Визволення - Конрад Джозеф

Дівчина була злякана. Гассім дивився спокійно й розважно з безмежним терпінням. Лінгардів голос зненацька упав:

— І, клянусь небом, вони, може, мають рацію. Хто знає. Ви? Ви знаєте? Вони роками ждали. Дивіться. Вони ждуть із тяжким серцем. Ви думаєте, що мене це не тривожить? Я мусив усе втаїти й нікому не говорити, нікому, навіть вам. А, вони ждуть того, чого вже ніколи, може, й не буде?

М-с Треверс підвелась і швидко обійшла стіл.— Може, ми що-небудь дамо цьому... цьому Даманові чи тим іншим? Ми могли б дати їм багато більше, ніж вони попрохали б. Я... мій чоловік...

— Не говоріть мені про цього чоловіка,— сказав він грубо.— Ви сами не знаєте, що робите.— Вона побачила лютий гнів в його очах.

— Але я мушу,— палко запевнила вона.

— Мушу,— замислено промовив він і побачив, що вона всього на півголови нижча за нього.— Мусите! О, звичайно. Звичайно, мусите. Так. Але я не хочу цього чути. Дати! Що можете ви дати? Ви можете мати всі світові скарби, хіба ж я знаю! Ні! Ви нічого не можете дати...

— Я думала лише про вас, коли говорила це,— перебила вона. Очі його пробігли вниз по лінії її плеч.

— Про мене... про мене! — повторив він.

Усе це було сказано майже пошепки. Над їхніми головами хтось повільно перейшов по палубі. Лінгард повернув своє лице до люка.

— Хто там? Слухайте! Є вітер?

З хвилину помовчало, а потім хтось повільно відповів:

— Невеликий, рівний вітер з півночі. Потім, помовчавши, мурмотливо додав:

— Темно, як у мішку.

— Так, дуже темно,— прошепотів Лінгард. Він мусить щось зробити. Зараз же. Світ жде. Світ повний надії й страху. Що він зробить? Замість відповіді на це питання Лінгард дивився на її матове волосся й захоплено стежив за кучериком, що звісився їй на шию. Що ж робити? Нема на кого лишити бриг. Голос, що відповів на його питання, був Картерів.

— Він назирає за мною,— сказав Лінгард до м-с Треверс. Вона хитнула головою й спробувала посміхнутися. Людина вгорі стримано кашлянула.— Ні,— мовив Лінгард,— ви мусите зрозуміти, що вам нічого давати.

Людина, що чекала біля люка, спокійно сказала:— М-с Треверс, якщо я вам буду потрібний, я тут, близько. Гассім та Іммада подивилися вгору.

— Ви чуєте? — мовив Лінгард.— Хіба я не казав вам? Він стежить за мною! На борту мого власного судна. Мені ж не сниться? Не гарячка ж у мене? Скажіть йому, щоб зійшов униз,— роздратовано кинув він їй. М-с Треверс зробила, як просив Лінгард, і голос її прозвучав владно, але приємно.— Немає нічого в світі, що б я любив більше за бриг,— провадив Лінгард.— Нічого в світі не люблю так. Якби я втратив його, не знайшлося б у світі й місцинки, де б я ступнув. Ви не розумієте цього. Ви не можете зрозуміти.

Картер увійшов і обережна зачитав за собою дверк Він спокійно глянув на них.

— Усе спокійно? — спитав Лінгард.

— Цілком спокійно,— якщо звете до— спокоєм,— відповів він.— Але як тільки ви1 одчиютге двері, то* почуєте, як вони хропуть, уклавшись покотом на шканцях, ніби нема в них дома жінок, а на морі — піратів.

— Слухайте,— сказав Лідгард,— я тільки-но упевнився, що не можу звіритися на свого помічника.

— Не можете? — протяг Картер.— Я цьому не дивуюсь. Я мушу вам сказати, що він, хоч і< не хрюие, але я певний, що в нього немає розуму, щоб стгати. Він зараз підстеріг мене на кормі і сказав, що< лихе товариство псує добре поводження. Здається, я вже чув таке колись. І ще він пробував з'ясувати мені, що коли вінг не зіпсувався досі, то це не ваша заслуга. Наче це мене обхадить. Він такий же безглуздий, як і гладкий; а може, він— щось, інше має на думці...— Картер трохи замислився і сперсл іьлечима на одвірки.

Лінгард пильно глянув на жінку, що багато сподівалася від нього, і в світлі, яке немов лилось од неї,, побачив себе на чолі озброєних човнів, що атакують селище. Він міг спалити усе чисто й прогнати всіх до одного у ліс. Він міг! Але відчув здивований і невиразний жах, почувши нищівну силу своєї волі. Він міг оддати їй життя стількох людей. Хоч побачив її тільки вчора, але здавалося, н$о все життя ждав її знаку. Вона сиділа тихо. А він все уявляв собі атаку. Він бачив дим, полум'я й себе самого серед безформе-них руїн, посеред шепоту, стогону й зітхань мілин. Він аж здригнувся і махнув рукою.

— Ні! Я не можу віддати вам життя стількох людей!— вигукнув він.

Раніш, ніж м-с Треверс догадалась про значення цих слів, Лінгард сказав, що він поїде в лагуну й сам рятуватиме бранців. Він не хоче брати їх силою.— Ви розумієте чому,— звернувся він до м-с Треверс, і вона тихо прошептала.— Так.— Він рискуватиме сам. Його надії були на Белараба, якщо той зрозуміє свої справжні інтереси.— Тільки-но я добудусь до нього, то швидко його переконаю,— міркував він уголос.— Хіба я не підтримував його владу цілих два роки? Він це добре знає. Він почуває це.— Чи допустять його до Белараба? То вже інша річ.— Лінгард глибоко замислився.— Він не насмілиться,— прорвалось у нього. М-с Треверс слухала, трохи розтуливши губи. Картер не ворушив жодним м'язом свого юного й ніби байдужого обличчя; тільки коли Лінгард несподівано підійшов до нього й, блиснувши очима, тихо спитав: — Чи могли б ви битися на цьому бригу? — щось подібне до посмішки заворушилось біля його русявих вусів.

— Чи зміг би я?—спитав він.— Можна спробувати.— Потім помовчав і ледве чутно додав:—Звичайно, заради леді.

Лінгард похитнувся, наче його вдарив хто кулаком у груди.— Я думав про бриг,— тихо сказав він.

— М-с Треверс буде на бригу,— промовив Картер.

— Що? На борту? А, так, на борту. А то ж де? — промурмотів Лінгард.

Картер здивовано глянув на нього.

— Битися? Ви питаєте — битися?—помалу сказав він.— Випробуйте мене.

—— Добре, випробую,— кинув Лінгард. Він вийшов з каюти і гукнув: — Серанг! — Рипучий голос зразу ж од-гукнувся: — Туане! — і двері грюкнули.

— Ви вірите йому, м-с Треверс? — швидко спитав Картер.

— А ви не вірите, чому? — відповіла вона.

— Я не можу його розібрати. Якби це був хтось інший, я сказав би, що він напився,— сказав Картер.— Чому так несподівано ,він опинився тут? Він і його бриг? Пробачте мені, але скажіть — ви обіцяли йому що-небудь?

— Я... Я пообіцяла! — Голосно й гірко сказала м-с Треверс і своїм тоном на мить вразила Картера.

— От і добре,— мовив він.— Хай спершу покаже, на що він здатний...

— Візьміть це,— сказав Лінгард, увіходячи й мацаючи щось на шиї. Картер машинально простяг руку.

— Для чого це? —спитав він, дивлячись на маленький мідний ключик, причеплений до тонкого ланцюжка.

— Од порохового склепу. Ляда під столом. Серанг все знає. Людина, що має цього ключа, командує бригом, коли мене нема. Тепер життя його у ваших руках.

Картер подивився на маленький ключик у своїй руці.

— А я якраз казав м-с Треверс, що не зовсім звіряюсь на вас...

— Я це знаю,— презирливо перебив Лінгард.— Ви, мабуть, і зараз тримаєте в кишені того паршивого пістоля, щоб вибити мені мізок? Та що мені до того! Я думаю за бриг. Мені здається, що я знаю вас. І ви відповідаєте...

— Гаразд,— скромно мовив Картер.

— Не робіть нічого зопалу,— говорив заклопотано Лінгард.— Якщо вам доведеться битися, працюйте не тільки головою, а й руками. Якщо буде вітер, бийтесь під вітрилами. Якщо буде штиль і вони намагатимуться підійти до борту, не підпускайте близько й стріляйте із рушниць. Міркуйте і...— Він уважно подивився Картерові у вічі; губи його безгучно ворушились, немовби він зненацька онімів.— Не думайте про мене. Що вам до того — хто я? Думайте про корабель,— вирвалось у нього.— Не кидайте його! Не кидайте його! — Його жагучий голос дуже вразив присутніх, і всі мовчали.

— Гаразд,— мовив зрештою Картер.— Я поводитимусь з вашим бригом, як із власним, але я хотів би знати все чисто. Ви кудись їдете? Сами?

— Так. Сам.

— Добре. Але знайте, якщо ви повернетесь з юрбою ваших чорних друзів, я — клянусь небом — не підпущу вас до цього брига. Ну що, лишати мені в себе цього ключика?

— Капітан Лінгард,— зненацька мовила м-с Треверс,— може, сказати йому все?

— Розповісти йому про все? — повторив Лінгард.— Усе! Вчора ще можна було розповісти... Шість годин тому, всього шість годин тому я ще розповів би дещо... А тепер пізно. Скажіть ви йому. Мені нема вже чого розповідати.

Він стояв мовчки, схиливши голову, а м-с Треверс опустила руки. На хвилину Лінгард знову звів очі.

— Тримайте ключа в себе,— мовив він спокійно,— а коли прийде час, робіть, що треба буде. Я доручаю вам.

— Я хотів би знати про все,— знову схопився Картер.— І чи надовго ви кидаєте нас, капітане?—Лінгард не відповів. Картер пождав і знову:—Скажіть же, сер. Я мушу знати. Днів на два чи на три?—Лінгард здригнувся. .

— Днів,— повторив він.— Ви хочете це знати. На два... на три, а може, й на все життя.— Він сказав це так тихо, що останніх слів опріч Картера ніхто не чув.— Що це означає? — прошепотів він. Лінгард хитнув головою.— Дожидайте, скільки зможете,— а тоді йдіть,— мовив він так само ледве чутно.

— Куди ж іти?

— Куди хочете, в найближчий порт, у перший кращий порт.

— Добре. Це вже ясніше,— спокійно й добродушно заявив юнак.

— Я їду, Гассіме! —почав Лінгард; малаєць схилив голову і не підводив її, доки Лінгард не скінчив говорити. Він не виявив ні здивування, ні якогось іншого почуття, коли Лінгард кількома стислими й уривчастими реченнями повідомив його про свій намір самому звільнити бранців. Лінгард скінчив словами:

— І ти, раджа Гассіме, мусиш подумати, як допомогти мені у цей тривожний час.

Гассім глянув на нього й відповів:

— Добре. Бо — ти раніш ніколи не просив мене.— Він усміхнувся. І в цій посмішці було щось таке, що додавало твердості його устам. Іммада ступнула вперед. її чорні розкриті очі дивились на Лінгарда з великим страхом. Вона звереснула таким тремтячим голосом, що серця всіх присутніх здригнулись від почуття якоїсь небезпеки.

— Він загине, Гассіме! Він сам загине!

— Ні,— сказав Гассім.— Твій страх даремний. Він не загине сам.

її вії помалу спустились, і з-під них закапали сльози. Чоло Лінгарда зморщилось, і здавалось, що в зморшках тих залягли темні думки.

— Пам'ятай, Гассіме, що коли я обіцяв повернути тобі твою країну, ти обіцяв мені назавжди бути другом усіх людей з мого народу.

— Моя пам'ять добра, туане,— мовив Гассім,— я ще не маю своєї країни, але кожен — хазяїн власного серця.