Визволення - Конрад Джозеф

Обіцянки благородної людини живуть доти, доки живе вона.

— Бувайте здорові,— сказав Лінгард до м-с Треверс.— Ви будете тут у безпеці.— Він оглянув каюту.— Я лишаю вас,— почав він і спинився. Рука м-с Треверс, спираючись на край стола, трохи затремтіла.— Це задля вас... Для вас самої... і здається, це не може вбити..

Йому здавалося, що він прощався з усім світом, що він прощався сам з собою.

М-с Треверс не промовила ні слова, але Іммада кинулась між нею й Лінгардом і закричала:

— Ти жорстока жінка! Ти женеш його звідси, де його

сила. Ти кидаєш безумство в його серце. О, сліпа! не маєш ні жалю, ні сорому.

— Іммадо,— спокійно сказав Гассім. Ніхто не поворухнувся.

— Що вона мені сказала? — збентежилась м-с Треверс і додала рішучим тоном:—Що вона сказала?!

— Даруйте їй,— мовив Лінгард.— Вона боїться за мене...

— За ваш від'їзд? — швидко перебила м-с Треверс.

— Так, і ви мусите пробачити їй.— Він одвернувся, ніби збентежившись, але знову його охопило непереможне, жагуче бажання ще раз глянути на цю жінку. У хвилину розлуки він обняв її своїм жагучим поглядом, як людина, що тримала в своїх руках безцінні скарби, які збираються відняти в неї.

— Вас жде якась небезпека?—тривожно спитала м-с Треверс. Він заперечив, злегка махнувши рукою.

— Нічого лихого. Не сушіть собі голови. Траплялось бувати і в скрутнішому становищі.— Він ляснув у долоні й ждав, поки почув, як розчинились двері до каюти.

— Стьюарде, мої пістолі! — Мулат у капцях і фартусі тихо заходив по каюті, нікого не помічаючи.

— Чому це в мене так щемить серце? — питала себе м-с Треверс, дивлячись на дужу постать капітана.— Чи довго буде ще воно щемити? Може, й завжди?

— Сер, скільки набоїв покласти? — спитав стьюард, коли Лінгард узяв пістоля і, заклавши свіжі пістони, оглядав курки.— На цей раз нічого не треба, стьюарде.— Він взяв усього червону хустку, записну книжку й табакерку; зав'язав хусткою шию, одягаючись так, як він завжди вбирався, коли їхав на берег; одкрив табакерку і перевірив, чи є там сигари.— Бриля, сер?—спитав стьюард. Лінгард надів бриля.

— Слухайся наказів цієї леді, стьюарде. Це її каюта, чуєш? — Він намагався йти, але ноги чомусь не слухались його.

— Я поїду з вами,— заявила м-с Треверс рішучим тоном.

Він навіть не глянув на неї, навіть не звів очей, нічого не сказав, а коли Картер гукнув:—Не їдьте, м-с Треверс! — не ворухнувшись, прошепотів до себе.— Звичайно.

М-с Треверс натягла на голову відлогу, й лице її якось

8 д. Конрад 209

побільшало, а блакитні очі її видавались безмежно таємничими. Картер ступнув уперед.

— Ви ж не знаєте цієї людини,— майже закричав він.

— Я знаю його,— сказала вона і, помітивши в позі Картера недовір'я, помалу й з притиском додала:—Я цілком певна, що в його житті немає жодного вчинку чи думки, яких би я не знала.

— Правда, правда,— прошепотів Лінгард. Картер звів руки й застогнав.— Одійдіть! — сказав біля нього голос, схожий на гуркіт грому, і руку його здушило так, що, здавалось, захрящав кожен суглоб. Картер вирвався.

— М-с Треверс! Стійте! — закричав він. Але вони вже зникли крізь одчинені двері, і хода їхня десь завмерла. Картер спантеличено глянув навколо, немов шукаючи допомоги.

— Хто він, стьюарде? Хто він, цей диявол? — питався він несамовито. Його збентежив холодний і філософський тон відповіді:

— На мою думку, сер, нема чого мені сушити над цим голови, та й вам теж.

— Як це, нема чого?!—крикнув Картер.— Чому? Він же украв леді! — Стьюард критично глянув на лампу й трохи вкрутив ґнота.— Так краще,— мовив він.— Боже милостивий! Що ж мені робити? — провадив Картер і глянув на Гассіма та Іммаду, що шепталися й не помічали його. Він кинувся на палубу, спіткнувся через щось м'яке й прискочив до поруччя.

— Верніться, капітане! М-с Треверс! Або дозвольте їхати й мені.

Він прислухався. Холодний вітер дув йому в лице. Очі йому немов хто зав'язав.— Поїхали! — застогнав він, зовсім пригнічений, і враз почув із темряви далекий голос м-с Треверс:

— Захищайте бриг.— Слова ці долинули до нього з темного провалля всесвіту, до краю збурили його.— Захищайте бриг...

— Будь я проклятий, коли зроблю це,— розпачливо крикнув Картер,— якщо ви, м-с Треверс, не вернетесь назад!

— ...так наче я сама там на борту,— линув із темряви голос, чудний, владний і виразний.

Картер більше не кричав; він спробував розгледіти човен, але нічого не розібрав: скочив з поруччя й пішов геть;

густа темрява на палубі заходила, як калюжа, в яку хтось стрибнув, попливла, пішла кругами, розійшлась. Темні плями темряви відскочили; босі ноги швидко задріботіли, перемішуючись із шепотом, що тихо завмирав.— Ласкари,— прошепотів Картер.— Уся команда заворушилась.— 3 хвилину він прислухався до хропіння матросів, поснулих рядом головами до корми. Біля самісіньких його ніг, незримий, прив'язаний до кільця собака завищав, забряжчав ланцюгом, задряпав кігтями, нудьгуючи в чужому для нього оточенні, немов благаючи людської ласки і уваги. Картер зразу нахилився, і собака лизнув його в лице.— Агов, цуцику! — Він потріпав йому кучеряві боки, попестив гладеньку голову.— Добрячий собака. Ляж, цуцику. Ти ще розумієш, що тут діється?—Собака змовк, немов умер.— Нічого не поробиш, я теж не розумію,— прошепотів Картер.

Таким веселим натурам, як він, допомагає лише зневага, з якою вони ставляться до заплутаних справ. Він сказав собі, що скоро все проясниться, і вже ні про що не думав. Якби він був трохи старший, то відчував би, що становище було складнішим, ніж він гадав; та він був занадто молодий, щоб уявити все чисто й глянути навкруги об'єктивно. Усі ці незрозумілі події оповили його, непокоїли; і проте він же мав ключика від порохового склепу, а в серці своєму не мав уже ворожнечі до Лінгарда. Щодо нього, він мав уже позитивну думку, а це після тривожної внутрішньої боротьби показувало шлях до вирішення. Коли Картер разом із Шоу увійшов у каюту, він не міг стримати почуття радості й приховати легку іронічну посмішку.

— Кажете, поїхав? І повіз леді з собою? — голосно міркував Шоу, стоячи в дверях.— Він? Аж ніяк не дивуюсь. Хіба можна сподіватися чогось іншого від людини, що кидає своє судно на рейді без — я вже не кажу наказів — але без єдиного слова своєму першому помічникові. Та ще й уночі! Це й показує вам, що це за людина. Хіба так поводяться з старшими помічниками? Я гадаю, що він заціпився через невеличку сварку, що трапилась у нас якраз перед вашим приїздом. Я сказав йому правду... та байдуже. Закон ще існує, і цього досить. Я капітан, доки його нема на кораблі, і якщо він скоро не потрапить до тюрми її величності англійської королеви, ви можете обзивати мене голландцем. Ось вам моє слово.

Він як господар підійшов до столу, сів з виглядом самодержавця й повільно оглянув каюту; та враз очі його застигли від обурення і здивування; він показав товстим тремтячим пальцем.— Негри! — промовив хрипко,— в каюті! — На якусь мить він навіть втратив здатність говорити. З того часу, як Шоу ввійшов у каюту, Гассім стояв сторожко, мовчки й задумано.— Я не можу стерпіти цього,— провадив Шоу щирим тоном.— Мати божа! Я себе поважаю.— Він рішуче встав; очі його від гордощів і суворості витріщились, мало не лопаючись.— Геть! — загорлав він. ступнувши вперед.

— Лишенько!

— В чім річ, містер? — заклопотано спитав стьюард, просунувши голову в двері.— Це ж капітанові приятелі.

— Я тобі дам приятелів, я... Забирайся геть! Геть, наволоч! Приятелі! Я не бурлака! Я знаю, що мені треба. Геть! — люто зашипів він. Гассім швидко вхопився за держално свого кріса. Шоу надув щоки й насупився.

— Стережіться! А то настромить він вас, як порося,— глузливо промовив Картер. Шоу безпорадно озирнувся навкруги.

— А вам буде втішно і радісно? — гірко сказав він. Але його зовсім добила спокійна й холодна посмішка Картера. Страшенна нудьга заступила почуття расової зверхності в цій примітивній душі.

— Боже мій! Яке лихо! І що я зробив, що на мене така напасть? — застогнав він і обхопив руками свою велику сиву голову. Картер одступився, щоб дати пройти Іммаді, яка покірно, з наказу брата, пішла з каюти. Лише на хвилину зупинилась і глянула на Картера. Брат охороняв її вихід. Вона зникла. Гассім стис держално й випустив його; він оглянув на прощання кожну річ у каюті, ніби бажаючи назавжди зафіксувати їх у своїй пам'яті.

Вони пішли в ту саму темряву, що захопила й поглинула бунтівливі душі Лінгарда й Едіт. Світло, з якого їх щойно вигнали, було для них світлом утрачених надій; недосяжне воно було, як знеможеному плавцеві вогнище далеко на березі. Вони озирнулись; світло зникло; Картер замкнув за ними двері й лишився з Шоу. Він хотів прийти до якогось компромісу з номінальним командиром, але помічник настільки був деморалізований новим нападом на його респектабельність, що молодий оборонець брига нічого не почув од нього, опріч нарікань, перемішаних з прокляттями. Бриг спав, і голоси, що вилітали з каюти — голос Шоу, який докоряв і волав аж до неба, і лагідні умовляння Картера — сполучались в одно приглушене, безперестанне і суцільне мурмотіння. Вахтові на шкафуті, повернувшись до моря і непорушно вдивляючись у темряву, чули Ц£ бурмотіння, схоже на привид розради, що немовби літав позад них. Вазуб, провівши Гассіма та Іммаду до їхнього човника, невсипуще тинявся туди й сюди по палубі. Жодної зірки не було на небі, жодного відблиску на воді; не видно було обрію, ні форм, ні обрисів, де могло б спочити око, за що вхопилася б рука. Пітьма, безмежна й чорна, залляла світ, як згубна повідь.

Вітер заліг, і малий човник довго тримався поблизу брига. Незриме вітрило, напинаючись, тріпотіло, а човен то підіймався, то спускався на кожній хвилі, мов спочиваючи на живих грудях. Лінгард, поклавши руку на румпель, сидів мовчки, напружено дивлячись уперед. М-с Треверс тісно закуталася в керею. Погляди їх потопали в безкраїй, глибокій порожнечі, хоч були вони недалеко від брига, про що свідчило тужливе собаче скавуління й сердите бряжчання ланцюга. Скоро скавуління змінилося на жалісне виття, немовби повз собаку проходили якісь примарні постаті; бідна тварина, наче злякавшись ночі, жалісно голосила, інстинктивно виявляючи страх перед майбутнім, сум перед смертю, жах перед тінями.