Визволення - Конрад Джозеф

Справді ж він мав надію тільки на Лінгарда, якого ніби само небо послало їм у лиху годину. Він трохи пождав і промовив: —Що переказати їм?

— Розкажи все раджі Гассімові,— промовив Лінгард.—

Скажи йому, хай якнайшвидше і таємно вирушає сюди разом із леді, своєю сестрою. Надійшла лиха година, й нам треба бути вкупі.

— Так, так! — щиро погодився Джаффір.— Тяжко вмирати самому серед ворогів. Це страшна доля.

Він одійшов од лампи, що біля неї вони говорили, спустився в човник, узяв весло й, не хлюпаючи, зник у чорній темряві.

Це було тоді, як м-с Треверс з д'Алькасером почули, що Лінгард кличе Йоргенсона. Тінь його зразу стала поруч Лінгарда і мовчки слухала про все. Тільки наприкінці оповідання напрочуд виразно промовила: — Ну, вскочили по самі вуха.— Та справді, ніщо в світі не могло здивувати або вразити старого Йоргенсона. Він пішов геть, бурмочучи собі під ніс. Лінгард стояв, узявшись за підборіддя, і останні Джаффірсві слова помалу оволодівали його думками. Потім ураз взяв ліхтаря й пішов шукати м-с Треверс. Шукав тільки її, бо страшенно потребував її присутності, звуку її голосу, темного й ясного блиску її очей. Ідучи до неї, Лінгард побачив, що Йоргенсон покликав кількох малайців і поставив їх на палубі стежити в усіх напрямках за лагуною. Викликаючи м-с Треверс з намету, Лінгард хоч і переживав душевну боротьбу, але почував якесь задоволення тим, що відзиває її від д'Алькасера. Він не міг припустити, щоб хоч трохи її уваги перепадало іншому. Він сам потребував її. Бачити, що в нього однімають її хоч на мить, дратувало його, здавалось лихом.

Д'Алькасер, лишившись сам, дивувався, згадуючи владний тон Лінгарда, яким той кликав м-с Треверс. Цьому спостерігачеві такий факт здавався досить значним. "Просто нерви,— закінчив він сам собі.— Людина знесилилась. Мабуть, його щось дуже вразило. Але що б це могло бути?" дивувався він. У ці бездіяльні дні чекання найменше тремтіння видавалось величезним і значним. Д'Алькасер не пішов до свого похідного ліжка, навіть не сів. Він сперся долонями на стан і міркував; і раптом йому спало на думку, чи не дуже панькалась м-с Треверс з Лінгардом. Проте в основі їхнього товаришування були якісь моральні причини. Отже, йому було важко збагнути, де була стриманість чи вимога, а де сміливість чи обережність. І д'Алькасер зачарувався умінням м-с Треверс триматися.

Безумовно, вона тримала всю ситуацію в своїх руках.

1/л Ю Д. Конрад

273

Але це не означало небезпеки. Вона тримала її, як держать дуже вибухову, але невідому суміш. Д'Алькасер думав про неї з глибокою симпатією та безстороннім інтересом. Часом на вулиці ми зустрічаємо осіб, що викликають у нас здивування й симпатію, але через це ми ж не йдемо за ними додому. Д'Алькасер теж стримався, щоб не йти далі за м-с Треверс. Враз він помітив, що м-р Треверс сидить на своєму похідному ліжку. Він, мабуть, тільки зараз підвівся, бо ще хвилину тому, здавалось, спав глибоким сном, і довгий час ніщо не порушувало тиші. Д'Алькасера це так вразило, що він аж скрикнув, а м-р Треверс помалу повернув до нього голову. Д'Алькасер неохоче підійшов до нього.

— Прокинулись? — спитав він

— Чомусь ізмерз,— відповів Треверс.— Але тепер уже нічого. Дивно! У мене було враження, ніби на мене подув льодовий вітер.

— А!—мовив д'Алькасер.

— Звичайно, неможливо! — провадив Треверс.— Це застигле повітря зовсім не ворушиться. Воно огидно липне до всього. Котра година?

— Я не знаю.

— Скло на моєму годинникові роздушилось. Ще тієї ночі, коли на нас напали дикуни,— промовив Треверс.

— Мушу сказати, що я за все своє життя не був такий здивований, як тоді,— признався д'Алькасер.— Ми якраз спинилися, і я запалював сигару, пам'ятаєте?

— Ні,— кинув Треверс.— Я якраз витяг свого годинника, що зразу вилетів з моїх рук і звис на ланцюжку. Хтось наступив на нього, й стрілка зламалася. Він досі цокає, але не можна довідатись, котра година. Таке безглуздя. Мене страшенно це дратує.

— Виходить, ви накручували його щовечора? — спитав д'Алькасер.

Треверс глянув на нього з ліжка І ніби здивувався:

— Що? Звичайно, накручував.— Він трохи помовчав.— Це не сліпа звичка, як ви вважаєте. Мої звички — це наслідок певної системи. Я мушу методично розподіляти своє життя. Ви знаєте, дорогий д'Алькасер, що без певної системи я не мав би змоги як слід працювати і не мав би часу на всілякі громадські обов'язки, які, безперечно, дуже важливі. Я можу сказати, що ця система у великій мірі була підвалиною мого успіху в громадському житті.

За все своє життя я ні разу не мав вільної хвилини. А тепер!..— Він глянув навколо.— Де моя дружина? — спитав.

— Я розмовляв із нею годину тому,— відповів д'Алькасер.— Не знаю, котра година. Мій годинник на яхті, але, мабуть, ще не пізно.

Треверс з незвичайною для нього жвавістю скинув з себе легке бавовняне простирадло і швидко почав застібати куртку. Д'Алькасер сподівався, що він прожогом скочить на ноги, але той знову ліг на подушку й лежав цілком непорушно.

Д'Алькасер трохи пождав і заходив по намету. Пройшовши разів зо два, він спинився й чемно сказав:

— Мені здається, м-р Треверс, що ви нездужаєте.

— Я не знаю, що то таке хвороба,— відповів голос з подушки.— Добре здоров'я має величезне значення в громадському житті. Через хворобу можна пропустити слушний випадок. Я ще ніколи не хворів.

Усе це він промови© глухим голосом, немов лице йому затуляла подушка. Д'Алькасер знову заходив.

— Я, здається, спитав вас, де моя дружина? —спитав сердитий голос.

Ледве стримуючись, д'Алькасер продовжував ходити по намету, наче не чуючи.

— А ви знаєте, вона, мабуть, збожеволіла,— провадив той приглушеним голосом.— А може, це я збожеволів?

Д'Алькасер мовчки ходив мірними кроками.

— А знаєте, що я думаю? — спитав він зненацька.— Я думаю, м-р Треверс, що вам не хочеться говорити про неї. Я думаю, що вам ні про що не хочеться говорити. І, сказати вам по правді, мені теж не хочеться.

Д'Алькасер почув з подушки глибоке зітхання і в той же час побачив, як по той бік намету з'явився блідий вогник ліхтаря. М-с Треверс та Лінгард вийшли з дерев'яної будки і спинились якраз біля дверей. Лінгард поставив ліхтаря на дах. Вони стояли далеко від д'Алькасера, й нічого не було чути, але він бачив їх: м-с Треверс стояла рівно як стріла, а Лінгард — тяжко схиливши голову. Д'Алькасер бачив у його профілі, освітленому ліхтарем і трохи схиленому, вираз глибокої пошани. Вони дивилися одне на одного й навіть не ворушилися.

— У мене є таке почуття,— тихо промовив Лінгард,— що зробить моє серце твердішим за камінь. Я — Ко-

72.10* Д. Конрад

275

роль Том, раджа Лаут, і я готовий дивитися тут кожному в вічі. Я мушу дбати про своє ім'я. Усе засноване на цьому.

— Містер д'Алькасер висловився б, що це справа честі,— пояснила м-с Треверс; губи її не тремтіли, хоч часом вона почувала, як страшенно колотиться її серце.

— Називайте, як хочете. Це те, чого людина потребує, як повітря. Слухайте, мене це більше не обходить. Це вірно, як те, що я стою перед вами.

— Але мене це обходить,— заперечила м-с Треверс.— Це вірно, як те, що я стою тут. Мене обходить. Це є щось ваше власне. Ви маєте право на нього. І я повторюю: мене це обходить.

— Обходить... моє власне? — прошепотів Лінгард біля самого її обличчя.— Що вам до моїх прав?

— Те,— мовила вона, дивлячись додолу і мало не торкаючись лобом Лінгарда,— те, що як повернуся я коли до мого старого життя, я не хочу, щоб від справжньої гризоти воно стало ще безглуздішим.

У голосі її чулась ніжність, і Лінгардові здалося, що слова її милують йому обличчя. А д'Алькасер усе ходив уздовж намету. Він не хотів, щоб м-р Треверс підводився на ліжку й озирався навколо.

— Варто жити, щоб почути, що комусь не байдужі мої справи! — прошепотів Лінгард.— І це —ви, та, що взяла всю мою жорстокість.

— Я не хочу, щоб ви були жорстоким. Я хочу, щоб ви були непохитним.

— Щоб підтримати мене, ви нічого не могли б сказати кращого,— тихо відповів Лінгард з глибокою ніжністю в голосі.— Чи мав хто-небудь такого друга? —сказав Лінгард, підводячи голову і немов закликаючи зоряну ніч у свідки.

— А я питаю себе, чи є хтось інший в світі, щоб я йому так вірила, як вам. Тому й кажу вам: ідіть рятуйте те, що вам належить, але не забувайте милосердя. Я не кажу вже вам про нашу цілковиту безневинність. Земля, мабуть, справді мала, якщо ми так устряли в ваше життя. Цього досить, щоб повірити в долю. Та я не можу поводитись як фаталістка й сидіти тут, згорнувши руки. Якби ви були іншим, у мене виникла б зневага або ж презирство. Знаєте, як назива вас містер д'Алькасер?

Д'Алькасер з цікавістю зиркнув у їхній бік, побачив, як Лінгард заперечливо хитає головою, і трохи тривожно подумав: "Він у чомусь їй одмовляє".

— Містер д'Алькасер називає вас фатальною людиною,— трохи збентежено сказала м-с Треверс.

— Цього й не проковтнеш. Звичайно, він же джентльмен. Але, як ви...

— Я зву вас по-різному, тільки не вашим християнським ім'ям,— швидко сказала м-с Треверс.— Вірте мені, д'Алькасер вас розуміє.

— Він має рацію,— зауважив Лінгард.

— Але він невинен. Я пригадую, ви говорили, що й невинні мусять скоритися. Добре, робіть, як треба.

— Ви гадаєте, що так треба? Ви вірите? Ви почуваєте це?

— У цей час, на цьому місці, для такої людини, як ви, так треба.

Лінгард подумав, що ця жінка надзвичайно вірна йому і зовсім безстрашна. Що обох бранців треба було повернути до огорожі, тепер було так ясно й неминуче, що, на його думку, ніщо в світі не могло б спинити цього. Але чи була на світі друга така жінка, як ця? І він подумав, що тільки в правді й мужності здобуваєш мудрість. Йому здавалося, що відколи прийшла м-с Треверс і стала поруч нього, відтоді він довідався, що таке правда, мужність та мудрість. Дивлячись на неї й слухаючи її, відчув він на мить велике задоволення і надзвичайний спокій.

Коли ж замовкли, м-с Треверс, швидко поглянувши на клітку, помітила, як у тумані, д'Алькасера. Його темна постать спинилась біля муслінових запон. Вона, звичайно, знала, що він дивиться на них і бачить їх далеко краще, ніж вона його. М-с Треверс подумала про те, як він хвилюється*, згадала його прохання подати йому якийсь знак, щоб завчасно уникнути критичного становища.