Визволення - Конрад Джозеф

Ви запізнились, і справи гіршають. Десять днів тому троє тубільців сповістили Белараба про яхту, що вгрузла в намулі. Балараб зразу ж заборонив човнам виходити з лагуни. Це добре. А в селищі знявся страшний гармидер. Я певен, що то шхуна якогось дурного купця. А втім, ви взнаєте про неї раніш, ніж прочитаєте мого листа. Може ви скажете, що я повинен глянути на неї. Та, для прикладу, треба виконувати наказ Белараба; до того ж на "Еммі" все ваше добро, Томе! Гассім щовечора бував на радах за парканом, їхній святий, Нінграт,— за те, щоб пограбувати судно. Гассім докоряв йому й казав, що те судно прислали ви, бо жоден білий не знає броду в цих місцях. Белараб погодився з ним. Нінграт лютує й докоряє Беларабу за те, що той не дає йому опіуму. Між ними виникла сутичка... Прихильники Тенги хотіли встряти, а ви ж то знаєте, які стосунки між Тенгою й Беларабом. Тенга завжди хотів прогнати Белараба, аж поки не прийшли ви і не озброїли його охорону. Проте Гассім утихомирив їхню сварку й ніхто нікому не зашкодив. Другого дня, у п'ятницю, Нінграт після молитви у мечеті звернувся до народу. Він мекав і стрибав, як старий цап, віщуючи нещастя, зубожіння й руїни, якщо вони дадуть цим білим вільно піти звідси. Старий божевільний, а вони мають його за святого; ще юнаком він бився з голландцями. Шість охоронців Белараба пройшли вулицею з набитими мушкетами, і натовп розбігся. Нінграта взяли люди Тенги до своєї огорожі. Якби ці люди не боялись вашого приїзду, давно вже почалась би колотнеча. Мені шкода, що править ними Белараб, а не Тенга. Від Белараба ніхто не може добитись чогось певного. Мир! Мир! Ви ж знаєте, він тільки це й товче. І тому вчинки його безглузді. Мирний настрій може призвести до колотнечі, кінець кінцем він накладе головою. У всякому разі, Тенга ще не має досить сил, щоб розпочати щось проти нього, і Белараб, за моєю порадою, роззброїв усе селище. Люди його заходили в хати і силоміць забирали вогнепальну зброю та списи. Жінки лаялись, кричали й кляли їх, але ніхто не опирався. Дехто бачив, як кілька чоловік зі зброєю утекли в ліс. Затямте це, бо, певно, опріч Белараба, у селищі є ще якась сила. Ця сила Тенги. Вона дедалі все зростає.

Одного ранку, днів чотири тому, я пішов до Тенги. Побачив його на березі; невеликою сокирою він тесав планку, а раб тримав парасольку над його головою. Тенга тепер має розвагу, роблячи човна. Побачивши мене, він кинув сокиру й одвів за руку в холодок. Він одверто признався, що послав двох добрих плавців поглянути на судно. Ці люди прохопилися човном в затоку і непомітно підійшли до шхуни (гадаю, ярдів на п'ятдесят). Що це за судно? Плавці розповіли, що на борту його аж три проводирі: один— з блискучим оком, другий — худий, у білому, а третій — без волосся на лиці і вбраний зовсім не так, як оті два. Може, то жінка? Не знаю, що й подумати. Хотів би краще, щоб ви були тут. Після довгої бесіди Тенга сказав: "Шість років тому я правив країною; голландці вигнали мене. Вони начебто віддали її моєму небожеві {щоб він сказився!). Я втік, бо вони мене вбили б. Я тут ніщо, та пам'ятаю все. Ці білі не втечуть: їх дуже мало. І мабуть, є чим поживитись. Я все віддав би моїм людям, які не кинули мене в лиху годину, бо я ж їх проводир, а батько мій був проводирем їхніх батьків". Я натякнув, що це погане діло. А він одмовив: "Мертві не скажуть". Тоді додав я, що плавці нетямущі і могли помилитись. Тенга помовчав, потім сказав: "Еге ж, не треба нам чіпати їх, бо шкура їхня така ж, як і твоя, і вбивати їх теж не годиться, хоч, за наказом білих, ми часто вбиваємо людей однакової з нами шкіри й одної віри. Я обіцяв туану Лінгарду двадцять людей і прау, щоб звоювати Ваджо. Люди завзяті, а прау, поглянь на нього,— гарний і міцний". І мушу сказати, Томе, що прау й справді кращий за всі, які я досі бачив. Я натякнув, що ви платили йому за допомогу. "Я теж плачу,— Есміхнувся він,— якщо даси мені кілька гвинтівок і трохи пороху. А здобич з цього корабля поділимо з тобою, і туан Лінгард ні про що не взнає. Це буде так, невеличка розвага. У тебе ж сила гвинтівок і пороху". Він знає про зброю на "Еммі". Я відповів йому досить одверто, а він сказав, що має сорок чоловік, а я, щоб захищати "Емму",— тільки дев'ять прихильників Гассіма; він міг би швидко перемогти. "І тоді,— докинув він,— я буду дужим, і всі тубільці підуть за мною". З дальшої розмови я зрозумів, що вони думають, ніби в дорозі спіткало вас велике лихо, тому ви більше не повернетесь сюди. Я враз збагнув, що стан наш досить прикрий, і зараз же вернувся на "Емму". Проте удавав, що не злякався, лише усміхався й дякував Тензі. Він ледве не вдавився, жуючи свій бетель 1, і, хижо глянувши, пробурмотів: "Навіть ящірка дає час мусі помолитись".

IX

Далі лист докладно повідомляв про інтриги Тенги, нерішучі вчинки Белараба та про стан громадської думки. Він відзначав кожну найменшу подію з такою серйозністю й глибиною, що це підійшло б і для історії державної кризи. Тінь Йоргенсона справді вернулась до життя. Старий авантурник розгледів і записав усі дрібниці, використовуючи свої очі для того, хто мав розплутувати цей клубок. Лінгард немовби жив увесь цей час у селищі і був дуже вдячний Йоргенсонові; але тому, що він спостерігав усе не день через день, а тільки читаючи від речення до речення, його надто вразила швидка зміна подій; іноді він дивувався й вигукував: "Що?" і, сердячись, повертався на кілька рядків або й на сторінку, щоб зрозуміти, про що йшла річ. Наприкінці він спохмурнів, збентежився і прочитав:

1 Бетель — жуйка з пахучої рослини.

..."Я вже думав, що зможу підтримати спокій до вашого приїзду або до від'їзду цих білих на їх паршивій шхуні, як раптом з півночі прибув шериф 1 Даман, якраз в той день, коли його сподівались. Прибув він на двох великих прау. Обидва прау великі й озброєні. Люди його ввійшли в лагуну з численними прапорами, б'ючи в барабани й гонги; озброєні вояки стояли на палубі, розмахуючи мечами й вигукуючи войовничі слова. Це добра сила для вас, тільки Белараб, упертий чорт, враз не пустив до себе шерифа Дамана. Тоді Даман пішов до Тенги й довго пробув там. Од Тенги він подався на борт "Емми", і я зразу збагнув, до чого йдеться.

Він почав прохати в мене амуніцію та зброю, яку ви обіцяли; казав, що хоче негайно їхати у Ваджо, бо ви умовились, що він піде туди за кілька днів до вас. Я сказав, що вірю, але й н£ думаю давати йому пороху й мушкетів, доки не приїдете ви. Він також завів мову про вас і натякнув, що, може, ви ніколи вже не вернетесь. "Та не в цім річ,— мовив він,— бо є раджа Гассім, і пані Іммада, і ми будемо битися за них, хоч би не лишилося жодного білого на всім СЕІТІ. Тільки, щоб битися, ми мусимо дещо мати". Потім він ніби зовсім забув про мене і говорив з Гассімом, а я сидів і слухав.

Іммада прохала дати йому зброю. Дівчина в нестямі, що може трапитись лихе, і тоді затримається експедиція у Ваджо. Вона до божевілля прагне відвоювати свою країну. Гассім, хоч стриманий, але занадто стурбований. Даман нічого не дістав од мене і того ж таки вечора, з наказу Белараба, відплив з лагуни, бо не мав пороху в своїх рушницях. Коли його прау минали "Емму", він гукнув, що ждатиме вас у затоці. Тенга дав йому одного з своїх плавців. Все це здається мені дуже дивним.

Тепер стережись! Прау крутяться між острівців: Даман одвідує Тенгу. Тенга звертався до мене, як щирий приятель, щоб вирвати для нього зброю й порох. Він дуже хоче її мати. Обидва вони якось обкрутили Белараба; він приходив до мене вчора ввечері і теж прохав видати зброю. Белараб дуже хоче, щоб вони швидше забирались геть. Він певен, що коли вони пограбують шхуну, то зразу й підуть собі звідси. Тепер він тільки цього й хоче. Іммада ходила до його жінок і пробула там аж дві ночі. Наймолодша жінка

Ше риф — на Сході нащадок Магомета, ватажок тубільців.

Белараба (він одружився з нею шість тижнів тому) тягне руку за Тенгу, бо думає, що й Белараб дістане свою частку, коли ділитимуть пограбоване. Вона забрала собі в голову, що на шхуні є самоцвіти й шовк. Тенга теж гризе Беларабові печінки, а жінки — ще більше; він не дасть собі ради і втік на площу до могили батька. Ці два дні він був у дорозі, поспішаючи, щоб стати табором у тій нездоровій місцевості. Коли він повернеться, неодмінно заслабне на пропасницю, і тоді вже з ним нічого не зробиш. Тенга часто палить вогнища: певно, сигналізує Даманові. Я з людьми Гассіма ходжу на берег і гашу їх. Це рисковано і щохвилини може визвати колотнечу, бо люди Тенги дивляться на нас чортом. Не знаю, що буде далі. Гассім певний, як криця. Іммада дуже засмучена. Вони розкажуть вам подробиці, бо я не маю часу більше писати".

Останній аркушик випав з рук Лінгарда. Він з хвилину сидів нерухомо, дивлячись перед себе, потім вийшов на палубу.

— Ще не повернулися човни?—спитав він Шоу, що походжав на шканцях.

— Ні, сер, я теж хотів би, щоб вони вже прийшли. Я жду на них.

— Спустіть передній ліхтар,— наказав Лінгард по-ма-лайськи.

— Ця робота не пасує порядній людині,— пробурчав Шоу і рушив до поруччя, похмуро дивлячись на море. А далі зауважив:

— На яхті, здається, зчинилась метушня. Я бачу багато ліхтарів, що миготять по палубі. Певно, якась біда? Як ви гадаєте, сер?

— Ні, це нічого,— відповів Лінгард піднесено. "/Вона наважилась!" подумав він собі.

Він повернувся до каюти, відклав листа зі столу й висунув шухлядку. Там повно було патронів. Він зняв мушкет, набив його, а потім зарядив усі. Шомполи дзвеніли і стрибали. Йому здавалося, що робить він таке, у чому бере участь і ця жінка.

— Вона наважиться,— примовляв він.— Вона сидітиме в камбузі. Вона спатиме на моєму ліжку. Мені не сором за свій бриг. Клянусь небом, не сором! Триматимусь обережно і близько ніколи не підійду — я ж обіцяв. Нам тепер не треба більше говорити. Я ж зразу розповів їй усе. Більше нічого розповідати.

В гарячих грудях він відчув якийсь тягар, наче жили його налились оловом.

— Я витягну яхту. На це піде три, чотири дні... ні, ма* буть, тиждень.

Він поклав, що за тиждень витягне. Уявив, що стріча-" тиме її щодня, доки яхта не попливе собі. Не буде нахабою, але ж він господар і власник брига.