Визволення - Конрад Джозеф

Чи не хви-* люєтесь ви, м-с Треверс?

— Мене ж прохали терпіти,— мовила вона спокійно.— Я можу ждати і певно доведеться ждати аж до ранку.

— Ще не пізно,— сказав д'Алькасер.— Час для нас спинився назавжди. А проте це може бути фатальна година.

— У вас таке почуття в цей особливий момент?

— У мене вже було кілька таких надзвичайних моментів. Спочатку це хвилювало. Тепер я тільки трохи хвилююсь. Я скористався своїм часом, щоб переглянути усе своє життя.

— Чи можна ж справді переглянути?

— Так, мені пощастило. Я ще живу, як бачите, але вже розквитався з життям, і тепер мені нічого робити. Тільки одну річ я хотів би зробити: сказати вам кілька слів, які виявили б мою вдячність за всю вашу приязнь в минулому, коли я так часто стрічався з вами в Лондоні. Я завжди почував, що ви мали мене за такого, який я є, і ця ваша добрість впливала на мене так, що я навіть думав про себе краще. Але боюсь, що набридаю вам, м-с Треверс.

— Запевняю вас, *дщо ви ніколи не набридали мені в минулому. Щождо теперішнього, то прошу вас не йти. Лишіться, будь ласка, зо мною. Не будемо вдавати, що хочемо спати такої ранньої години.

Д'Алькасер підсунув стільця й сів біля неї.

— Так, можливо — фатальної години,— сказав він.— Я маю до вас одне прохання, м-с Треверс. Не прошу вас викривати все. Що з того? Коли прийде кінець, він буде досить ясний. Та я хотів би, щоб ви пообіцяли подати мені якийсь знак, коли буде щось загрозливе для нас. Ви могли б, побачивши, що я дивлюся на вас, прикласти ліву руку до лоба. Отак. Цього жеста ви ніколи не робили, і так...

— Йоргенсоне! — почувся голос Лінгарда на прові, і той зразу ж з'явився. Після паузи знову почувся той же голос: — Сюди!

Почалися безмовні хвилини. М-с Треверс, одхилившись у своєму кріслі, а д'Алькасер, сидячи на стільці, ждали не ворухнувшись і не кажучи ні слова. І от, крізь невиразний шепіт і метушню на темній палубі "Емми" почулися тверді кроки, і з ліхтарем у руці біля муслінової клітки з'явився Лінгард.

— Мені треба поговорити з вами, вийдіть на мить сюди,— сказав він.— Не ви. Леді,— додав він владно, коли д'Алькасер швидко підвівся з стільця.— Мені треба м-с Треверс.

— О, звичайно,— прошепотів д'Алькасер і, відхиливши заслінку намету, прошепотів: — Це й є фатальна година.

М-с Треверс швидко проскочила повз нього, не виявивши й найменшого знаку, що чула ці слова. На кормі, між дерев'яною будівлею та наметом, ждав її Лінгард з ліхтарем у руці. Нікого більше не було навколо; та д'Алькасер відчував присутність мовчазних і стривожених істот, що метушились у темряві. Коли м-с Треверс підійшла, Лінгард підняв ліхтаря, і д'Алькасер почув:

— Я маю новини, які вам треба сповістити. Ходімо в кімнату.

Д'Алькасер побачив їхні голови, освітлені ліхтарем. Оточені глибокою тінню, вони скидалися на дивних символічних привидів. Д'Алькасер чув, як м-с Треверс сказала:

— Краще б мені не чути ваших новин,— таким тоном, що чутливий спостерігач від здивування аж стис губи. Він подумав, що вона певно стомилась і ситуація занадто знервувала її. Але це не був тон зляканої людини. Йому спало на думку, що вона відчувала свою перевагу, і він облишив міркувати. Цей приятель жінок був стриманий навіть у думці. Він одійшов назад у дальший куток клітки і зовсім не здивувався, коли побачив, як м-с Треверс з Лінгардом увійшли в дерев'яну будівлю.

IV

Лінгард поставив ліхтаря на стіл. Світив він дуже неясно. Лінгард тяжко сів на матроську скриню. Він теж перевтомився. Фланельова сорочка розстебнулась біля шиї. Він був без куртки і підперезаний широким поясом. М-с Треверс, висока й рівна, з темним поглядом на білому лиці, в яскравих шовках, пов'язана шарфом, стояла перед ним, блискуча і велична навіть у світлі тьмяного ліхтаря. Він сказав:

— І ви хочете покинути мене?.. Ви не зробите цього тепер.

— Я й не думала вас кидати, я навіть не знаю, чого ви хочете. Немає кінця й краю тому, чого я не можу зробити. Скажіть мені краще, що я могла б зробити? Чи знаєте ви самі, чого вам од мене треба?

— Ви можете дозволити мені дивитися на вас? Можете слухати мене? Можете говорити зо мною?

— По щирості я ніколи не уникала того, що ви хочете від мене. Ви самі довели мене...

— Я довів вас! — скрикнув Лінгард.

— О! То була моя помилка,— промовила вона без злості.— Мені, мабуть, приснилося тоді, що то ви приїздили до мене вночі з своєю повістю про ваше неймовірне життя. Хіба могла я прогнати вас?

— Я хотів би, щоб ви прогнали. Чом ви не прогнали мене тоді?

— Ви хочете, щоб я сказала вам, що ви були непереможні? Як я могла прогнати вас? А ви? Нащо приїхали до мене з отою щирістю на устах?

Лінгард заговорив коротко й уривчасто:

— Я довго думав про це. Мені було прикро. Я не думав про вас як леді й джентльменів. Я думав про вас, як про людей, чиє життя в моїх руках. І хіба можна було забути вас у цій тривозі? Лице ваше повіз я з собою на бриг. Сам не знаю чому. Я ж не дивився на вас довше, ніж на когось іншого? Я ввесь час стримував свій гнів, щоб не знищити усіх вас. Я не хотів бути суворим, але це мені було не легко, бо замість аргументів я чув лише погрози. Хіба ж я образив кого, м-с Треверс?

Вона слухала дуже уважно, майже суворо, і без найменшої зміни в обличчі сказала:

— Гадаю, що ваші міркування відповідають вашому життю, яке вам бог дав.

— Яке життя?—промовив Лінгард.— Я те, що я є. Мене кличуть раджа Лаут, Король Том і т. ін. І ймення ці чіпляються одно за одним навіть жартома. Та вони мають у собі таке, що справа ця набуває ще більшого значення.

М-с Треверс стояла перед Лінгардом. Обличчя її було непорушне й суворе.

— Ви покликали мене, щоб сваритися зі мною?

— Ні, але чому ви вибрали саме цей час, щоб сказати, що мій приїзд на яхту з метою допомогти вам був, на вашу думку, зухвальством?

— Ви не зрозуміли мене,— сказала м-с Треверс з таким же суворим виглядом.— Такі приємності ніколи не траплялися зі мною і більше ніколи не трапляться. Але повірте, Королю Томе, ви мене вже занадто звеличуєте. Йоргенсон має рацію, коли сердиться на вас за те, що ви взяли на буксир жінку.

— Він не хотів бути грубим,— запротестував Лінгард. М-с Треверс навіть не посміхнулася у цій тривожній і

напруженій атмосфері, що, здавалось, завжди вставала між нею та цим чоловіком, який сидів на скрині. Він звів на неї очі і подивився щиро, не відриваючись од неї. А вона ще більш суворо дивилася на нього.

— Як ви змінилися,— прошепотів Лінгард.

Він страшенно дивувався. М-с Треверс видавалась йому мстивою і назавжди скам'янілою перед його збентеженим каяттям. Назавжди. Зненацька м-с Треверс озирнулась навколо й сіла в крісло. Сили її слабли, але вона лишалася суворою. Лінгард глибоко зітхнув і спустив очі долі. Вона ж не наважувалась послабити жодного м'яза, боячись втратити силу і виявити своє жагуче поривання, яке ховалося в глибині її серця. Вона так і рвалась схопити цю "фатальну людину", притиснути її до грудей і, одкинувши далеко геть, зникнути самій, щезнути з життя як привид. "Фатальна людина" сиділа мовчки й похнюпившись, а проте дужа, хоч і смутна.

"Якщо я нічого не скажу,— подумала м-с Треверс із надзвичайним внутрішнім спокоєм,— то заридаю", і голосно промовила: — Що трапилось? Для чого ви мене витягли сюди? Чом не розкажете своїх новин?

— Я гадав, що ви не хочете їх слухати. Може, вам і справді не хочеться. Вам, мабуть, байдуже, так само, як і знати, що я почуваю, що роблю і як кінчу. Вам, певно, зовсім байдуже, як ви самі кінчите. Вас, мабуть, ніколи не тривожили свої власні чи чиїсь почуття. Це не тому, що ви жорстокі, а через те, що ви не розумієте й не хочете розуміти.

Лінгард безнадійно махнув рукою, і м-с Треверс тільки зараз помітила в його руці аркушик паперу.

— Це тут наші новини?—значуще спитала вона.— Важко навіть уявити, що в такій дикій країні може хтось писати. І хто міг прислати вам ці новини на папері? Дасте мені глянути? Я зрозумію? Це англійською мовою? Ну, Королю Томе, не дивіться ж на мене так побожно.

Вона раптом підвелась з нетерпінням. Самоцвітні ґудзики й золоте гаптування вилискували в збірках її одежі, яка таємничо шелестіла.

— Я не можу витримати цього! — скрикнула вона.— Я не можу витримати, коли на мене так дивляться. Жодна жінка не витримала б такого погляду. Що ви бачите? Зненависть я зрозуміла б. У чім ви підозріваєте мене?

— Ви—надзвичайна,— прошепотів Лінгард, отямившись після її вибуху.

— От і добре, ви теж надзвичайний, Виходить, на нас обох одне прокляття, і мусимо разом терпіти, що б там не трапилось. Та хто ж міг надіслати вам цього листа?

— Хто?— мовив Лінгард.— Отой хлопчисько, що в темряві наскочив на мій бриг поблизу Карімаги. Була то найтемніша ніч, яку я коли-небудь знав. Проклята ніч!

М-с Треверс прикусила губу і, пождавши трохи, спокійно запитала:

— Він знову вчинив якусь перешкоду?

— Перешкоду! — крикнув Лінгард.— Цей дурень надзвичайно задоволений собою. Ви знаєте, коли ви посилали його до мене в ту ніч, як покинули яхту, він приїхав із набитим пістолем у кишені. А зараз він вчинив ще гірше.

— Ще гірше? — метнулась м-с Треверс.— Що ж він зробив?

Вона вихопила з непорушної руки Лінгарда аркушик паперу. Поки вона розгладжувала його, Лінгард підійшов і став поруч. Вона швидко пробігла очима перші рядки і далі вже читала уважніше. Врешті швидко зітхнула і глянула на Лінгарда. їхні обличчя зблизились, як ще ніколи не зближувались. М-с Треверс несподівано відчула зовсім нове почуття і глянула вбік.

— Ви розумієте, що ці новини значать?—прошепотів Лінгард. Рука м-с Треверс звисла.

— Так,— тихо мовила вона.— Порушено умову. Картерів лист починався так:

"Ви поїхали серед ночі і взяли леді з собою, не лишивши мені ніяких наказів. Але як моряк, я вважав, що обидва кораблі довірено мені. Тим часом за півмилі од нас чигала сотня піратів, щохвилини готових кинутись як тигри. Дні поминали без ніякісіньких наказів. Лишати кораблі та їхати на берег шукати вас не можна було й думати, доки пірати сиділи в нас на шиї. Поставте себе на моє місце. Чи уявляєте мою тривогу, мої безсонні ночі? Становище щоночі гіршало. Од вас не було й вістки. Не міг же я сидіти й сушити собі голову над незрозумілим! Я — моряк. Мій перший обов'язок — кораблі.