Визволення - Конрад Джозеф

Він не міг пожертвувати своїми намірами, мріями багатьох років, прагненнями всього життя; він не міг існувати без них, як не міг жити без серця. Лицар щастя міцно тримався своїх планів, які зробили з нього те, чим він був.

Він обмірковував все це спокійно і сміливо, підтримуваний вірою в свою силу. Він повинен рятувати не тих двох людей, а перш за все — себе самого! І коли дивився таким чином на своє становище, воно здавалось йому звичайним і нескладним.

Гассім розповів йому, що обох білих узяли в Даманів табір. Молодий раджа, лишивши сестру в човні, висів на пісок і підліз до самих вогнищ, де ілануни варили собі страву. Даман сидів окремо, біля великого багаття. Обидва прау стояли близько на мілині; скраю ходив вартовий і стежив за вогнями брига; увесь табір перешіптувався. Гассім вернувся у свій човник і, обминувши прау, звідки чути було жіночі голоси, під'їхав до другого кінця табору. Світло великого вогнища падало на воду, і човник тихо пройшов у темряві, зовсім не хлюпаючи. Гассім знову висів і за хвилину підліз майже до самого багаття. За звичаєм іланунів, коли вони вирушали у войовничу експедицію, кожен прау мав маленького військового човника; ці легкі й зграбні човни були повитягувані на пісок, недалеко від великого багаття. Гассім підліз до більшого з них, звівся навшпиньки і з-за човна оглянув табір. Невиразний людський гомін скидався на дзижчання комашні у лісі. На одному прау заплакала дитина, і жінка сердито гукнула на берег. Гассім витяг свого кріса й тримав міцно в РУЦІ-

— Незабаром,— казав він далі,— серед вогнищ я побачив двох білих. Вони розмахували руками й разом щось говорили, часом спиняючись. Потім підійшли до Дамана, і нижчий, з* волоссям на обличчі, звернувся до нього й серйозно й довго щось говорив йому. Даман сидів, підібгавши ноги, на килимкові, з розкритим кораном на колінах, похитуючись туди й сюди, і, заплющивши очі, співав уривки з нього.

Іланунські ватажки, загорнуті в кереї, лежачи на землі, спершись на лікті, дивилися на білих. Коли присадкуватий білий скінчив говорити, то глянув на ватажків і тупнув ногою. Дивився він сердито, бо ніхто його не розумів. Потім враз засмутився, закрив лице руками, а високий поклав йому руку на. плече і щось шепнув. Тріскотіли сухі дрова в багаттях. З іланунів хто сшьву хто говорив, але всі мали &іля себе зброю. Один чи два озброєні вояки підійшли до бранців, глянули на них і знову повернулись до багаття. Обидва білі посідали на пісок проти Дамана. Одежа їхня була брудна, голови в піску. Високий загубив свого бриля; шкельце а оцД низького дуже блищало, а один рукав був розірваний, гво самий, лікоть.

Усе це Гассім розглянув І непомітно повернувся на берег, де ждала його Іммада, тримаючись човном побіля берега. Ілавьуниг покладйьючись на море,, дуже неуважно стерегли своїх бранців^ і,, якби. Гассім зміг говорити з ними, він певний, що вони МОГЛИ б утекти*. Але вони не зрозуміли б жодного його слова І навіть на митах не второпали б.

Гассімова вірність була непохитна,, але тепер замість яскравого блиску надії закралась глибока тінь сумніву. Він хотів докладно інформувати, свого друга, такого дужого, що, певно, зможе бути твердим*. Коли вони з Іммадою підійшли до табору,, тепер уже одверто* їхній приїзд нікого не здивував. Іланунським, ватажкам, було добре відомо, що раджа, за якого вони мали битися (бо така воля божа), виглядає на мілинах білого чоловіка, що має незліченні багатства, силу зброї і допомагає Гассімові. Даман, що тільки сам добре розуміє всі взаємовідносини, спокійно й поважно привітався з ним. Гассім сів на килимкові праворуч Дамана. Нарада почалася упівголоса й провадилась короткими й недбалими: реченнями з довгими паузами. Іммада пригорнулася до брата і, спершись рукою на його плече, слухала з серйозною уважністю, зовні спокійна, як і годиться вадзькій принцесі, звиклій бути в товаристві з вояками й радниками в хвилини небезпеки й години нарад. Серце її швидко колотилось,; білі люди мовчки дивилися на ці два знайомих обличчя, немов крізь безодню. Чотири іланунських ватажки сиділи лавою. Широкі кереї поспадали з їх плечей і лежали на піску; перед ними були застромлені чотири довгих списи, і на кожному з них були причеплені малі дерев'яні щити, вирізьблені на окрайках і пофарбовані темночервоною фарбою. Даман простяг руку й показав на полонених. Він дивився на них мовчки і палко, ніби невимовно й жагучо бажав їх знищити.

Коран у шовковій оправі висів у нього на грудях на малиновому шнурку, а трохи нижче з-за саронга вистромилось гладеньке держално кріса, зроблене з буйволячого рогу. Густі хмари зібрались над табором, тяжко спадаючи на вогнища.

— Кров між мною і білими,— жорстко мовив він. ^ Іланунські ватажки були байдужі. Кров була між ними

й усім людством. Гассім зауважив, що є один білий, з яким розумній людині треба було б приятелювати; а втім, Даман його приятель! Даман усміхнувся, не зводячи очей. Він приятель білій людині, та не раб. Ілануни, граючи держалнами крисів, погодились із ним. Чом, спитав Даман, ці білі чужинці заїхали так далеко від своєї країни? Дужий білий, якого всі знають, не потребує їх. Жодного з них не потребує. Зло йде слідом за ними. Це ті люди, що їх посилають правителі нишпорити по далеких країнах, брехати про мир і складати умови. Це початок лиха. Ілануни зараз далеко від своєї країни, куди жоден білий не насмілюється заїздити, і через те вони вільні переслідувати своїх ворогів у широкому морі. Вони захопили цих двох, що прийшли сюди підглядати. Він питає, чого вони прийшли сюди? Хіба в їхній власній країні нема на що дивитись?

Він говорив глухим і глузливим тоном. Купи розкиданого жару блищали в темряві; велике вогнище перед вождем ослабло і зовсім спало перед тим, як він скінчив. Стрункі постаті вставали і зникали, ворушились і шепотіли. Вершечки списів тут і там червоно блискали над головами.

— Ілануни шукають здобич в морі! — крикнув Даман.— їхні батьки й батьки їхніх батьків робили те ж, бо були відважні.

Почувся тихий сміх.— Ми б'ємо і йдемо! — сказав чийсь переможний голос.— Ми живемо й умираємо із зброєю в руках! — Ілануни зірвались на ноги. Вони тупали по піску й блискали зброєю над головами бранців. Зчинилась метушня.

Коли всі заспокоїлись, Даман устав, загорнутий в керею по самі ноги, і знов заговорив. Білі сиділи на піску й дивились кожному в лице, наче силкуючись збагнути, про що йде мова. Погодились на тому, щоб відіслати бранців у лагуну й віддати їх на розсуд правителя країни. Ілануни тільки хочуть пограбувати корабель. їм байдуже, що станеться з людьми.— Але Даманові не байдуже,— зауважив Гасс'М Лінгардові.— Йому не байдуже, туане!

Гассім також довідався, що в селищі неспокійно, як напередодні великої війни. Белараб з прибічниками розташувався табором біля батькової могили, в долині за ланами. Його огорожу замкнено, й ніхто не виходить на веранди будинків. Що там живуть люди, видно тільки по димові. Прибічники Тенги тим часом нахабно ходять селищем і наструнчують людей. На них напало божевілля, сильне, як кохання, страшне, як жага пролити кров. Великий дим, що знявся цього ранку над прибережним лісом, був, певно, якимось гаслом поміж Даманом і Тенгою, та що він значив, Гассім не зміг довідатись. Боїться він за Йоргенсона! Адже тубільці лаштували військового човна, коли вони з сестрою покидали табір. Спершу дорогу їм освічували потужні вогні брига. Та не проїхали вони й півдороги, як ці вогні чомусь загасли. їх оповила чорна темрява.— Та не чорніша тої темряви, що заслонила Даманів розум,— додав Гассім. Він бачив білих, що непорушно й мовчки сиділи під шаблями; він бачив лютого Дамана, чув його прикрі слова; тепер ЕІН дивиться на свого друга й ніяк не може уявити найближчих наслідків таких подій. Можна бачити людські обличчя, та долі, записаної на них, ніхто не може побачити. Нічого більше він не скаже, і все, що говорив, то свята правда.

IV

Лінгард переказав усе це м-с Треверс. її мужність, дивне розуміння, гострі думки, колір її очей, безстрашний погляд збудили в ньому захоплення й ентузіазм. Вона була за нього! І з кожною хвилиною фатальна ця ілюзія все дужче обіймала його душу.

Він не хотів зарані зазирати в вічі подіям. Усе його життя було боротьбою з подіями, не менш тяжкими,— та ясними; а от тепер не міг він як слід збагнути свого становища. М-с Треверс, пождавши трохи, спитала, який вплив мали на їх становище Гассімові новини; це і примусило Лінгарда повернутися до своїх тривожних думок.

Лінгард анітрохи не сумнівався, що Даман навмисне хотів повідомити його, що зроблять із бранцями. Тому-то він і привітав Гассіма, дав йому змогу почути все й навіть дозволив піти з табору. У нього була тільки одна мета — натякнути Лінгардові, що полонені далеко від нього і він не добуде їх, доки буде на бригу. Цей бриг — його сила. Покинути бриг, значить роззброїти себе самого.

— Ви розумієте, м-с Треверс, що це означає? — спитав він.— Вони бояться мене, бо я знаю, як битися на цьому бригу. Вони бояться брига, бо, коли я на ньому, бриг і я одне ціле, ви розумієте? Без брига я неозброєний, без мене бриг не може битися. Так думає Даман. Він не зна всього, але він близький до правди. Він гадає, що коли я з своїми людьми поїду човнами в лагуну за білими, тоді його ілануни напевне захоплять яхту, а може, й бриг. Якщо я лишуся тут, на бригу, він затримає білих і чого схоче, того й вимагатиме. Белараб безперечно вірить мені, але Даман не вірить нікому в світі. Він просто не уявляє, як то можна вірити комусь, бо сам завжди зраджує. Він приїхав допомагати мені і, не заставши мене, почав змовлятися з Тенгою. Тепер він зробив добре, влучно, зробив краще, ніж сам думає. Чому? Я скажу вам чому. Тому, що я, Том Лінгард, не маю на бригу жодного білого, на якого міг би звіритися, жодного. Я тільки-но виявив, що мій помічник має мене за якогось пірата. І всі ваші матроси так само думають. Наче ви з вашою яхтою принесли якесь прокляття на мою голову. Ніхто не вірить мені. Боже мій! Як я міг дійти до цього! Навіть ці двоє, подивіться на них, я кажу, подивіться на них! Клянусь усіма зірками, вони не вірять мені! Мені!..

Він показав на Гассіма та Іммаду.