Визволення - Конрад Джозеф

Скрізь було тихо, порожньо, все було розпечене, фантастичне. І коли одчинили ворота огорожі, вона побачила стриману і мовчазну юрбу бронзових постатей, загорнутих у кольорові тканини. Вони купчились в холодку, під трьома високими лісовими деревами, зоставленими всередині огорожі, серед осяяної сонцем вигорілої землі. Широкі гостряки списів, прикрашені червоними жмутками кінського волосся, холодно виблискували під розлогим гіллям. Ліворуч, на палях купка будинків з довгими й великими дахами стриміла над головами юрби, наче плаваючи в сліпучому промінні. Будинки видавались менш матеріальними, ніж їхні довгі тіні. Лінгард показав на найменший з будинків і тихо промовив:

— Я прожив там тижнів зо два, коли вперше прийшов до Белараба.

М-с Треверс ще більше відчула, що все це сон, коли помітила за бильцями веранди дві постаті на варті біля замкнених дверей, заковані в лати й панцир, у гострих, крицевих шишаках, прикрашених білим та чорним пір'ям. На вільному місці під повіткою стояла висока лава, заслана турецьким килимом. Лінгард підвів до неї м-с Треверс, а Йоргенсон, ідучи по другий бік, спокійно закрив парасольку.

Тільки-но вона сіла, усі чорні разом попадали на землю, одкриваючи за собою в глибині двору якусь самотню постать, сперту на рівний стовбур дерева. Біла тканина, оперезана жовтим шнурком, оточувала йому голову, а кінці спадали на плечі, обрамлюючи тонке й темне обличчя з великими очима; шовкова керея з чорними та білими

9"

243

смугами спадала йому до ніг. Високий, таємничий, спокійний, випростаний — він був самовпевнений і владний.

Лінгард, нахилившись трохи, прошепотів на вухо м-с Треверс, що це Даман, найстарший проводир іланунів, той, що наказав захопити джентльменів. Дві напівголі постаті, вкриті прикрасами й талісманами, у червоних із золотом хустках, з голими мечами сиділи біля Дамана, підібгавши ноги. Це були пангеранси, що виконали його наказ і відвезли бранців до лагуни. А ті два, в латах і панцирі, які стояли біля дверей малого будинку, були звичайні Бела-рабові охоронці і з'являлись тільки в надзвичайних випадках. Вони стояли тепер тут, і це означало, Що бранці у Белараба. Значить усе гаразд. На жаль, сам Великий Проводир далеко. І от Лінгард випростався в офіціальній позі. М-с Треверс оглянула великий двір з рядами облич і відчула на мить, що голова її пішла кругом.

Усе завмерло в юрбі. Навіть очі під різнокольоровими хустками позастигали. Крізь одчинені ворота видно було на тлі блискучої лагуни й блідого розпеченого неба чорну високу пальму. М-с Треверс озирнулась і здивувалась, що тут нема Гассіма та Іммади. Але дівчина могла бути всередині якогось будинку з жінками Беларабової ватаги. Вона побачила, як винесли другий ослін, де сіло п'ятеро чоловіків, одягнених в розкішну шовкову, облямовану оксамитом одіж. Руки спустилися на коліна. Один серед них, у білій кереї та великому майже чорному тюрбані, сидів, нахилившись трохи вперед і спершись підборіддям на руку. Щоки йому позападали, а очі уперлись в землю, немов боячись глянути на жінку з неправовірних.

Враз м-с Треверс почула тихий шепіт серед людей і, глянувши на Лінгарда, побачила на його обличчі вираз байдужої уваги. Переговори почалися; провадились вони низькими півтонами з* довгими паузами, у непорушності присутніх, що посідали на землі, підібгавши ноги. А над ними височіла кремезна постать Дамана, який стояв у холодку. Але і в ньому м-с Треверс не побачила анінаймен-шого руху. Шепіт навколо оповив її почуттям миру.

Вона — звичайна річ — нічого не розуміла з тієї розмови, і це присипляло її думку. Іноді западала мовчанка, і Лінгард нахилявся до неї й шепотів: "Так легко порозумітися". Тоді наставала така тиша, що м-с Треверс чула, як десь високо між деревами пурхали голуби. Зненацька починав хтось говорити з тих, що сиділи перед нею. Він теж говорив не ворухнувшись, без виразу на обличчі. Тільки сторожкі очі виявляли, що промовець не сам з собою міркував, а щось доводив, звертаючись до Лінгарда, який часом кидав кілька слів, поважно або всміхаючись. Слідом за ними натовп шепотів, мабуть, даючи свою згоду; тоді знову западала тиша, і юрба здавалась ще більше непорушною, як і перше.

Коли Лінгард прошепотів до м-с Треверс, що тепер його слово, вона сподівалась, що він встане з якимось владним жестом. Та ні, він сидів. Голос його владно розлягався серед тиші. Він говорив довго. Сонце тим часом підбивалось на ясному небі, пересувало й коротило тіні дерев, ллючи крізь густе, буйне й непорушне листя гаряче проміння на голови людей. Часом шепіт дужчав, і тоді Лінгард замовкав, безстрашно дивлячись на зібрання й ждучи, доки втихомиряться. Раз чи двічі здіймався гомін, і м-с Треверс чула, як Йоргенсон щось шепотів. Над рядами голів стояв лише Даман, склавши руки на грудях. Кінець білої тканини закривав йому чоло, а біля ніг його сиділо два іланунські ватажки, напівголі, як бронзові ідоли, підібгавши ноги, з мечами на колінах, прикрашені талісманами, квітчастим пір'ям, черепашками, разками з зубів, кігтів та блискучих дрібниць. Навіть пір'я на їхніх головах не ворушилось.

— Судаг! Та й годі! — Усі голови заворушилися, люди захитались на місці. Лінгард закінчив. Він сидів, оглядаючи слухачів, і коли він разом з м-с Треверс та Йорген-соном підвівся, всі як один безладно схопилися на рівні ноги. Кілька Беларабових прихильників, молодих широколицих юнаків, одягнених у картаті формені саронги, чорні шовкові куртки та червоні шапочки, хвацько збиті набакир, чванькувато перейшли крізь натовп і вишикувалися двома шеренгами перед Даманом та його озброєними (іла-нунськими ватажками. Учасники наради попідводилися з ослону і підійшли до білих з ласкавими посмішками й запобігливими рухами. З їхнього поводження знати було, що переважила злагода; тільки один з них, у великому білому тюрбані, фанатично лишився оддалік, спустивши очі в землю.

— Перемога! — прошепотів Лінгард до м-с Треверс.

— Це було дуже важко?—спитала вона.

— Ні,— промовив він, признаючись тільки сам собі, що напружив усі сили, щоб добитися замирення. Проте, після всіх цих переговорів, він не здобув нічого особли-' вого,— тільки відсунув рішучу годину. Він подав руку м-с Треверс, щоб іти, але чомусь не рушив з місця.

Владним жестом Даман розсунув шереги Беларабових юнаків у червоних шапочках і попрямував до білих, здивувавши замовклих людей. Розсунуті шереги знову зійшлися за ним. Іланунські ватажки хоч і мали лютий вигляд, але з розважності й не подумали йти за ним. Вони не потребували навіть застережливого Даманового шепоту. Він ішов сам. Звичайне держално меча вистромилось з-під його кереї. Звідти ж визирало два пістолі. Коран в оксамитовій палітурці висів на грудях, на червоному шовковому шнурку. Був він побожний, войовничий. Ішов спокійно, дивився просто себе з-під облямівки клаптя полотна, що вкривав йому голову. Він випростався і йшов з урочистою скромністю. Лінгард швидко проказав до м-с Треверс, що цей чоловік уже стрічався з білими раніш, і якщо він схоче подати їй руку, вона мусить загорнути її кінцем шарфа.

— Чому? — спитала вона.— Так годиться?

— Так буде краще,— відповів Лінгард, і за мить м-с Треверс відчула, що її загорнуту руку помалу стисли тонкі чорні пальці. Вона відчула себе зовсім як якась східна жінка, коли, загорнута по самі очі, стрілася з чорним, блискучим поглядом ватажка морських розбійників. Це тягло-ся одну мить, бо Даман зразу одвернувся й подав руку Лінгардові. У рівній, широкій одежі він видавався дуже тонким супроти огрядних європейців.— Сила твоя велика,— мовив він приємним голосом.— Білих людей тобі буде видано.

— Так, їх передадуть мені на поруки,— мовив Лінгард, посміхаючись до Дамана, але не перестаючи сердито й похмуро дивитись, як і тоді, коли Даман наближався до нього. Він пильно глянув на групу вояків, що ескортували бранців, які вийшли з будинку. Побачивши, що Даман ніби загородив Лінгардові дорогу, вони поставали оддалік, оточивши тісним колом обох білих. Даман байдуже глянув у той бік.

— Вони були моїми гістьми,— пробурмотів він.— Як бог дасть, я скоро прийду до тебе довідатись про них... Як приятель,— додав він, трохи перемовчавши.

— І як бог поможе, ти не підеш від мене з порожніми руками,— промовив Лінгард уже ласкавіше.— Зрештою, і ти, і я не хочемо стрічатися тільки для сварки. Ти ж не хотів би, щоб їх оддали під догляд Тенги?

— Тенга гладкий і хитрий,— зневажливо промовив Даман,— справжній крамар, що хотів би бути раджею. Він — ніщо. Я й ти — ми маємо силу. Можемо признатися один одному: в серцях людських швидко зростає невдоволення. Слухай! Проводирі залежать від своїх підлеглих; розум простих людей несталий, їхні бажання хисткі, а думкам їхнім вірити не можна. Кажуть, що ти великий раджа. Не забувай, що я теж раджа і проводир озброєних людей.

— Я чув про тебе,— спокійно відповів Лінгард. Даман спустив очі долі. Але враз, широко розплющивши їх, глянув так, що м-с Треверс здригнулась.

— Добре, але ти бачиш це? — кивнув він у бік юрби. М-с Треверс, злегка спираючись на Лінгардову руку,

почувала, ніби бере участь у чудовій екзотичній опері, на яскраво освітленій сцені, під акомпанемент не музики, а різноманітних звуків владної тиші.

— Так, бачу,— дивним тоном сказав Лінгард.— Але є сила і в руках великого проводиря.

М-с Треверс побачила, що Даманові ніздрі затремтіли, немов з великого хвилювання. Вона почула, що Лінгардо-ва рука в білому рукаві була тверда, як мармур. Не дивлячись на нього, вона відчула, що одним рухом він міг би розтрощити цю нервову постать, у якій жило дихання великої пустелі.

— Сила в руках божих,— мовив Даман. З обличчя його одразу зникла жвавість, і він замовк, ждучи, що скаже Лінгард. І коли Лінгард сказав "справедливо", він провадив далі, ледве помітно всміхаючись.

— Але він дає нагороду з своєї волі і посилає її навіть невірним.

— Якщо така воля божа, ти не повинен таїти зла в своєму серці проти цих білих.

Тихий поклик "супроти цих!" і ледве помітний жест сухої чорної руки були майже зрозумілі м-с Треверс. Тепер Лінгард ще краще зрозумів характер союзника, підкинутого йому дипломатією Белараба. Тільки наполовину задовольняв Лінгарда такий ватажок загону.