Визволення - Конрад Джозеф

Ми подбаємо, щоб не побити брига. Ми справді загинули б, якби... Одводь-но, Джоне, одводь, старигане, якщо ти боїшся за свою солону шкуру. Люблю цього старого,— мовив він, ставши поруч Лінгарда і дивлячись на човен, якого швидко розвантажували білі й малайські матроси.— Люблю його, хоч він недовго на яхті. Його підхопили десь у дорозі. Гляньте на цього старого собаку: він наче вирізаний із корабельних ребер; німий, як риба, страшний, як лихо. Люблю таких людей. Усі інші жонаті, або збираються одружитися, або мусять одружитися, або жалкують, що не одружились. Кожен мужчина має спідницю на буксирі — хай мене грім поб'є! Більше того! За всі свої подорожі я ніколи не чув стільки базікань про жінок та дітей... Гей ви там, швидше вправляйтеся з манаттям!.. Мені не важко було зняти їх з яхти, бо ще ніколи вони не бачили, щоб викрадали джентльменів. Та що там казати, коли й мої думки поплутались, хоч я ж чимало бачив усяких див.

Його запал прорвався зливою слів.

— Дивіться,— казав він, показуючи на купу мішків і матраців.— Дивіться. Небораки спатимуть на м'якому і будуть марити про своє кубло. Дім! Подумайте, капітане! Ці хлопці не можуть залишити думки про дім. Ось це не схоже на нас із вами...

Лінгард поворухнувся.

— Я втік із дому, коли ще був малим. Мій старий батько був лоцманом у Трінті. Задля такої роботи не варто сидіти вдома. Мати часом пише, але батьки обходяться й без мене. Всього нас чотирнадцять — восьмеро ще дома. Нема чого боятись за стару Англію — не збезлюдіє вона — хай умирають, кому треба... Ну от, капітане, годі вже грати в піжмурки, годі ховатися!

Лінгард запевнив, що він згоден. Потім спокійно й серйозно спитав Картера, чи ще й досі тримає він пістоль у своїй кишені.

— Нічого й думати про це,— швидко сказав юнак.— Згадайте, хто почав. Коли, б застрелили, це ще нічого; ви ж дратували першим... Минула вже та ніч, і хай мене повісять, коли я знаю, нащо зняв із гвіздка ту стару річ. Більше я нічого не скажу, доки все не з'ясується. Добре?

Очевидячки, це трохи задовольнило Лінгарда. Він поволі схилив голову. Може, це й краще. Він довіряє своє життя юнацькій несвідомості. Він теж. тримав у руках чуже життя; тримав життя та ще и чимало смертей, які завжди на терезах його сумління важили менше за пір'я. Він почував, що вони неминучі, бо тоді й сила його була б нічого не варта; а він не міг дозволити, щоб вона слабшала. Цього не можна допустити, бо інакше край. Єдине, що він міг зробити, це піти ще на один риск. Його єдине непереможне бажання було вигнане, залишило своє місце там, де він чув завзятий голос його. Він бачив ного, бачив себе, своє минуле і майбутнє, бачив усе таким мінливим і невиразним, наче ті обриси, що бачить їх на темному тлі ночі пильне око бурлаки.

X

Коли Лінгард пішов до свого човна, щоб їхати слідом за Картером до яхти, Вазуб із щоглою й вітрилом на плечах спустився в човен поперед нього. Старий зграбно стрибнув на дно, щоб приладнати все для від'їзду свого господаря.

Цим малим човником Лінгард звик плавати по всіх мілинах. Для нього була спеціальна щогла й мале вітрило. У ньому могло сидіти лише двоє, і плавав він на мілинах у кілька дюймів завглибшки* У ньому Лінгард не залежав од екіпажу: коли вщухав вітер, можна було переїздити мілини на парі весел. Коли ж Лінгард хотів висісти на берег, то тяг його за собою на мотузі, як часом дитина тягне цяцькового човника. Коли ж бриг заякорювався серед мілин, Лінгард їздив човном у лагуну. Одного разу, коли раптом знялася буря, він узяв човника на голову і побрів з ним до похилої коси; два дні відпочивав там на піску, а кругом нього несамовито лютувало мілке море; за три милі звідтіля видно було бриг, що виринав, і зникав у тумані, то схиляючи свої високі щогли, то торкаючись ними тужливого, повного сліз, сірого неба.

Коли Лінгард із засуканими рукавами в'їздив у лагуну, Йоргенсон, який оберігав вхід у затоку,, сповіщений гарматним пострілом з моря, знав що то. бриг прибув до "Берега Притулку". Він шепоті" тоді сам. собі: "Це Том їде в своїй шкаралупці". І справді,, човник формою своєю так само, як і кольором своїх темних шальовок, скидався на половинку горіхової шкаралупи. Плечі й голова людини високо маячили над його бортами; хоч Лінгард. і був тяжкий, а проте човен сміливо стрибав на високі хаилі, легко ковзався вниз або перелітав через них. Йопо^ міцні форми викликали довір'я й нагадували гірського поні, що везе тяжкими урвищами верхівця, багато більшого за себе..

Вазуб повитирав банки, приладнай щоглу, й вітрило, заклав кочети. Лінгард дивився на худі плечі свого слуги, освітлені неповним, але яскравим світлом. Вазуб завжди старався для свого господаря. Приладнавши, все, старий малаєць підвів голову й прошепотів щось поштиве; його зморщене обличчя з півдюжиною цупких, як дріт, волосинок, звислих над кутками губ, мало вираз стомленого задоволення; трохи косі очі обережно глянули на нього з якимось натяком. Лінгард, ступаючи в човен, зрозумів натяк і прошептав:

— Небезпечний тепер час.

Він сів і взявся за весла, Вазуб тримав човен, сподіваючись на дальшу щирість* Він служив на бригу вже п'ять років. Лінгард пам'ятав це дуже добре. Ця постать була інтимно зв'язана з життям брига і його власним, щоразу появляючись мовчазно, щохвилини ждучи наказів. Він виявляв сліпу віру в силу хазяїна й цілком корився його волі.

— Нам треба відваги й вірності,— продовжив Лінгард.

— Люди знають мене,— швидко сказав старий.— Ось, туане, дивись, я вже налив свіжої води а барильце.

— Я тебе знаю,— мовив Лінгард.

— Ти добре знаєш вітер і море,— гукнув серанг.— Вони скоряться сильному, клянусь аллахом! Я не раз ходив на прощу і в багатьох місцях чув слово мудрості. Кажу тобі, туане: сила в томуг щоб розуміти суть живого й мертвого. Чи довго будеш ти в дорозі?

— Я скоро повернуся разом з іншими білими. Це тіль^ ки початок, Вазубе! Даман, собачий син, полонив двох білих.

— Ой-йо-йой! Як це тяжко! Не слід зраджувати друга, щоб не прийшла скажена помста. Іланунський проводир і не може бути іншим — він тиран. Мої старі очі бачили багато різних див, але не бачили, щоб тигр міняв свої смуги. Тигр не міниться. Така мудрість малайців. Але мудрість білих туанів безмежна. Вони думають, що тигр може...— Він не докінчив і діловито промовив:—Стерно зовсім справне, лежить під останньою банкою на кормі. Якщо ти, туане, схочеш наставити вітрило, візьмеш його. Вітер не вщухне до сходу сонця.— Знову голос його змінився, немовби дві душі керували його тілом.— Ні, тільки вбивши тигра, можна без остраху лічити його смуги.

Він підійняв сухий жовтий палець, а з його горлянки лунали сумні звуки, наче харчання.

— Даман має багато волоцюг,— сказав Лінгард.

— Ні, туане, вони йдуть за своїм ватажком, як і ми йдемо за тобою. Так має бути.

Лінгард замислився.

— Отож, мої люди підуть за мною,— сказав він.

— Вони тупі, як вівці,— пояснив Вазуб із почуттям своєї переваги.— Дехто з них, нещодавно взятий, розуміє не більше дикунів. Та от, хоч би Салі, дурний син моєї сестри, призначений до стерна з твоєї великої ласки. Безглуздість його надзвичайна, а очі добрі, може, такі, як і мої, що через молитви та покуту уміють бачити в пітьмі.

Лінгард тихо засміявся й уважно глянув на серанга. Матрос над ними нахилив убік свій смолоскип, і дрібний дощик іскор посипався униз і зник, торкнувшися води.

— Так ти можеш бачити в темряві, дійсно можеш? Добре, тоді дивися і скажи. Чи битись, чи не битись? Зброя чи слова? Яке безглуздя краще? Ну, кажи ж, що ти там бачиш?

— Темно, темно,— шепотів з острахом Вазуб.— Ці ночі...— Він похитав головою:—Дивись, течія повернулась. Так, туане, течія повернулась.

Лінгард глянув униз, де видно було, як повз борт бігла вода, збиваючи смуги піни, що проходили крізь освітлене з корми коло. Іскрились бульбочки; темні смуги з'являлись і зникали за кормою, без бризок, без хлюпання, без дзюрчання. Нестримна лагідність течії вабила очі, причаровува-

т

ла їх до себе, зрадливо збуджуючи тривогу за щось безповоротно втрачене. Морський відплив, проходячи крізь самотній блиск полум'я, нагадував вічний відплив часу; і коли Лінгард глянув угору, він усе ще бачив цей безгомінний потік води, що так збентежив його. З хвилину пляма світла, загублена у чорній темряві, бриг, човен, схований берег мілини, намет із темряви — все те, що можна й не можна бачити, здавалось, рівно сунулось через безмежну темну просторінь. З великою напругою він враз спинив усе в своїй уяві; і тільки піна й бульбочки безперестану бігли, не скоряючись йому.

— Серанг, ти кажеш, течія звернула? Чи це?.. Може, і так, може, й так,— закінчив він, шепочучи щось сам собі.

— Так, повернулась. Хіба ти, туане не бачиш цього на власні очі? —спитав Вазуб з тривогою й уважністю.— Дивись. Гадаю, що прау, йдучи з південних островів, скерований тямущою рукою, легко і тихо підійде до прови брига, як безтілесний привид.

— Невже підійде?—спитав Лінгард.

— Даман хитрий, а ілануни — хижі. Що їм ніч? Вони сміливі: адже зросли серед бойовищ. І їхні ватажки вестимуть їх, а ти, туане, покидаєш нас...

— То ти не хочеш, щоб я їхав? — звернувся Лінгард. Якийсь час Вазуб уважно прислухався до нічної тиші.

— Як можемо ми битися без тебе? — почав він знову.— Віра в перемогу родить відвагу. А що б робили бідні хлопці, рибальські та селянські діти, що тільки-но прийшли на бриг і нетямущі зовсім! Всі вони вірять у твою силу, в твою могутність... А ці білі, що раптом прибули, хіба ж вони замінять тебе? Вони тут, як риба на сковороді... А хто ж подасть звістку, хто (все може бути!) привезе тіло твоє? Чи ти сам їдеш, туане?

— Битися не треба. Це було б нещастям,— підкреслив Лінгард.— Є кров, що її не треба лити.

— Слухай, туане! — палко сказав Вазуб.— Вода пішла тепер туди.— Він показав.— А через певний час завернеться назад. І коли б навіть між цим припливом та відпливом пролити кров людську з усього світу, море не підійнялось би й на ніготь з мого пальця.

— А світ змінився б. Ти, серанг, цього не розумієш. Оддай кінці *.

1 Віддати кінці — відпустити, відштовхнути судно або човна.

— Єсть,— сказав малаєць, і обличчя його збайдужіло.— Туан краще знає, коли треба їхати, а смерть часом відступає перед твердою ходою, як налякана гадюка.