Визволення - Конрад Джозеф

Вас могли б убити ще на косі, після того як раджа Гассім та дівчина поїхали звідти; або вбили б, коли везли сюди. І я хотіла знати все якнайшвидше. Такий був мотив. Я поїхала, як стояла, не гаючись ні хвилини.

— Так,— мовив м-р Треверс.— І навіть не подумали покласти для мене в клунок кілька речей. А, хоча ви були дуже схвильовані! Якби ви не дивились так трагічно на все, то згадали б про мою одежу.

— Я схвилювалась і нічого іншого не могла зробити. Чи вірите ви мені хоч у цьому?

М-р Треверс знов подивився на обличчя дружини. Воно було спокійне, поза — так само. Досі в тоні його відчувалась тупа злість. А тепер він став говорити високомовно.

— Ні, справді, я з досвіду бачу, що не можу звірятися на вас, бо у вас немає почуття, відповідного вашому походженню, громадському стану, ідеям класу, до якого ви належите. В цьому найбільше розчарування мого життя. Я вирішив ніколи не згадувать про це. Та ви самі й обставини заставили мене. Це зовсім не урочисті обставини. Це дуже прикро і принижує. Але так трапилось. Ви ніколи не виявляли серйозного інтересу до моєї діяльності. І чому ви враз поставились до мене, як до людини, я не розумію.

— Через те ви й не погоджуєтесь зі мною,— пояснила м-с Треверс тим самим тоном.— Але запевняю вас, ви могли б погодитись. Мої почуття були найприродніші й світські, цілком такі самі, які були б перед усім світом. І до того ж, як-не-як, ми — подружжя. Це ж відповідає звичаєві, що я тривожуся за вашу долю. Навіть людина, яку ви так не любите і якій не довіряєте (це, дозвольте мені сказати, найпалкіше почуття, яке ви коли-небудь виявляли), навіть ця людина визнала моє поводження за цілком пристойне. Це його власне слово—"пристойне". Я зробила, як треба було, і він нічого не сказав супроти цього. М-р Треверс неспокійно засовався на місці.

— Я переконаний, Едіт, що якби ви були чоловіком, то жили б дуже безладно. Ви були б справжнім авантурником, я хочу сказати,— з морального боку. Мені дуже важко. Ви зневажаєте серйозний бік життя, ідеї та често-^ любність тих верств суспільства, до яких ви належите.

Він спинився, бо його дружина знову закинула руки за голову й більше не дивилась на нього.

— Це цілком очевидно,— почав він знову.— Ми довго жили у вищих верствах суспільства, а ви завжди ставились до них так... так негативно! Ви ніколи не визнавали за потрібне досягнення високого становища. Я не пам'ятаю, щоб ви щиро цікавились і захоплювались успіхом, політичним чи громадським. Я ніяк не міг зрозуміти, чого ви сподіва-і лись од життя.

— Я ніколи не ждала від вас такої промови. Щождо того, чого я сподівалась!.. Я, мабуть, була дуже дурна.

— Ні, тільки не це,— щиро заявив м-р Треверс.— Це не безглуздя.— Він на мить завагався.— Це, на мою думку, сваволя. Я гадав краще не думати про прикру різницю в наших поглядах, якої я не міг передбачити, доки ми...

М-р Треверс виявив якесь урочисте збентеження. М-с Треверс, спершись підборіддям на руку, пильно дивилась на голу стіну будівлі.

— Ви дорікаєте мені за глибоку дівоцьку дводуш-* ність? — тихо спитала вона.

Кімната була сповнена гарячими, ледве помітними па-? хощами, що немов розходились від розсипаного волосся м-с Треверс. М-р Треверс не відповідав прямо на питання дружини, бо воно вразило його своєю грубістю і непристойністю.

— Я найбільше пояснюю це тим, що я тоді не володів собою і не міркував, як треба було,— мовив він.— Я... я не критично ставився тоді,— признався він; але й зайшовши так далеко, навіть не глянув на дружину і тому пропустив ледве помітну посмішку на губах м-с Треверс. Ця посмішка була така глибоко скептична, що виявити цей скептицизм можна було б тільки найтоншим натяком. Тим-то вона нічого не сказала, і м-р Треверс провадив далі, голосно міркуючи:

— Ваше поводження, звичайно, було бездоганне, але ви створили собі препогану репутацію глузливої й гордої, ви ставились до всіх з почуттям своєї переваги. Ви навіювали недовір'я найкращим людям. Ви ніколи не були популярні.

— Я нудьгувала,— прошепотіла м-с Треверс, пригадуючи все і підперши голову рукою. М-р Треверс скочив з матроської скрині, наче його що вкусило, але, звичайно, зробив це поважно й не дуже поспішаючи.

— Річ у тому, Едіт, що ви примітивні.— М-с Треверс теж встала, але зграбно й повільно; вона підійняла руки і, поправляючи волосся, замислено промовила:

— Не зовсім цивілізована.

— Не зовсім дисципліновані,— виправив м-р Треверс, на мить похмуро замислившись.

Вона спустила руки й повернулась до нього.

— Ні, не кажіть так,— запротестувала з дивним запалом.— Я найдисциплінованіша людина в світі. Я навіть наважуюсь сказати, що моя дисциплінованість не спинялась ні перед чим, крім самогубства. Та ви, мабуть, мене не зрозумієте.

М-р Треверс трохи скривився.

— Я й не хочу розуміти,— мовив він.— Так міг би сказати тільки варвар, що ненавидить делікатність і складніше, стриманіше, шляхетне життя. А в вас мене вражає ваше навмисне недобре поводження... Я часто дивувався вашим уподобанням. Вам завжди подобались крайні думки, екзотичні костюми, свавільні характери, романтичні особи, як от д'Алькасер...

— Бідний м-р д'Алькасер,— прошепотіла м-с Треверс.

— Людина без ніяких ідей, обов'язку чи корисності,— сказав м-р Треверс.— Чому вам його шкода?

— Чому? Тому, що він опинився в такому становищі тільки через свою добру вдачу. Він нічого не сподівався від подорожі з нами — ніяких політичних чи інших вигод. Я гадаю, що ви запрохали його на яхту лише для того, щоб порушити наше тет-а-тет, що дедалі більше набридало вам.

— Я ніколи не нудьгував,— заявив м-р Треверс.— Д'Алькасер, по-моєму, з радістю погодився. Він же іспанець, і йому не шкода марнувати свій час.

— Марнувати час! — обурено повторила м-с Треверс.— Він ще, може, накладе головою за свою добрість.

М-р Треверс не міг приховати свого гніву.

— А! Я й забув про ваші вигадки,— мовив він крізь зуби.— І все ж він тільки іспанець і до цього ганебного фарсу ставиться цілком байдуже. Занепалі раси мають свою власну філософію.

— Він виявляє досить турботи.

— Не розумію, чому ви звете це турботою. Я сказав би, що це певна відсутність поваги до себе.

— Чому? Тому, що він спокійний, чемний і стримав ний у своїх висновках. Але дозвольте сказати вам, що ви теж не дуже добре переживаєте ваші пригоди.

— І не сподівайтесь, щоб я маніжився, як ті чужинці. Я не звик до компромісів з своїми почуттями.

М-с Треверс повернулась і глянула чоловікові в обличчя.

— Ви лютуєте,— сказала вона.

Треверс злегка труснув головою, немов скидаючи ці сЛова.— Я обережний,— заявив він.

М-с Треверс зрозуміла це як справжнє страждання.

— Запевняю вас,— мовила вона серйозно (була дуже співчутлива),— запевняю вас, що цей чудний Лінгард не знає, яка ви значна людина. Він не знає, яке ви маєте громадське чи політичне становище не знає вашої великої честолюбності.

М-р Треверс слухав з деякою увагою.

— Хіба ви не могли б поінформувати його про це? — спитав він.

— Це було б ні до чого: він думає тільки про своє становище, про свою силу. Він з нижчого класу...

— Він — тварина,— уперто промовив Треверс. Подружжя з хвилину пильно дивилося одне одному в вічі.

— О,— помалу мовила м-с Треверс,— ви рішуче не йдете на компроміс із вашими почуттями! — І в голосі її майнула відтінь презирства.— Але сказати вам, що я ду-* маю? Я думаю,— вона нахилилась трохи вперед до блідого неголеного обличчя, що дивилось в її темні очі,— я думаю, що з усім вашим чудним презирством ви досить добре розумієте цю людину і тому обурюєтесь, зовсім не боячись нічого. Ви чуєте? Цілком не боячись нічого!

Вона зразу ж пожалкувала, що так сказала. Було безглуздям зважати на всі вибрики м-ра Треверса тут, на східному архіпелагові, повному темних змов та войовничих замірів. До того ж вона хотіла тільки врятувати його життя, а не навчити його розуму. М-р Треверс розкрив рота, та, не сказавши й слова, стулив його знову. Дружина його повернулась до дзеркала, прибитого на стіні. Вона почула ззаду голос:

— Едіт, де ж правда в цьому всьому?

У словах цих виявлялось страждання тупого розуму, як інстинктивний жах перед незнайомими місцями й новими відкриттями. Вона, оглянувшись, сказала:

— Ця правда зверху, запевняю вас. Уся чисто зверху.

М-с Треверс знову повернулась до дзеркала, де зустріла свої темні очі та ясний туман волосся над рівним чолом. Слова її не заспокоїли Треверса.

— Але, що все це означає?—скрикнув він.— Чому цей тип не виправдовується? Чому затримує нас тут? Чому ми мусимо сидіти тут? Чом не виїздимо? Чому він не одвозить мене на яхту? Чого він хоче від мене? Як він домігся нашого визволення від цих людей на березі, що, як він каже, хотіли перерізати нам горло? Чому вони замість того віддали нас йому?

М-с Треверс почала закручувати волосся.

1— Це справи вищої місцевої політики. Конфлікт особистих інтересів, міжпартійне недовір'я, індивідуальні інтриги; ви ж мусите знати, як усе це переплутується. Спершу треба було не звільнити, а домогтися того, щоб вас віддали йому на поруки. Він тут дуже впливова людина; і дозвольте сказати вам, що ваша безпека залежить більше від його вміння використати свій вплив, ніж від сили, якої він не може вжити. І якби ви схотіли поговорити з ним, я певна, що він розповів би вам усе, що можна.

— Я не хочу чути про його шахрайство. Та вам він, мабуть, усе довірив?

— Усе чисто,— сказала м-с Треверс, видивляючись у невелике дзеркало.

— Як ви вплинули на цю людину? Можна подумати, що наша доля в ваших руках.

— Ваша доля не в моїх руках. Вона навіть не в його руках. Тут є моральний бік справи, що його треба розв'язати.

— Етика пройдисвіта,— з несподіваним сарказмом вибухнув м-р Треверс. У його дружини промайнула думка, що, мабуть, вона знала його не так добре, як думала. Наче блискуча й урочиста кора певних звичностей де-неде тріснула від напруження й виявила дурноголовість близької людини. Але тріснула тільки до деякої міри, трохи. Вона зрозуміла, що дальша дискусія була цілком ні до чого і, заклавши волосся, сказала:

— На мою думку, нам, мабуть, краще піти зараз на палубу.

— Ви хочете вийти на палубу отак? — промимрив м-р Треверс, спустивши долі очі.

— Звичайно так! Це вже не новина.