Визволення - Конрад Джозеф
Кого тут можна здивувати?
Треверс не відповів. М-с Треверс точно визначила його настрій. Він сердився на безмежні образи людей, речей та подій; на слова й навіть погляди, які відчував, як фізичний біль, як брудний дотик. Він тільки не виявляв цього. Але він лютував. Його дружина говорила далі:
— Дозвольте мені сказати вам, що це вбрання пасувало б і принцесі. Воно з такої матерії й такого стилю, що носять найшляхетніші жінки в цій далекій країні, де, як я чула, жінки урядують так само, як і чоловіки. І справді це вбрання, що на мені, призначалось у подарунок справжній принцесі. Його вибрано дуже дбайливо для цієї дитини Іммади. Капітан Лінгард...
М-р Треверс промимрив щось невиразне, чи то застогнав, чи загарчав.
— Слухайте, повинна ж я називати його якось, а це ім'я, на мою думку, найменш образливе для вашого слуху. Кінець кінцем, ця людина таки існує. У деяких місцях цієї землі його кличуть, наприклад, Королем Томом. Д'Аль-касерові дуже подобається це ім'я. Він каже, що своєю поважністю і звичайністю воно дуже пасує цій людині. І якщо ви хочете...
— Я хотів би нічого не чути,— виразно перебив Треверс.— Жодного слова. Навіть од вас, доки не спроможний буду знову вільно діяти. Але слова не вражають мене. Ніщо не вражає мене: ні ваші зловісні застереження, ані легковажні настрої, що їх ви маєте за пристойне виявляти перед людиною, життя якої, як ви кажете, висить на ниточці.
— Я не забуваю цього й на хвилину,— сказала м-с Треверс.— І я не тільки знаю, що воно на ниточці, але й знаю міць тієї ниточки. Це дивна ниточка: її випряла та сама доля, що створила вас не більшим, ніж ви є.
М-р Треверс образився. Він ще ніколи не чув, щоб до нього хтось так звертався. Він відчував у тоні своєї дружини сумнів щодо його гідності. І здивовано подумав, що прожив з цією жінкою аж вісім років! Похмуро сказав:
— Ви говорите, як примітивна жінка.
Це була велика догана, якої м-с Треверс, певно, не дочула, бо жваво продовжила:
— Та й справді, хіба можна вимагати, щоб я, зачинившись тут, обмірковувала й оплакувала з ранку до вечора наше тяжке становище. Це було б слабістю. Ходім на палубу.
— Але ж у цьому вбранні ви зовсім схожі на дикунку,— твердив своє м-р Треверс, наче його ніхто й не перебивав, навмисне підкреслюючи свою огиду.
М-с Треверс було тяжко на серці, але все, що говорив він, викликало її на легковажний тон.
— Якщо я не маю страшного вигляду, то й добре,— сказала вона неуважно, піймавши його похмурий погляд, справлений на її голі ноги.— Он що!
— Ну, якщо хочете, я надіну панчохи. Але знайте, що мушу їх дуже берегти. Я тут* маю тільки одну пару. Випрала їх сьогодні вранці у ванній кімнаті, що зробили на кормі. Вони тепер сохнуть на бильцях. Якщо ваша ласка, передайте їх мені, коли вийдете на палубу.
М-р Треверс крутнувся й вийшов на палубу, слова не кажучи. Тільки він вийшов, м-с Треверс притисла руки до скронь, і від цього щирого жесту розпуки відчула якесь полегшення. Мірна хода двох людей чітко добувалася до комірчини. З палуби, де ритмічно ходили ті двоє, спокійно й приязно розмовляючи, вона виразно розпізнала ходу людини, що її життєва орбіта була найдалі від її власної. А проте ці орбіти стикалися навхрест! Кілька день тому вона навіть думки не мала про його існування, а тепер їй здалося, що пізнала б його ходу навіть у галасливій юрбі. Це справді було щось неймовірне. І перед тим, як вона зійшла на палубу з півтемного душного захистку, на її губах майнула нерішуча, злякана посмішка.
II
Вигадлива будка була зроблена з легких жердин та тонких планок і займала більшу частину палуби. Усі чотири стіни цієї будівлі були запнуті мусліном. Вона була височенька. Замість дверей багато легких планок закривалось цілою системою запон. Прилаштували їх, щоб захиститися від нападу москітів, які від заходу до сходу сонця облягали берег лагуни величезними хмарами. Гарні циновки вкривали палубу. Усе це вигадав Лінгард разом з Йоргенсоном, щоб поліпшити для м-с Треверс перебування на "Еммі", доки з'ясується доля обох бранців та, мабуть, чи й не всіх інших людей на борту "Емми". Дуже скоро непрохані й фатальні гості Лінгарда навчилися раненько вскакувати й вистрибувати з цієї будівлі. М-р д'Алькасер виконував цей обов'зок зовсім не поспішаючи, майже недбайливо, але так само вправно, як і інші. Всі говорили, що він ні разу не впустив за собою москіта. М-р Треверс стрибав швидко, незграбно і, очевидячки, щоразу сердився, що доводиться так дивно входити. М-с Треверс заходила дуже зграбно. Усередині стояв імпровізований стіл та плетені крісла, що їх повитягав Йоргенсон десь із глибини корабля. Можна було з певністю сказати, що в глибинах "Емми" містилося багато всякої всячини. Там було надбано припасів всякого гатунку. Цей старий корпус був коморою і арсеналом Лінгарда; там зберігались мушкети, порох, пакунки перкалю, коленкору, шовку, мішки рижу й мідні гармати. Там було все потрібне, щоб торгувати, убивати, підкупати, діяти на людську зажерливість і страх, щоб годувати друзів, битися з ворогами; там було все для походу, для війська. Це загрузле судно без щогл, що вже більше нездатне було до плавби, містило в собі багатство й силу.
У такій химерній будівлі жили європейці, яких удень видно було кільком малайцям, мов крізь туман. Увечері, освітлені лампами, вони скидалися на темних фантомів, оповитих млою, на яку вирушали з прибрежних лісів міріади комашні. Огороджені прозорими стінами, як мухи в зачарованому павутинні, вдень вони рухались, сиділи, жестикулювали, голосно розмовляли, а вночі, коли ліхтарі, опріч одного, згасали, їхні витягнені постаті, вкриті білими бавовняними простирадлами на похідних ліжках, що їх виносили сюди щовечора, скидалися на мертві тіла, покладені на нари. їли за тією самою москітною сіткою, що її без глуму всі називали "кліткою". Під час обіду був там і Лінгард, який витримував ці тортури з обов'язку, щоб віддати жертву чемності і миру. Він і не уявляв собі, як його присутність дратувала м-ра Треверса, що був занадто послідовний і навіть на хвилину не змінював свого поводження.
Той був твердо переконаний, що являє собою жертву, яку затримує надзвичайно жорстокий бандит, щоб здобути викуп на якихось там незрозумілих умовах. Це переконання, натягуючи його нерви до найвищої міри, не кидало його й на хвилину. Воно було темою його міркувань, немов прилипло до нього; воно ховалось в його очах, у жестах, у зловісному бурмотінні, в зловісному мовчанні. Цей моральний удар відбився й на фізичному стані м-ра Треверса. У нього почалися болі в печінці, напади сонливості й стримуваної люті, що потай лякали його. Обличчя пожовкло, очі налилися кров'ю — від диму вогнищ за огорожами Белараба, де він пробув три дні. Очі його завжди гостро відчували зовнішні умови.
Гарні чорні очі д'Алькасера були витриваліші, і його вигляд не відрізнявся від того, яким він був на яхті. Він, усміхаючись, з подякою взяв од Йоргенсона благеньку фланельову одежину. Ці два чоловіки складом свого тіла були дуже подібні, хоч звичайно д'Алькасер своєю спокійною жвавістю й сторожким розумом нітрохи не скидавсь на Йоргенсона, що був схожий на якийсь холодний та не-вгамований труп. Вони ніколи навіть не розмовляли вдвох. Взагалі розмовляти з Йоргенсоном була річ неможлива. Навіть Лінгард ніколи не наважувався на цей подвиг. Він тільки запитував Йоргенсона, як чарівник допитує викликану тінь, або давав йому короткі вказівки, які можна було б давати досконало зробленому автоматові. Очевидячки, Йоргенсон вважав за краще поводитись тільки так. На борту "Емми" Лінгард розмовляв тільки з д'Алькасе-ром. Д'Алькасер поводився з Лінгардом як людина, що все життя жила серед вибраного товариства, де звикли бути стриманими. Чи стримуючись, чи з обережності, д'Алькасер не виявляв ніякісінької цікавості і зберігав рівно-спокійний, поважний і чемний тон, часто пом'якшуючи його легкими посмішками, які, часом, не мали нічого спільного з його словами, але додавали їм якоїсь ласкавості й тактовності. Проте говорили вони між собою тільки про все нейтральне.
Тільки раз Лінгард виявив у д'Алькасера якесь глибоке розуміння всього. Це було другого дня після довгих переговорів у Беларабовій огорожі про тимчасове повернення полонених. Цей хід, як пояснила м-с Треверс своєму чоловікові, був викликаний змаганням партій і загальним станом у селищі, збентеженому відсутністю людини, що, хоч для ока, була найдужчим проводирем і правителем на "Березі Притулку". Белараб усе сидів біля батькової могили. Може, цей розчарований і мирний чоловік вирушив туди, щоб міркувати про сваволю людську, про невдячність свого завдання; а може, хотів тільки покупатися в чистому ставку, попоїсти городини, що рясно родила там, і використати вільний час для релігійних вправ. У всякому разі його відсутність була гостро помітна. Правда, престиж довгого й певного керівництва і звичка підлягати йому ще були живі в селищі, і тому бранців одвели просто в Беларабову огорожу. Белараб і здалеку переважав Тенгу своїм авторитетом. Таємних намірів Тенги ніхто не знав, і хоч він був товариський, балакучий, одвертий і войовничий, але не визнавався за служителя бога, не славився добродійністю та побожністю,і в нього не було батька, що його шанували б як святого. Та Белараба не було, і його репутація суворого й меланхолійного аскета (бо побожна людина з натури повинна бути й сувора) не впливала як слід. Добре було те, що Белараб узяв з собою свою й останню жінку, ту саму леді, що за неї згадував Йоргенсон у своєму листі до Лінгарда. Вона напосідала, щоб повбивали людей на яхті й пограбували її, але їй хотілось цього не тому, що вона зроду була лиха, а через те, що мала охоту дістати шовку, самоцвітів та інших прикрас,— річ зовсім природна у молодої жінки та ще з таким високим становищем. Белараб взяв її у свою подорож, і Лінгард був цьому дуже'радий. Він не боявся її впливу на Белараба. Він знав цього чоловіка. Ні слова, ні злість, ні підлещування, ні крик, ні шепіт фаворитки не могли подіяти на рішучість чи вагання цього араба; його вчинки завжди немов висіли в містичній нерішучості між протилежними міркуваннями та спірними висновками, які опановували його волю.
