Енеїда - Вергілій

Та слово утіхи в тяжкому
378] Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго
379] Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують,
380] Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну,
381] Й край цей на вічні часи назоветься ім'ям Палінура".
382] Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину
383] З серця сумного зняла,— він тішився назвою краю.

384] Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки;
385] Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі,
386] Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки,
387] Перший до них обізвався й словами такими промовив: [137]
388] "Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш,
389] Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки.
390] Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі.
391] Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити.
392] Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда
393] Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя,
394] Хоч, від богів народившись, були непоборної сили.
395] Той тартарійську собаку з-під самого царського трону
396] В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались
397] Дітову жінку із спальні схопити". На це коротенько
398] Відповіла йому так амфрісійська віщунка: "Не бійся,
399] Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя
400] Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський
401] Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там
402] В дядька порогів безвинна пильнує собі Прозерпіна.
403] Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний;
404] В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть
405] Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось,—
406] І відкриває галузку, яку під полою ховала,—
407] Глянь, пізнавай". В того серце, запалене гнівом, остигло,
408] Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі,
409] З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений
410] Човен назад повертає, і близько до берега їде.
411] Потім всі душі, які на лавках довжезних містились,
412] Гонить і місце готує. В середину потім Енея,
413] Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий
414] Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота
415] Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку
416] Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.

417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,
418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.
419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива
420] їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним
421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні
422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний
423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.
424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко
425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

426] Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,
427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши
428] їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,
429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.
430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали. [138]
431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.
432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду
433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.
434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили
435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,
436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному
437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!
438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного
439] Озера зв'язує, й Стіксові дев'ять рамен їх тримають,
440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі
441] "Смутку поля" показались,— таку вони назву там мають.
442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв'ялило кохання
443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї
444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.
445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,
446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу.
447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;
448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову
449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-
451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. її ж то
452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках "зблизька,—
453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить
454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав
455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:
456] "Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,
457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.
458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,
459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,
460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув.
461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,
462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,
463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,
464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.
465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.
466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє".

467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий
468] Прагнув зм'якшити Еней і з очей її викликать сльози.
469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,
470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови
471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.
472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла
473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, [139]
474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням.
475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,
476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах
478] Крайніх,— ті ниви окремо прославлені в війнах герої
479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний
480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі
481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.
482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко
483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,
484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,
485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.
486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —
487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,
488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.
489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги
490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій
491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли
492] Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші —
493] В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.

494] Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло
495] Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він:
496] Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха
497] Вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана.
498] Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити.
499] Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим:
500] "Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду
501] Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко?
502] Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись?
503] Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі
504] В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів.
505] Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім
506] Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав;
507] Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я,
508] Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати".
509] А Пріамід: "Нічогісінько не занехаяв ти, друже;
510] Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти,
511] Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий в нещастя
512] Ввергли мене,— отакий по собі вона спомин лишила.
513] Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих
514] Радощах ми провели. І мусимо ми пам'ятати
515] Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив, [140]
516] Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.
517] Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила
518] Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними
519] Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців
520] З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою,
521] У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока
522] Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.
523] Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю.
524] З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе
525] В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно,
526] Мала надію, що це запорукою буде любові
527] Й що таким способом пам'ять провин її давніх зітреться.
528] Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола
529] З ними, до злого під'юджує всіх він. Богове, віддайте
530] Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю.
531] Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого
532] Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем,
533] Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала,
534] ЦДо в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?"
535] Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій
536] Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.
537] й так ось були б і призначений час весь вони змарнували,
538] Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла:
539] "Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.
540] Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:
541] Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,
542] Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає
543] й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить".
544] Ти же на це Деїфоб: "Не гнівайся, жрице велика,
545] Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся.
546] Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде".
547] Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.

548] Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва
549] Бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром.
550] Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча,
551] Полум'ям бухає й хвилями котить гримуче каміння,—
552] Це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика,
553] З чистої сталі стовпи,— ні людська їх не зрушить війною,
554] Ні небожителів сила,— й залізна здіймається вежа.
555] Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати,
556] Цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить.
557] Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний
558] Свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт.