Визволення - Конрад Джозеф

Здається, вона жде якоїсь відповіді.

— Вірить мені,—повторив Лінгард. Очі його заблищали.

З кожним хитанням смолоскипів гойдались тіні на палубі, а постаті людей, що стовбичили навкруг, були зовсім непорушні, з темними обличчями й блискучими очима.

Картер крадькома засунув руку в бокову кишеню:

— Ну, капітане, нехай вона там вірить кому хоче, а я...

— Ви привезли мені листа? — спитав Лінгард, радісно ступнувши вперед.

Картер кинувся назад, тримаючись на певному віддаленні. Шоу пильнував його трохи осторонь; червоні щоки його тремтіли, круглі очі немов збирались вискочити, а рот роззявився, наче Шоу задихався від цікавості, здивування й обурення.

— Ні! Листа нема,— спокійно й тихо відповів Картер. Лінгарда ніби розбудив постріл. Тяжка похмура тем-:

рява наче впала йому на лоб і швидко зникла, коли він знову став спокійним, погляд його ясним, а вигляд мав такий, що важко було повірити, яке приниження й тривогу зазнало його серце за цю хвилину. Він сумно посміхнувся:

— Гаразд, юначе, а тепер покажіть мені, що там у вас,— ніж чи пістоль?

— Пістоль,— відповів Картер.— Ви, капітане, дивуєтесь?

Він говорив нервово, бо каяття помалу закрадалось до нього в душу, немов приплив.

— Хто перший з нас почав? —Він витяг руку з кишені й підніс голос.— Ви маєте собі на думці щось таке, чого я ніяк не можу зрозуміти. Ви... ви не щирі.

Смолоскипи вгорі маяли рівно й тихо: і в цю хвилину глибокої нічної тиші тіні на палубі були так само непорушні, як і люди.

— Ви так гадаєте? — замислено спитав Лінгард. Картер хитнув головою. Він сердився, що інцидент

набував іншого напрямку, що в ньому зростало бажання піддатись цій людині.

— А проте м-с Треверс вірить мені,— продовжив Лінгард з тихим тріумфом, немовби виставляючи незаперечний аргумент.

— Так вона каже,— промимрив Картер,— хоч я її застерігав. Вона ж як дитина. Всі вони простодушні, як діти. І ви це знаєте. Я чув, що можуть зробити такі люди, як ви. Ви поскидали б усіх нас через борт, якби це вам було на користь. Отак я думаю.

— І це все?

Картер злегка хитнув головою і глянув в інший бік. Замовкли. Лінгард глянув на бриг. Освітлена частина судна, оточена наметом ночі, біліла у хисткому блиску. Легкий вітрець війнув на нього. Повітря затремтіло, але мілини, загублені в пітьмі, не виявляли жодних ознак життя.

Ця тиша тисла на Лінгарда. Світ його поривань і надій немов умер. Його бажання були якісь непевні в цій хижій темряві, що поглинала море, витягнутий берег і його віру в удачу. А тут ще звідкись взявся оцей юнак, що ладен був застрелити його за вигадане ним же віроломство. Приїхав, щоб застрелити! Це добре! Занадто він стомився, щоб сміятись, та й смуток краяв йому серце до болю. До того ж небезпека бути застреленим була реальна і надто дратувала його. В житті стільки суперечностей. Важко визначити, хто тобі ворог, а хто спільник. Так близько довелося йому зіткнутися з цією яхтою, що вона вся ніби влізла йому в груди.

"Застрелити мене! А він спритний на такі вибрики, щоб він скис. І все ж, я йому більше вірю, ніж тим людям на яхті", думав він і дивився на Картера, що кусав собі губи, дратуючись довгою мовчанкою. Коли вони знову загово-

7*

779

рили, то вже були спокійні, ніби вийшли з душної кімнати на свіже повітря; і коли Картер спускався в свій човен, він враз погодився здійснити наміри Лінгарда щодо команди з яхти. Картер майже цілком поклався на Лінгарда. Це була одна з тих недоладностей становища, яку доводилось приймати, хоч ніяк не можна було зрозуміти.

— Ну що, тепер я щирий?—спитав Лінгард.

— Мені здається, що так,— стримано погодився Картер,— у всякому разі я діятиму з вами в спілці.

— М-с Треверс теж звіряється на мене,— знову зауважив Лінгард.

— Клянуся лордом Гаррі! — гукнув Картер, виявляючи своє внутрішнє переконання.— А я застерігав її од вас. Ви характерник, капітане. Скажіть же, як це вам вдалося?

— Я висповідався їй.

— Ви?—гукнув Картер.— Коли? Як? Де?..

— Ви й так багато знаєте,— всміхнувся Лінгард.— Не гаймо часу. Я припливу слідом за вами.

Картер лиш тихо свиснув.

— Я вас обох не розумію,— сказав він, перелазячи за борт.

Шоу скористався слушним моментом і нерішуче почав:

— На хвильку, сер...— Говорив він голосно й уривчасто, розповідаючи, що він жонатий, має дітей і не терпить нічого незаконного. Світло грало на його огрядній постаті. Він кинув об палубу свого, схожого на гриб, бриля, бо не боявся говорити правду. Сиві вуса його стирчали гостро, погляд був неспокійний; він конвульсійно стискував своїми товстими, короткими руками живіт, махав ними і пояснив, що був старшим офіцером на англійських кораблях, мав незаплямовану честь і "досить добре знає своє діло". Він мирна людина і згоден, що можна ламати закон, коли це зачіпає якихось там негрів,, чи що; "їх треба приструнчувати й навчати"; а тут білі джентльмени, леді, не кажучи вже про екіпаж.

Він ще ніколи не говорив так а начальством; враз вибухнули з нього його поміркованість, переконання, погляди, принципи, свідомість власної переваги, незадоволення, зібране за цілі роки супроти всіх поганих капітанів, з якими він працював.

Йому ніколи не траплялось такого випадку, щоб показати себе, і він як слід використав його. Одного з таких капітанів він зараз держить на мотузочку й примусить добре танцювати... Цей Шоу був такий відважний, бо думав, що несподівано потрапив у пазури одчайдушного правопорушника.

Опріч відважності він мав ще надію на якусь користь з свого базікання.

"Може,— промайнуло йому в голові,— власники яхти почують, як я обстоюю їх. Це безперечно може здатися людині, що потребує скрізь підтримки. Власник яхти страшенно наляканий джентльмен... гроші йому ніщо".— Тому Шоу з запалом заявив, що він ні в якому разі не буде співучасником у цьому ділі. Ті, що ніколи не їздять на батьківщину,— бо, може, і немає куди їздити,— можуть робити, що хочуть. А він не може! Він має жінку, родину, маленький будиночок, куплений з великими труднощами. Він спокійно їздить регулярними рейсами до Англії й назад, а не вештається туди й сюди, товаришуючи з першим стрічним негром і ставлячи пастки на людей, кращих за нього.

Один з тих, що тримали смолоскипи, зітхнув і перемінив ногу.

Обидва малайці тримали смолоскипи так непорушно, що цей шелест так уразив, наче звалилась статуя. Глянувши вороже на винуватця, Шоу патякав далі — про судову тяганину, про слідство, про права підлеглих; потому він упевнено, з байдужістю мудреця натякнув на неприємності, що можуть статися.

— За цю справу дадуть п'ятнадцять років кожному,— сказав він,— а я маю хлопця, що навіть не знає ще свого батька. Добрий буде йому приклад, коли він підросте. Кожний спійманий разом з вами безневинно загине. Жінчине серце розірветься, якщо вона до того не помре з голоду. Будинок продадуть...

Він бачив таємничу беззаконність, родину свою в небезпеці, і голова йому ходила ходором. Найбільше бажав він, щоб його не чіпали, бо хотів, щоб усі поважали. Це було тільки моральне бажання, але в його тривозі природна грубість вискочила, як чорт із болота. Він викриє все чисто, він захистить цих людей, він присягається — хай знає увесь світ... І коли він змовк, щоб передихнути, все навколо стихло й мовчало. Від захоплення слова його, як полова, гнана вітром, мчали у темряву мілин. І в непорушному мороці лише гулко розтялося, що "він умиває руки".

— А бриг? — спитав зненацька Лінгард.

Шоу спинився. На мить інстинктивно в ньому виявився моряк, від якого корабель вимагав свого.

— Бриг... бриг... на ньому все гаразд,— промимрив він, бо аж нічого не міг сказати проти брига — анічогісінько. Бриг — не той корабель, що на ньому він звик плавати, і не краще судно, яке він...— І враз затявшись, Шоу почав доводити, що його заманили на бриг, піддуривши хтозначим. Певно, він тоді був напідпитку. Еге ж! Якесь піратське судно! Це так само вірно, як те, що його ім'я Шоу.

Лінгард мовчки, навіть не зітхнувши, витримав зливу докорів.

Цей пришелепуватий, метушливий чоловік дуже допікав йому. Не було кінця й краю навалі дурнів, що сунулись до нього з усіх забутих кутків землі. Хіба ж можна розповісти щось такому дурневі? Нікому тут ти не розкажеш! Сліпими вони приїхали, сліпими й поїдуть. Він вирішив рятувати тих двох людей: тому передбачав, що йому, мабуть, треба буде на якийсь час поїхати з брига; і збирався лишити на ньому цього чоловіка. Лишити його!? Він, здається, наймав його сам, щоб виконати страховий закон, щоб було з ким хоч слово сказати, щоб був хтось під рукою. І хто б повірив, що існують такі дурні на поверхні моря! Довірити бриг цій людині!? Свій бриг!?

З того часу, як зайшло сонце, вітер, що зник десь в денну спеку, знову почав шугати понад мілинами. Чути було, як виринає він з пітьми, чути було його терплячий шепіт, його стримане зітхання; але нараз він рванув, бурхливо кинувся, немов переможно здобув десь далеко на півночі останню фортецю тиші. Полум'я з довгих держаків ринуло вниз синюватими струмками, наче розмаяні прапори; тіні на палубі несамовито штовхали одна одну, немов намагаючись утекти із загиблого корабля; темрява стрімголов накинулась на бриг і гнітюче налягла на нього; люди стояли хитаючись, наче ось-ось попадають під руїнами чорного й мовчазного лиха. Неясні обриси брига, щогл, ван-тів немов тремтіли з жаху перед швидким кінцем, і враз темрява знову підскочила вгору, тіні вернулися на свої місця, люди з смуглявими й спокійними обличчями знову застигли на своїх місцях.

Раптом почулись тужливі голоси.

— Гей бриг! Спустіть кінця!

Приїхав перший навантажений човен з яхти. Два матроси незграбно гребли спереду; посередині, на парусинових мішках з речами, сидів ще один матрос, цупко тримаючись обома руками і стискуючи мішки ногами. Ліхтар з корми освітлював у темряві кожну дрібницю, і цей човен, помалу підпливаючи до брига, мав якийсь мізерний вигляд. Худі пакунки, сповнюючи його, скидались на крадене, немовби викрали їх ці люди, схожі на заклятих. Картер стояв на офіцерському місці і саркастично посміхався.

— От і приїхали! — гукнув він Лінгарду.— Вийшло на ваше, капітане. Тому я вирішив за краще приїхати самому з цим першим вантажем...

— Обійдіть навколо. Бриг гойдає.

— Єсть.