Енеїда - Вергілій

Пізнав тоді витязь могутній
193] Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: "Будьте мені ви
194] Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом,
195] Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу
196] Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину
197] Не покидай мене". Мовив і став; і уважно дивився,
198] Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті.
199] Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть
200] Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну
201] Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися
202] І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці,
203] На двоприродному дереві сіли. А там надзвичайне
204] Золота світло заграло в галуззі; як часом буває,
205] Зазеленіє посеред лісів молодими гілками
206] В найтріскучіші морози омела, яка на чужому
207] Виросла круглому пні і шафранною порослю в'ється.
208] Так золота виглядала галузка у тіні дубовій,
209] Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру.
210] Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же,
211] Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.

212] На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри,
213] Тлінному праху безмовному шану віддавши останню.
214] Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше
215] Склали велике багаття вони і темним довкола
216] Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно
217] В ряд кипариси смутні, їх зброєю вкривши ясною.
218] Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють, [133]
219] Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши,
220] Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки,
221] Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають
222] Ще й паполому багряну, відоме усім покривало.
223] Ті ж до багаття уже підійшли,— сумна це послуга,—
224] І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали.
225] З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани.
226] Тільки що полум я згасло і попіл осів, полили ще
227] Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості,
228] Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому,
229] Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить,
230] Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини;
231] Так товариство очистив і слово промовив прощальне.
232] Тут же побожний Еней височенну могилу насипав
233] І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він —
234] Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься
235] Нині гора та й на вічні віки береже це імення.

236] Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли.
237] Там глибочезна печера була кам'яна, що широкі
238] Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним
239] Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина
240] Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла
241] Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.
242] (Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).
243] Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні
244] Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,
245] Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;
246] Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,
247] Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,
248] Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає
249] Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки
250] Мстивих богинь і сестри їх великої; ялівку ж ріже
251] В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі
252] Вівтар ладнати для Стіксу владики; все м'ясо волове
253] В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,
254] В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша
255] Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,
256] Заколихались верхів'я лісів і, здавалося, чути,
257] Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині.
258] "Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка,—
259] З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу
260] Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,
261] Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця".[134]
262] Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери
263] Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.

264] Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні,
265] Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання!
266] Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити
267] Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.

268] йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні
269] Області Діта, і царства порожні його. Ось такою
270] Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім
271] Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне
272] Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме.
273] Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі
274] Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.
275] Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,
276] Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані,
277] Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,
278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.
279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні
280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі
281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.
282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає
283] Тінявий берест високий,— на ньому неначе гніздяться
284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;
285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:
286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,
287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,
288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,
289] І тритілесної постаті тінь. Тут Еней наш, пройнятий
290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі
291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра
292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні
293] Тіні літають, що це із істот тільки з'яви пустії,—
294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.
295] 5 Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.
296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,
297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.
298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,
299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього
300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,
301] Одіж кальна із плечей, зав язана в вузол, звисає.
302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править, [135]
303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить
304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.

305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,
306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,
307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,
308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима
309] їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато
310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів
311] З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий
312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає,—
313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,
314] Руки свої простягали, до другого берега рвались.
315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,
316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.
317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,
318] Мовив: "Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою
319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця,—
320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?"
321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:
322] "Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,
323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,
324] Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.
325] Вся ця юрба, яку бачиш,— смутні непохованих тіні;
326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть.
327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих
328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.
329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,
330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих".

331] Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки,
332] Думав він довго і долею душ нещасливих журився.
333] Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим,
334] Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців.
335] Іх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих,
336] Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.

337] Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши
338] Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке,
339] Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши,
340] В сутінку темнім, озвався Еней: "Хто ж з богів, Палінуре,
341] Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув?
342] Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи
343] Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому.
344] Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш [136]
345] І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?"
346] Той же на це: "Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво
347] Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі.
348] Бо під навалою сили великої в мене зірвалось
349] Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я.
350] І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся
351] Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе,
352] Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям;
353] Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього.
354] Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний
355] По необмежених водних просторах; четвертої ж днини
356] З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі
357] До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні
358] Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть,
359] Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я,
360] Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались.
361] Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер.
362] Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне,
363] Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію,
364] Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене
365] Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту,
366] Чи, коли спосіб є інший який, що його показала
367] Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі
368] Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське
369] Озеро перепливати,— подай нещасливому руку
370] І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті
371] Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити".

372] Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка:
373] "Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе?
374] Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські
375] Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег
376] Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою
377] Божі закони змінить.