Визволення - Конрад Джозеф

Темна пляма майнула перед її очима. Коли ж за хвилину вона знайшла її знову, то побачила човник з двома людьми; побачила мокрі весла, що підіймались і знов поринали, блискаючи на сонці; побачила обличчя Іммади, що наче дивилася просто на неї. Раджа та його сестра, спочивши годин за дві біля берега, увійшли в лагуну й тепер прямували до шхуни. Вони під'їхали вже зовсім близько, і їх можна було бачити і без труби, якби хтось з присутніх дивився в той бік. Але ніхто навіть не думав про них. Вони існували, мабуть, тільки в пам'яті старого Йоргенсона.

Зненацька м-с Треверс опустила трубу. Лінгард зразу опритомнів від захоплення і сказав:

— М-р д'Алькасер... любив! Чому б і не так!—М-с Треверс швидко глянула в суворі очі Лінгарда.

— Звичайно, це не головне,— промовила вона.— По-перше, він знає, як любити, а по-друге... відданість його була дуже цінна.

— Ви, здається, чимало знаєте про нього,— заздрісно сказав Лінгард.— Чому ви усміхаєтесь? — Довга мідна труба на її плечі сяяла, як золота, проти блідої й ясної голови її.

— Подумала щось,— відповіла вона так само, як і раніш, ніби слова її могли стривожити задуму Йоргенсона.— Мені раптом спало на думку, що за все своє довге знайомство з м-ром д'Алькасером я не знаю й половини того, що знаю про вас.

— Це неможливо,— запротестував Лінгард.— Іспанець чи не іспанець, але ж він з вашого товариства.

— Обоє рябоє,— промовила м-с Треверс трохи іронічно.

Але Лінгард вів далі:

— То він хотів уладнати розмову між мною та вашим чоловіком? Я дуже розсердився й не звернув на нього уваги, але він %мені сподобався. Мені найбільше сподобалось те, як він відмовився од свого бажання. Він вчинив, як джентльмен. Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Добре розумію.

— Так, ви можете зрозуміти,— просто зауважив він.— Але тоді я дуже розлютився й не міг ні з ким говорити. Я поїхав на свій корабель і мучився, не знаючи, що робити, й бажаючи, щоб ви усі потрапили на дно. Але не думайте, м-с Треверс, що я бажав цього й вашим матросам. Я нічого лихого не мав супроти тих бідолашних хлопців. Вони цілком повірили б мені?.. Отак кипів я до... до...

— До дев'ятої години або трохи пізніше,— спокійно підказала м-с Треверс.

— Ні. До того, коли згадав про вас,— сказав Лінгард зовсім невинно.

— Ви хочете сказати, що до того ви цілком забули про моє існування? А справді, ви забули, як говорили зі мною на борту яхти?

— Я говорив? Так, говорив? Що ж я сказав?

— Ви сказали, щоб я не торкалась смуглявої принцеси,— відповіла м-с Треверс, засміявшись. Настрій її змінився, бо серед цієї легкої розмови вона нараз згадала справжнє становище:—Я зовсім не хотіла ображати вашу мрію. Але, погляньте! Вона переслідує вас.— Лінгард глянув до північного берега і ледве стримався, щоб не крикнути. Це вже вдруге він забув про існування Гассіма та Іммади. Човник тепер був зовсім близько, і ті, що сиділи в ньому, могли виразно бачити голови трьох людей на палубі "Емми". Іммада враз кинула весло і крикнула:

— Я бачу там білу жінку.— Брат її озирнувся, і човник спинився, наче якісь могутні чари враз затримали його.

— Вона для мене не мрія,— рішуче промовив Лінгард. М-с Треверс зненацька крутнулась і стала дивитись на далекий берег; він здався відлюдним, безмовним; в сонячному промінні тремтів він, як величезна завіса, що запинає незначне видовище.

— Йоргенсоне, раджа Гассім їде сюди, а я гадав, що' він лишиться там,— почула ззаду м-с Треверс Лінгардів голос. Подумавши, вона приклала до очей підзорну трубу і направила її на берег.

Ясно бачила колір прапорів, що маяли над рудуватими дахами великого селища, бачила пальмові гаї, чорні плями дерев, сліпучобілий берег коралового піску, що палав у сонячному сяйві. Оглянула усе й хотіла вже покласти трубу, коли побачила, що з-за міцного частоколу вийшов чоловік у довгій білій одежі і величезному чорному тюрбані, що облямовував його темне обличчя. Помалу й поважно ходив він берегом, осяяний сонцем. Загадкова постать його, мов із східної казки, самотньо й несподівано з'явившись, була якась чарівна й грізна,

Мимоволі зітхнувши, м-с Треверс поклала трубу. Позаду неї почувся низький мелодійний голос, що лився незрозумілими, жагучими й рішучими словами. Гассім та Іммада зійшли на берег і підійшли до Лінгарда. Так! Було нестерпуче почувати, що цей тихий струмінь розмови, який нічого не значив для неї, доходив до самого серця цієї людини.

Частина п'ята Справа честі й справа серця

І

— Чи можна мені ввійти?

— Так,— відповів голос зсередини.— Двері відчинені. М-р Треверс, почувши голос дружини, шарпнув за

клямку й увійшов.

— Чому вам здалося, що я замкнулась? Хіба ви не знаєте, що я ніколи цього не роблю?

М-р Треверс зачинив за собою двері.

— Ні, цього ще ніколи не було,— зовсім немирно заявив він. У цій кімнаті, з чотирикутним отвором без шибок, але з напівзачиненою віконницею, він зразу не міг як слід розгледіти свою дружину. Вона сиділа в кріслі, і він бачив її розпущене ясне волосся, що спускалось через спинку крісла. З хвилину мовчали. Зовні було чути мірну ходу двох людей, що походжали по шканцях мертвого корабля "Емма", яким командувала забута тінь Йоргенсона.

Йоргенсон, прийнявши мертвий корабель під свою команду, звелів зробити цю будівлю на кормі, де жив він або Лінгард, приїжджаючи на Берег Притулку. Вузький коридор поділяв цю комірчину на дві частини. У Лінгар-довій кімнаті тільки й меблів було, що складане ліжко, звичайний стіл та очеретяне крісло. Якось приїхавши сюди, він привіз його разом із чорною матроською скринею і лишив тут. Опріч цих речей та невеликого дзеркала за півкрони, прибитого на стіні, більше нічого не було. Що було в Йоргенсоновій кімнаті, того ніхто не бачив, але з зовнішніх ознак видно було, що там існував прилад для бриття.

Будував він цю примітивну комірку швидше задля годиться, ніж для якоїсь вигоди: для білих повинно бути на борту окреме приміщення. Але Лінгард говорив правду, коли казав м-с Треверс, що він ні разу не спав там. Він звик спати на палубі. Щождо Йоргенсона, то він теж спав там дуже мало. За нього можна було б сказати, що він як привид більше тинявся по "Еммі", ніж командував нею. Його біла постать всю ніч сновигала туди й сюди по палубі або цілими годинами мовчки стовбичила, споглядаючи темний блиск лагуни. Очі м-ра Треверса, потроху звикши до пітьми, бачили тепер не лише масу золотого волосся дружини. Він бачив її обличчя, темні брови й очі, що видавались глибокими і чорними у цій пітьмі. Він знов сказав:

— Ви й не могли б зробити цього. Тут немає ні замка, ні засува.

— Немає? Я й не помітила... Та я б змогла захистити себе і без замка й без засува.

— Приємно чути це,— похмуро сказав м-р Треверс і знов замовк, дивлячись на жінку в кріслі.— А ви кохаєтесь у цьому прекрасному вбранні,— провадив він трохи іронічно.

М-с Треверс заклала руки за голову. Широкі рукави, одсунувшись, оголили її руки до плечей. На ній була малайська бавовняна жакетка без коміра, з великим вирізом біля шиї і застебнута срібними ґудзиками зверху донизу. Замість спідниці, що носила вона на яхті, був на ній синій картатий саронг, вишитий золотом. Очі м-ра Треверса помалу переходили по ній і спинились на білій нозі, на якій висіла легка шкіряна сандалія.

— Я не мала іншого вбрання, щоб одягти,— сказала м-с Треверс.— Мій яхтовий костюм був занадто важкий. Він був неможливий. Я цілком змокла, як їхала човном. І коли мені запропонували подивитись на ці речі...

— Наче з чарівного царства,— промимрив м-р Треверс саркастично.

— Ні, он з тієї скрині. Там є дуже гарні речі.

— Звичайно,— мовив м-р Треверс.— Ця людина не відмовиться пограбувати тубільця...— Він сів на скриню.— Найвідповідніше вбрання для цього фарсу,— провадив він.— Та чи не думаєте ви носити його на палубі серед білого дня?

— Думаю,— відповіла м-с Треверс.— Д'Алькасер уже бачив мене вбрану так і, здається, не був надто вражений.

— Ви,— сказав м-р Треверс,— одягли б ще на ноги якісь браслетки, щоб вони дзвеніли під час ходи.

— Браслетки не потрібні,— стомлено промовила м-с Треверс, пильно дивлячись угору і ніби думаючи про щось інше. М-р Треверс, перейшовши до іншого, спитав:

— Чи довго ще протягнеться цей фарс?

М-с Треверс спустила руки, глянула на нього і враз змінила позу.

— Про який фарс ви кажете?

— Той, що грають тут зо мною.

— І ви в це вірите?

— Не тільки вірю, я щиро переконаний. Це щось зло-' вісне.— М-р Треверс на мить замовк, але зразу ж провадив невблаганним тоном далі, дивлячись униз.— Я мушу сказати вам, що коли побачив вас у дворі, в натовпі тубільців, під руку з цією людиною, то був дуже вражений.

— Я теж мала зловісний вигляд? — спитала м-с Треверс, трохи повертаючи голову до чоловіка.— А проте, запевняю вас, що я була рада, дуже рада бачити вас у безпеці, принаймні на якийсь час. Виграти час — це все, що...

— Я не певний,— голосно міркував м-р Треверс,— чи був я в небезпеці... Чи зараз я в безпеці... Я не знаю. Я не можу нічого сказати. Ні! Усе це скидається на гидкий фарс.

Та в його тоні було щось таке, що заставило дружину глянути на нього з інтересом. Очевидно, не полон його нервував; лице м-с Треверс виявило справжню тривогу, поки він не сказав холодним тоном:

— А проте вам, мабуть, краще знати.

Вона знову відхилилась на спинку крісла, спокійно склавши руки на колінах.

— А вам краще було б, якби я лишилась на яхті, недалеко від тих дикунів, що полонили вас? Чи не думаєте ви, що вони так само грають певні ролі в цьому фарсі?

— Твердо переконаний.— М-р Треверс підвів голову, хоч голосу не підвищив.— Ви мусили лишатися на яхті разом з білими людьми — вашими слугами: з боцманом, з командою, обов'язок яких... вмерти за вас.

— Я не розумію, чому вони мусили б умерти. Проте я певна, що вони билися б і вмерли 6 за мене. А може, ви хотіли б, щоб я оселилась на бригу? Ми були б там у цілковитій безпеці. Справжня ж причина, через яку я наполягла їхати сюди,— щоб бути ближче до вас і бачити, що робити... Але якщо ви хочете, щоб я з'ясувала вам свої мотиви, то я напевне нічого не зможу сказати. Я не могла лишатися там без звісток, із страхом і сумнівами. Доки ми не приїхали сюди, не знали, чи ви й д'Алькасер живі, чи ні.