останній.— Помовчавши, він сказав майже байдужим голосом:—Якщо ти їдеш, туане, то дозволь і мені їхати з тобою.

Якийсь час Лінгард мовчав.

— Нема потреби,— мовив він.— Нема потреби, серанг. І одним життям досить заплатити за людське безглуздя, а ти ж маєш домівку.

— Я маю дві, туане, але давно вже не сидів на сходах свого дому і не балакав про всячину з сусідами. Так. Маю

дві: одну у...— Лінгард посміхнувся,— туане, дозволь же мені їхати з тобою, туане.

— Ні. Ти сказав, серанг, що я самотній, і це правда, я поїду сам в цю темну ніч. Та спершу мушу привезти сюди всіх білих. Віддай!

— Єсть, туане! Стережись!

Тіло Вазуба нахилилось над морем з простягнутими руками. Лінгард схопив весла й швидко рушив од брига; він ясно бачив на освітленій кормі кремезного Шоу, схиленого на гакаборт, похмурого й сердитого, людей зі смолоскипами, рівних і напружених, голови над бильцями, очі, що пильно дивилися йому вслід. Прова брига була оповита темним і похмурим туманом — мішанина пітьми зі світлом; рівні щогли, освітлені знизу, зникали вгорі, немов розриваючи своїми клотами 1 тяжку масу густої пари. Бриг був напрочуд гарний. Очі Лінгарда закохано дивилися на спокійний бриг, що ніби висів у повітрі, як чарівне судно, між невидимим небом та незримим морем, оточений хистким сяйвом. Лінгард одвернувся, бо йому було боляче дивитися на нього в цю хвилину розлуки. Тільки його човник виїхав за межі світла, як він побачив на заході в чорній пітьмі блідий ліхтарик на кормі яхти, схожий на зірку недосяжну, без краю далеку, зовсім з іншого світу.

К л о т — вершечок щогли.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Дар мілин

І

Лінгард повіз м-с Треверс із яхти своїм малим човном. З того часу, як заметушились і почали навантажувати майно, і до того, коли останній матрос зійшов зі шхуни, Лінгард, високий і мовчазний, стояв поруч м-с Треверс. Тільки тоді, як мурмотливі й тривожні голоси матросів у човнах позамовкали, загубившись в далечині, залунав у тиші його поважний голос:

— Ідіть за мною.

Вона пішла, їхні кроки дзвінко й гучно лунали на порожній палубі. Біля трапу він повернувся й промовив тихо:

— Обережно.

Увійшов у човен і тримав його. Йому здалося, що м-с Треверс налякалась темряви. Вона раптом відчула, як вія твердо взяв її руку.— Я держу вас,— мовив. Вона ступнула вперед, зовсім звіряючись на нього, і, задихана, враз опинилась на задній банці. Вона почула легке хлюпання, і невиразні борти спустілої яхти враз потанули в пітьмі.

Гріб він, сидячи перед нею, загорнутою в керею з відлогою. Над її головою, перед його очима поволі вмирало світло ліхтаря на кормі покинутого судна. Коли воно, за-^ блимавши, згасло. Лінгард уже не побачив ніяких обрисів загрузлої яхти. Вона зникла назавжди, як сон; і події останніх двадцяти чотирьох годин теж наче зникли разом із цим сном. Постать, загорнута в керею, теж була частиною цього сну. Вона не говорила, не ворушилась: вона скоро зникне. Лінгард намагався пригадати риси обличчя м-с Треверс, що сиділа в човні за два кроки від нього. Йому здавалось, що він вивіз із цієї зниклої шхуни не жінку, а згадку — болісну згадку про людину, якої більше не побачить.

З кожним ударом коротких весел м-с Треверс почувала, як човен разом з нею лине вперед. Лінгард, щоб не втратити напрямку, часто оглядався.

— На бригу ви будете в безпеці,— мовив він. Вона мовчала. Сон! Сон! Він сильно відхилився назад. Вода голосно хлюпнулась біля прови. Червонувате полум'я смолоскипів освітлювало під відлогою лице м-с Треверс. Сон мав бліде лице, а спогад — жваві очі.

— Я мав сам приїхати по вас,— промовив він.

— Я сподівалась цього,— були перші її слова, що він почув з тої хвилини, як вони втретє зустрілись.

— А я ж поклявся (і перед вами теж), що я ніколи більше не ступну на борт вашого судна.

— Це добре, що ви...— почала вона.

— Я зовсім забув про це,— сказав він щиро.

— Я цього й сподівалась,— повторила м-с Треверс. Він тричі швидко гребнув і тихо спитав:

— А чого ви ще сподіваєтесь?

— Усього,—відповіла вона. Лінгард якраз обминав бри-гозу корму і озирнувся назад. Потім повернувся до неї.

— І ви вірите мені! — гукнув він.

— Хочу вам вірити,— перебила вона,— бо...

Над ними пролунали малайські слова: "Капітан їде". Ці чужі слова спинили м-с Треверс, і вона замовкла. Лінгард поклав весла, й вони підійшли до високого борту брига. Чорне уважне лице нахилилось зовсім близько до неї, чорні пальці ухопились за борт човна.

— Стережіться,— сказав Лінгард, але тепер, при світлі, він не запропонував їй своєї допомоги. Вона зійшла сама, а він за нею.

На шканцях було повно людей двох різних рас. Лінгард і м-с Треверс швидко пройшли палубою крізь групи млтросів. Лінгард розчинив їй двері каюти, а сам лишився на палубі розпитати про свої човни. Вони вернулися, коли він був на яхті, і два матроси, що їм Лінгард доручиз про все розвідатись, прийшли до нього з рапортами. Човен, посланий на північ, не бачив нічого. Човен, справлений розвідати, що робиться на південних мілинах та острівцях, підійшов до прау шерифа Дамана.

Матрос оповів, що на березі горіло кілька вогнищ і команда з прау розташувалась табором на піщаній косі. Вони варили вечерю. Матроси були від них так близько, що чути було голоси. Біля води, на пагоркові, стояв вартовий; вони вгадали це, бо він перегукувався з вояками, що сиділи біля вогнищ. Лінгард спитав, як же вони підійшли так близько, що їх ніхто не помітив.— Ніч сховала нас,— відповів матрос тихо і мурмотливо. Він нічого не взнав про якихось там білих людей, що були в Дамановому таборі. Та й чого б їм там бути? Раджа Гассім і леді, його сестра, несподівано з'явилися близько його в своєму маленькому човні. Раджа Гассім пошепки наказав йому зразу ж вернутися на бриг і розповісти туанові, що бачив. Раджа Гассім сказав також, що сам він скоро повернеться на бриг з багатьма новинами. Він послухався, бо раджа особа авторитетна, і ми всі знаємо що йому добре відомі туанові наміри.

— Годі! — гукнув зненацька Лінгард.

Матрос на мить глянув на нього й пішов собі, не кажучи ні слова. Лінгард роздратовано глянув йому вслід. Нова сила прийшла в світ, заволоділа людським словом, надаючи йому злої іронії. Слова, сказані про того, хто "добре знає його наміри", стривожили й схвилювали його. Він побачив, що й сам не має певності щодо своїх намірів і навіть не зможе повернути її. Нова сила накинулась не тільки на ті слова, що чув, але й на події, що насунулись на нього, на людей навколо нього, на думки, що керували ним, на всі його почуття. Усі вони лишались тим, що й були — поверхнею життя, відкритою для сонця, по якій протоптувала собі стежку звільнена воля. Учора їх легко було розрізнити, перемогти й зневажити, але тепер інша сила прийшла у світ, кинула все в непевний морок незрозумілої темної мети.

Опам'ятавшись, Лінгард тихо здригнувся й наказав загасити на бригу всі вогні. Тепер команду з яхти перевезено, і краще, щоб було темно. Він наказав це інстинктивно; зробити так треба було через особливе становище. Його думки були в каюті, де чекала жінка. Він провів рукою по очах, немов збираючись із силою перед великим змаганням. Навколо нього було чути шепіт білих матросів, яких ранком він так щиро хотів урятувати. Тепер вони ось тут, під його захистом, але той випадок, невдача, прокляте безглуздя розбили його плани. Він мусив іти й говорити з м-с Треверс. Ця думка лякала його. Він був не з тих, що вміють говорити. Виявляти свою думку йому було дуже тяжко, бо це вимагало величезного зусилля.— Я мушу з нею говорити,— шептав він сам до себе, немовби сподіваючись на перемогу. Він не покладався ні на себе, ні на неї; він не був певний нічого й нікого; зате він був певний, що йому хочеться подивитися на неї.

Коли він повернувся, щоб іти в каюту, обидва смолоскипи разом згасли, і чорне склепіння ночі, що полум'ям одсувалось від брига, враз накинулось на нього й заховало палубу в темряві. Шепіт чужих голосів перемінився на голосніший гомін.

"Агов! Нічогісінько не видно! Слухайте, що далі буде!— наполягав голос.— Я хочу знати, що далі буде!"

Лінгард дуже хотів одчинити двері, але затримався й чекав, немов, відповідаючи, хтось натякне, що йому робити.

— Чого ж тобі треба? Ти дякуй долі й за це! —мовив один.

— Добре на цю ніч,— почав другий.

— Так чого ж дратуватись?—умовляв перший розважно.

— Я цього не певний, другий помічник каже...

— А, що він там каже. Сподіваймося, що власник цього брига витягне нас. Господарева дружина поговорить з ним. Гроші можуть багато дечого зробити.

Обидва голоси наблизились до Лінгарда, й розмова по-виразнішала.

— А якщо дикуни пустять на яхту червоного півня, їм же ніхто не перешкодить?

— І нехай палять.