Визволення - Конрад Джозеф

Він виявляв до краю людську слабість, тому й не стерпів її втручання; і так уважно, з таким глибоким інтересом спостерігав ці ниточки та циферблат, що коли зненацька розітнулось кілька пострілів з рушниці, навіть не звів голови, а тільки трохи похитав нею. Вона дивилася на клапті диму, що пливли понад Беларабовою огорожею. Прикрі звуки пострілів завмерли і, змішавшись, відбились над лагуною, як довге і поривчасте зітхання.

— Що це? — скрикнула вона.

— Повернувся Белараб,— бовкнув Йоргенсон. Остання ниточка диму зникла, і Йоргенсон підвівся.

Він зразу втратив інтерес до годинника і недбайливо засунув його в кишеню разом з клаптем паперу та недогризком олівця. Він знову відійшов у небуття, проте, схилившись через бильця, байдуже глянув на огорожу Белараба.

— Так, він вернувся,— сказав тихо.

— Що ж тепер буде? — скрикнула м-с Треверс.— Що робити?

Йоргенсон промурмотів:

— Я знаю, що робити.

— Ви щасливі,— гірко сказала вона.

їй здалося, що ввесь світ кинув її. Протилежний берег лагуни знову був схожий на розмальовану завісу. І м-с

Треверс подумала, що то востаннє говорила вона з ними: із д'Алькасером, з своїм чоловіком, з самим Лінгардом, і що всі вони назавжди пішли за ту завісу. З усіх білих лишився тільки Йоргенсон, який назавжди розквитався з життям. Знов м-с Треверс не могла стерпіти. Вона жагуче скрикнула:

— Чи помічаєте ви, капітане, що я жива?

Він звів на неї холодні, скляні очі, і вона жахнулась з їхнього виразу. Вже пішла геть, але спинилась, бо в тих очах на мить заблимала іскра.

— Я хочу поїхати до них. Я хочу поїхати на берег,— твердо промовила м-с Треверс.— Туди!

її простягнута рука показувала на берег, і воскреслий погляд Йоргенсона, сковзнувши по її білих пальцях, оді-йшов у просторінь.

— Немає шлюпки,— промимрив він.

— Так мусить бути човник. Я знаю, що є човник. Він мені потрібний.

Вона ступнула вперед, примушуючи, наказуючи, намагаючись скупчити в своєму погляді всю силу волі, все своє право і бажання. Та на нього вже ніщо не впливало. Він навіть не поворухнувся.

— Якого з них вам треба?—одноманітним голосом спитав.

М-с Треверс пильно дивилася на нього. На її обличчі — немов сувора скам'яніла маска. Вона виразно мовила:

— Ви, певно, не раз запитували про це себе самого, капітане?

— Ні. Я тільки зараз вас спитав.

Сміливий, але з нудьгою погляд м-с Треверс нічого не розгледів на його обличчі.

— Що ви там збираєтесь робити? — кинув презирливо Йоргенсон.

— Пам'ятайте, що я не тінь, а жива жінка, капітане Йоргенсон. Схочу — житиму, а схочу — помру. Дайте мені змогу поділити їхню долю.

— А чи певні ви, що вам сподобається це? — спитав уже з цікавістю, і його голос, несподівано оживши, аж затремтів; цього тремтіння уже багато років ніхто не чув.— Ви ж там помрете,— бовкнув він знову байдуже.

— Кого ж це обходить? — зневажливо кинула вона.— Я тільки хочу спитати Тома про щось і почути його від-1 повідь. Тільки цього хочу, тільки це й мушу зробити.

II

На душній і темній лісній стежці, глухій, зарослій, придушеній розкішним життям джунглів, почувся тихий шелест листя. Джаффір, слуга принців, посланець великих людей, ішов, пригинаючись поміж кущами. До пояса він був голий. Плечі його й руки були подряпані і закривавлені. Сила комах хмарою кружляла над головою. Він загубив свою коштовну головну пов'язку і, коли стежка поширшала і він спинився, можна було подумати, що це втікач.

Він махнув руками над головою, ляснув себе по плечах, стегнах, голові й боках. Потім знову застиг, пильно дослухаючись. Стрілянину ледве чути було, і не тому, що далеко, а тому, що сила густого листя заглушувала її. Стріляли зрідка. "Вже, певно, б'ються там у лісі", подумав він. Нагнувши голову, шугнув він крізь кущі, на мить опередивши хмару комашні. Але тікав він не від уїдливих комах. Зігнувшись майже вдвічі, біг, продираючись поміж дерев. По його темному тілі лився піт; міцне, воно блищало, як бронза, серед густого листя, що вічно народжується й вічно вмирає. Тепер, хоч він і несамовито біг, більш не скидавсь на втікача; тільки страшенно поспішав. Дуже скоро Джаффір побачив, що його вже не переслідують, але біг далі лісною стежкою, не зменшуючи кроку, бо відчував, що раджа його та леді оточені вже ворогами на лісній галявині і стали полоненими Тенги.

Вагання Белараба було незвичним навіть для спадкової терплячості Гассіма, хоча воно й годилося поважні переговори провадити по кілька день: ті самі вимоги і аргументи повторювати тими самими словами кожної зустрічі й діставати ті самі уникливі відповіді. Державні справи годиться вирішувати спокійно, не поспішаючи, щоб навіть час ставився з повагою до сили й мудрості правителів. Але тепер Гассімове терпіння доходило до краю. Він зовсім не одкидав традиційної чемності та стриманості, і, блукаючи з сестрою за побожним Беларабом, часом сердився, іноді хвилювався, а ще більше впадав у розпач... Його друзі, його майбутнє, доля його країни були в небезпеці, а тим часом Беларабів табір мандрував по країні, наче під впливом хистких думок свого правителя, мінливого й непевного, як доля.

Часто, у відповідь на свої щоденні промови, Гассім заслуговував на єдине слово "добре". Підлеглі й спільники проводиря ставились з повагою до нього; зате в жіночій частині табору було зовсім інше, бо жінки, діючи під впливом примх нової жінки правителя, ставились вороже. Ця жінка, цілком тиха й улеслива з підлеглими, наївно і зажерливо мріяла, що коли пограбують яхту, їй чимало перепаде. Що міг запропонувати їй цей чужинець. Аж нічого. Теревені про багатства його країни — тільки нікчемні казки вигнанця, що шукає допомоги.

А вночі Гассім мусив слухати тривожні сумніви Ім-мади, єдиної товаришки свого життя, хороброї, як мужчина, неспокійної, як усі жінки. Вона шепотіла йому до пізньої ночі, коли табір Белараба угамовувався й спав, а вогнища згасали, перетворюючись на жар. Гассім серйозно заспокоював її. Але він теж був з Ваджо, де люди відважніші й тямучіші, енергійніші й запальніші. У Гассіма увірвавсь терпець, і одного вечора він сказав своїй сестрі:

— Завтра ми покинемо цього дурноголового правителя і повернемось до нашого друга.

Другого ранку, коли табір посувався в напрямку селища, Гассім та Іммада пішли своїм власним шляхом. Це була єдина стежка поміж джунглями та вирубаними місцями. За ними йшло два Гассімових прибічники з Ваджо; і тому леді Іммаду, коли вона хотіла, несли, як годиться у Ваджо. Та звикнувши до тяжких мандрівок, вона воліла йти і тільки часом дозволяла трохи нести себе, зважаючи на почуття своїх товаришів. Вранці вони чимало пройшли, і Гассім сподівався до вечора дійти до берега лагуни, поблизу того місця, де стояла "Емма". Опівдні вони відпочивали в холодку поблизу темного озера, на галявині. Там їх і стрів Джаффір на превелике здивування. Вони довго говорили; Джаффір, підібгавши під себе ноги, поважно оповідав. Його слухали з великим інтересом. Чутка про вчинок Картера ще не долетіла до Беларабового табору. Гассіма цей вчинок дуже вразив. Та легка посмішка, що не сходила йому з уст, коли він слухав Джаффіра, приховувала його почуття. Зате принцеса закричала з розпачу і заломила руки. Нарешті всі замовкли.

Справді,— подія була така важлива і фатальна, що навіть цим малайцям нічого було говорити; і Джаффір з пошаною схилив голову перед схвильованим принцем. Раптом почулись кроки чималого гурту людей. Усі повскакували. Люди ті були озброєні, немовби вирушали в якусь воєнну експедицію. Серед них був і Сентон, із скуйовдженою головою, у своєму чудернацькому поясі замість одежі. Він стрибав і махав руками, як божевільний. Інші здивовано спинились, але в їхніх позах відчувалась ворожнеча. На віддаленні обережно наближалась гладка постать у супроводі двох охоронців з мечами в руках. Раджа Гассім знову спокійно сів на стовбур зваленого дерева. Іммада стала поза братом, поклавши руки йому на плечі, а Джаффір знову сів, підібгавши під себе ноги. Усі його думки і мускули напружились й були напоготові.

— Вояки Тенги,— зневажливо пробурмотів Гассім.

З гурту хтось гукнув, і йому відгукнулись десь іздалеку. Про опір нічого було й думати. Гассім здійняв з пальця перстень, і Джаффір узяв його, майже не поворухнувшись. Раджа навіть не глянув на вірного посланця.

— Неодмінно віддай його білому другу,— прошепотів

він.

— Твій слуга чує, о раджа! Цей талісман має велику силу.

Тіні довшали. Усі мовчали, й купка хитрих озброєних людей трохи підсунулась ближче. Іммада закрила кінцем шарфа своє лице і одним оком стежила, як вони посувалися вперед. А збоку від озброєних Сентон виконував повільний танок.

— Тепер біжи,— шепнув Гассім, непорушно дивлячись поперед себе.

Джаффір скочив на ноги і прожогом кинувся в джунглі. Шепіт здивованого незадоволення пройшов у натовпі, полетів спис, розітнувся постріл, три чи чотири чоловіки кинулися в ліс, та хутко повернулись, пригнічені. Джаффір тим часом біг старою стежкою. Сонце, що вже сідало, кидало своє проміння на темну стежку. Джаффір все мчав, підстрибуючи, поглядаючи на всі боки, його широкі груди тяжко дихали. Смарагдовий перстень був на пальці його стиснутої руки, немов Джаффір боявся, що він спаде, злетить, або здере його якась незрима сила. Хіба ж можна знати, що трапиться? На світі є чимало всякої сили, могутніх заклять, страшних примар. Посланець принців та великих людей, несучи останній заклик свого владаря, боявся в темному лісі. Чимало лиха ховалося в цій темряві. Сонце ще не зайшло. Джаффір бачив його крізь листя, коли підходив до берега лагуни. А що як аллах покличе його і він враз умре не дійшовши?

Він передихнув на березі, за сто ярдів од "Емми". Приплив скінчився. Джаффір пройшов по затопленому дереву й гукнув, щоб послали човна. Йому відгукнувся Йоргенсон. Сонце зайшло вже за лісний берег. Навкруги було тихо. Легкий вітрець шугнув по воді, і Джаффір здригнувся.

У ту ж хвилину Картер, що тридцять годин відпрацював на чолі білих та малайців, підіймаючи яхту, знесилено кинувся у крісло м-с Треверс на палубі яхти. Він сказав відданому Вазубові:

— Гляди, старий, щоб сьогодні вночі добре стерегли,— і, задоволено поглянувши на захід сонця, заснув.

III

На прові "Емми" височіла ґратчаста загорожа над кінцем бушприту.