Визволення - Конрад Джозеф

Я мусив змінити це становище і, сподіваюсь, ви погодитесь, що я вчинив як моряк. Одного туманного ранку я підвів бриг ближче до мілин і, тільки розійшовся туман, розпочав стрілянину по прау дикунів, що заякорились у протоці. Ми спочатку цілили навмисне далі, щоб дати змогу тим волоцюгам вибратись і прилучитись до своїх приятелів, розташованих на березі. Я не хотів убивати людей. Тоді ми взялися до великої гармати, і за годину в обох прау вилетіло дно. Дикуни на косі вили й голосили за кожним пострілом. Вони могли лютувати скільки влізе, але мене це не обходило, бо я забезпечив себе як слід. І тепер вони як отара овець; з голоду не помруть, бо на косі є два чи три човники, що ними вони .вільно зможуть, якщо схочуть, поперевозити на материк своїх жінок.

Я гадаю, що вчинив як моряк, і надалі думаю робити те саме. Тепер, коли кораблі в безпеці, я вживу всіх заходів, щоб витягнути яхту з намулу. А тільки витягну, озброю човни і поїду шукати вас і джентльменів і не заспокоюсь, доки не довідаюсь, чи живий хто з вас, чи ні.

Сподіваюсь, що мої слова дійдуть до вас. Якраз тоді, коли ми скінчили з тими прау, приїхав із заходу чоловік, якого ви посилали біля Карімати перехопити нашого старшого офіцера. Він приволік на буксирі нашу першу барку з командою. Ваш серанг сказав мені, що він надійний посланець і що кличуть його Джаффіром. Він, здається, хоче якнайшвидше дістатися до вас. Я повторюю: кораблі й люди в безпеці, і я мушу знайти вас живими чи мертвими".

— Ви зрозуміли суть? — мовив Лінгард глухим голосом.

М-с Треверс, стискуючи в руці аркушик паперу, дивилась на нього тривожними очима.

— Він діяв проворно й непохитно.

— Він же не знав,— прошепотіла м-с Треверс.

— Він не знав. Не міг же я кожному довіряти! — запротестував Лінгард.— А втім, кого ж я міг лишити там? Мені ж здавалося, що він зрозуміє і без слів. Та він занадто молодий. Тепер він може пишатися з себе: зробив цю штуку досить моторно — чорти б його побрали з його моторністю! Наше життя залежало від мого слова, а тепер воно зламане, м-с Треверс. Зламане.

М-с Треверс лише хитнула головою.

— Вони швидше сподівалися б, що сонце й місяць попадають із неба,— провадив Лінгард із страшенним гнівом. Та за хвилину він уже не лютував, і м-с Треверс почула, як він прошепотів незрозумілу фразу: "На моїх очах".

— Що ви робитимете? — спитала вона.

— Що я робитиму?—повторив Лінгард.— О, так — робити. М-с Треверс, ви ж бачите, що я тепер ніщо, абсолютно ніщо.

Він пильно глянув на обличчя м-с Треверс, повернуте до нього з виразом остраху й цікавості. Удар, що впав на його голову, був такий страшний, що Лінгард уже нічого не відчував, мов занімів після страшенного болю чи після величезної катастрофи. Йому лишалось тільки дивитись на обличчя цієї жінки, бо світ його тепер утратив своє буття, свою форму, свої надії.

М-с Треверс одвернулась. Вона зрозуміла, що поспитала в Лінгарда таке, на що не можна відповісти. Для неї це була ліше проблема, а для нього повна криза. Безперечно, Картерів вибрик ламав угоду з Даманом, і м-с Треверс розуміла, що поясненнями тут нічого не вдієш. Вона відчувала не жах, а розгубленість, як людина, що спізнилася на поїзд. Тільки значно більшу розгубленість. Справжній жах мав виявитись потім. І Лінгарду це був удар у саме серце.

Він не сердився на Картера. Цей хлопець діяв як моряк. Він дбав про кораблі. Справжня причина його нещастя була інша, глибша. Тимчасом Лінгард розумів, що ця причина ховалась також в ньому самому, десь у незнаних глибинах його душі, в чомусь фатальному й неминучому. Він пробурмотів сам собі:

— Ні. Я нещасна людина.

Це було слабке відчуття того, що прийшов край всім його намірам. Та він не був людиною, здатною аналізувати свої почуття. Він завжди поривався боротися з обставинами і зараз пробував зробити те ж саме, хоч це йому й не щастило, бо для перемоги бракувало цілковитої певності. Боротьба взагалі була суттю його життя. Але такої він не переживав. Це була боротьба в ньому самому. Він стояв віч-на-віч з невідомими силами й ворогами, яких не міг одверто перемогти. Вони були всередині його, немов хто зрадив його. Він був готовий озирнутись, щоб знайти цього лукавого зрадника. І його збентежений розум зненацька охопила думка: "Хто ж зрадник? Я сам!"

І негайно він ясно й гостро пригадав Гассіма та Іммаду.

Він бачив їх далеко за лісами. Вони і досі існували в його серці!

— Яка то ніч була! — промовив він, замилувавшись м-с Треверс. Погляд його зачарував її. Коли ж він кинув ці слова, вона поворухнулась.

— Яка ніч? — прошепотіла вона, немов боячись стривожити його.

Здивовано побачила, що Лінгард усміхнувся.

— Не ця,— промовив він.— Тоді ви зауважили мені, як було тихо і спокійно. Так. Слухайте ж, як тихо зараз.

Обоє повернули голови й прислухались. Ні шепоту, ні зітхання, ні шелесту, ні хлюпання, ні кроків. Не чути було жодного тремтіння. Немовби самі були вони на борту "Емми", покинуті навіть духом капітана Йоргенсона, що відлетів на барку "Дика Троянда".

— Ця тиша немов перед кінцем,— промовила м-с Треверс рівним, тихим голосом.

— Так, але вона й зрадлива,— сказав Лінгард теж рівно й тихо.

— Не розумію,— швидко почала м-с Треверс після недовгого мовчання.— Не вимовляйте цього слова. Не вживайте його, Королю Томе! Мені страшно навіть чути його.

Лінгард мовчав. Його думки були з Гассімом та Імма-дою. Молодий раджа та сестра його взяли на себе добровільну місію добутися до Белараба й переконати його вернутись до своєї огорожі і знову стати при владі. Вони мали доручення передати йому послання від Лінгарда, що втілював у собі правду й силу, яка підтримувала Белараба в усіх його ваганнях. Але ті двоє мали й свій власний погляд. Вони були щирими приятелями Лінгарда, його дітьми. Крім цього, їхнє високе походження, войовничі вчинки, мандрівки, пригоди й події надавали їм дивних чар.

V

Того самого дня, коли Треверс і д'Алькасер зійшли на борт "Емми", Гассім та Іммада вирушили з своїм дорученням. Лінгард, звичайно, не міг і думати, щоб кинути білих на Йоргенсона. Старий був цілком чесний, але його постійне мурмотіння: "Кинути б сірничка в порохові бочки" навіювало Лінгардові якесь недовір'я. До того ж сам він зовсім не хотів їхати від м-с Треверс.

Добре зробив Картер, пославши з рапортом до Лінгарда Джаффіра. Цей непохитний боєць і відданий прихильник Гассіма та Іммади вважав своє доручення — перехопити старшого офіцера з яхти (як наказав йому Лінгард) цілковитою дрібничкою. Правда, це взяло в нього трохи більше часу, ніж сам сподівався, але він повернувсь до брига якраз вчасно, щоб одвезти Лінгарду цього листа. Відпочив він всього годин зо дві. Про все, що трапилось, почув він од Вазуба і, хоч його обличчя було серйозне і байдуже, у серці відчував він зовсім інше.

Безстрашний і хитрий, Джаффір цілком підходив для таких доручень, бо був природженим посланцем (як він висловлювався сам про себе: "розносець важливих слів великим людям"). Своєю надзвичайною пам'яттю він схоплював усе чисто, чи було воно делікатне, чи офіціальне, чи приватне; він не знав страху. Ним не треба було передавати листів, які могли потрапити до рук ворога, і якби він десь умер в дорозі, послання вмерло б разом з ним. Джаффір мав здібність відчувати всякі ситуації, бо мав дуже спостережливе око. Він був такою певною людиною, що його інформацій завжди чекали великі ватажки. Лінгард задав йому кілька питань, хоч про цей випадок, звичайно, Джаффір не міг багато розповісти. За Картера, якого називав він "той юнак", сказав, що мав він такий вигляд, як білі люди, коли дуже задоволені з себе; потім додав: — О, раджа Лаут, кораблі тепер у безпеці!—Але в тоні його не чулося ніякої радості.

Лінгард сумно глянув на нього. Коли ж він зауважив, що за цю безпеку доведеться розплачуватись, Джаффір ствердив: "Так, клянусь аллахом!" — хоч і на мить не змінив свого похмурого спокою. Коли Лінгард сказав йому, що треба їхати шукати Гассіма та Іммаду, які були десь усередині країни, в Беларабовому таборі, він заявив, що може зразу ж вирушати. На бригу він наївся досхочу, проспав годин зо три і не стомився. Коли був молодим, то часом стомлювався, але вже багато років не знав цієї кволості. Він не потребує човна з веслами, що ним приїхав у лагуну,— поїде у малому човникові. "Тепер не той час,— зауважив він,— щоб усі тебе бачили". Але приховане хвилювання його враз вибухнуло: "Гадаю, туане, що смерть з тієї ночі, як ти виринув із чорної хмари, щоб спасти нас, ніколи не була так близько над ними, як тепер".

Лінгард нічого не промовив, але віру Джаффіра в цю білу людину не легко було захитати.

— Як ти врятуєш їх тепер, о раджа Лаут? — спитав він просто.

— Белараб мій приятель,— промурмотів Лінгард.

— Він людина мирна! — скрикнув Джаффір.— Хто може покладатись на таку людину? — спитав зневажливо.

— Війни ж іще нема,— сказав Лінгард.

— Та є підозра й страх, помста і злість озброєних людей,— заперечив Джаффір.— Ти взяв у них білих бранців тільки силою свого слова. Адже так, туане?

— Так,— мовив Лінгард.

— І ти взяв їх сюди на борт? — спитав Джаффір, кинувши погляд на білу будівлю, де всередині, при світлі маленької олійної лампи, розмовляли м-с Треверс та д'Алькасер.

— Так, вони тут.

— Тоді, раджа Лаут,— прошепотів Джаффір,— ти можеш усе врятувати, якщо віддаси їх назад.

— Хіба ж я можу це зробити? — зірвалось з Ліцгар-дових уст у відповідь прибічнику Гассіма та Іммади.

— А що ж іще ти можеш зробити? — пошепки спитав Джаффір, що звик звертатись щиро до великих проводирів.— Ти білий і мусиш додержати свого слова. Ну, я поїхав.

Малого човника спустили з "Емми".

— Так, Джаффіре, їдь,— сказав Лінгард,— і зоставайся моїм другом.

— Я друг славетного принца,— рішуче відповів Джаффір.— А ти, раджа Лаут, навіть славетніший. І будеш славним, доки лишатимешся з нами. Бо в чому сила твоїх рук, коли ти з білими людьми? Куди вона тоді зникає, питаю я? Але нічого — ми певні сили твого серця.

— Надіюсь, що вона мене не зрадить,— сказав Лінгард, і Джаффір щось задоволено промурмотів.— Тільки бог бачить в людських серцях.

— Так. Наша надія на аллаха,— погодився Джаффір, що звик до побожних висловів, коли бував серед релігійних людей у Беларабовій огорожі.