Саджо та її бобри - Сіра Сова

І всюди в цьому тихому лісі повільно літали, кружляли, з піарудіппям падали на землю листочки.

Гітчі Мігуон зумисне трохи відстав від дітей. Саджо й Шепіен удвох понесли кошика до берега. Там під високою сріблястою тополею вопи відкрили його. Шепіен погладив шовковисті пухнасті тільця і сказав:

— Прощайте, Нітчі-кі-уенс,— прощавайте, Маленькі Брати...

Ці слова він промовив майже пошепки, бо голос його тремтів, а хлопець не хотів показувати перед сестричкою, що хвилюється. Потім він потис однією рукою обидві руки Саджо й сказав їй:

— Не сумуй, сестро! Щороку, як тільки почнеться падолист, я привозитиму тебе сюди. Багато горя і радості ми всі пережили разом, і ми ніколи не забудемо наших маленьких друзів. Вони теж пам'ятатимуть нас. Так сказав батько. Тепер у бобренят починається нове, щасливе життя. У них все буде гаразд.

— Так,— прошепотіла Саджо,— я знаю, вони будуть щасливі. То й мені треба радіти, а не сумувати.— Дівчинка усміхнулася Шепіепові.— Спасибі тобі, брате.

Тоді Шепіен підійшов до батька. Саджо зосталась одна. Вона притулила бобренят до себе й прошепотіла їм у чорні вушка:

— Прощавай, Чілеві! Прощавай, Чікені! Прощайте,. Маленькі Брати! Ми не забудемо одне одного! Ніколи!

Вона випустила бобренят, провела до самої води і стежила, як вопи попливли.

Звірята пливли рідним ставком, дві круглі— голівкщ як завжди, поряд: шалапут Чілеві й лагідний Чікені. Ще кілька хвилин — і обоє щезнуть. І хоч би які великі воші виросли, в ніжному, люблячому серці дівчинки вони довго лишатимуться двома крихітними, безпомічними звірятами. Для Саджо назавжди вони залишаться Малятами.

Коли бобренята почали підпливати до землянки, Велике Перо видав дзвінкий, протяглий звук — поклик бобра, що шукає інших бобрів. І знову цей звук, як музична нота, задзвенів у тиші. І ще раз... А потім біля хатки з води виринула чорна голова, за нею друга. Дві великі чорні голови й великі коричневі спини попливли назустріч малятам.

Дівчинці перехопило подих. Сталося те, в що вона вірила й не вірила: бобри-батьки випливли на поклик Гітчі Мігуона. Все збулося. Все!

Ніхто не ворушився. Люди стояли зовсім тихо, мов непорушні дерева, поки старі бобри повільно наближалися до Чілеві й Чікені. Ті поплавали трохи довкола малих, придивляючись, принюхуючись, видаючи якісь тихі, бентежні звуки. А тоді попливли разом — великі •й малі голови поряд!

Бобри віддалялися швидко (надто, надто швидко!), лишаючи на воді довгі, нетривкі смуги хвиль. Раз чи двічі долинув слабкий звук, немовби дитячий голос. Великі голови все так само пливли поруч маленьких, вони дедалі маліли, аж поки щезли під водою одна за одною якраз перед входом до хатки.

Малята, Більшеньке й Меншеньке, повернулися додому.

А Саджо стояла на березі, мов кольорова маленька —статуя, у своїй ошатній картатій сукні й гарних мокасинах; шаль сповзла з голови на плечі, й чорні кіски блищали в промінні вечірнього сонця. Так вона й стояла з напіввідкритими червоними губами, не відриваючи напруженого погляду від ставка, поки щезла остання коричнева голівка й розійшлися останні брижі на воді.

І в цю хвилину десь у золотому, шепітливому листі задзвеніла пісня білогрудої славки. Ніжний голос маленької пернатої співухи линув далеко по тихій долині. І Саджо здавалося, що це була пісня надії, щастя й любові.

"Міпо-та-кія! (Це добре!) —чулося дівчинці.— Мі-мі-мі-і-і-но-но-по-оо-по-та-кі-но-та-кі-но-та-кія-а!"

(*Пісня славки (чи співочого горобця) дуже схожа за ритмом і звучанням на звуконаслідування, яке я наводжу в тексті. Блідочолі мешканці лісу передають цю пісню так: "О-о-о-Кан-а-да-Кан-а-да-Кан-а-да-а!", а індіанці вважають, що вопа співає: "Мі-мі-мі-но-та-кі-но-та-кі-но-та-кія-а!" Влітку тужлпва мелодія цієї пісні лунає скрізь у північних лісах, і для багатьох з нас славка, разом з бобрами п соснами, є символом незайманої природи. Індіанці в пісні славки чують підбадьорливі слова "Це добре!" і тому вважають щасливою прикметою, коли на дереві, під яким стоїть людина, заспіває ця пташка.)

Довкола дівчинки кружляли, падаючи, листочки, а вона все не зводила очей з чорної землянки й тихо повторювала:

— Мі-но-та-кія-а!

Вона повісила розмальований кошик, у якому зостались дві тарілочки й духмяна зелена підстилка, па гілку, що низько схилилася над прозорим плесом.

А тоді повернулася, усміхнулась батькові та брату й побігла до них.

От і все, що я хотів вам розповісти. Паша подорож закінчилась.

Поки ви слухали мою розповідь, вогнище догоріло, і тільки жарини тліють посеред вігваму. Позад нас на оленячу шкуру — стіну вігваму — падають паші довгі, темні тіні.

Пора розходитись.

Та коли-небудь в сутінках літнього вечора, якщо засумуєте на самоті, згадайте про цих двох малих індіанців. Вони були такі самі діти, як і ви, і їм теж іноді було страшно, у них були свої радощі, хвилювання і надії — зовсім як у вас.

Згадайте про Чілеві й Чікені, двох бобренят, що так ніжно полюбили своїх маленьких господарів. Вони теж жили насправді: любили одне одного, іноді сумували, але й повеселитися уміли.

Отож полиньте ще раз у своїх думках до Пагорбів Шепітливого Листя і ви знову побачите високі темпі сосни, що ніби кивають і кланяються вам, коли ви проходите повз них; ви попливете ще раз у жовтому човні з його пильним оком і лисячим хвостом, що виляє позаду.

І коли ви сидітимете дуже тихо, то, напевне, почуєте шарудіння падолисту, таємничі співи дзюркотливої води й ніжні голоси мешканців лісу, великих і малих, що живуть у цій великій пущі, такій далекій і водночас такій прекрасній — в Країні Північно-Західних Вітрів.

Примітки:

1) Ж а к Картьє (1491—1557) — французький мореплавець, учений, дослідник Канади.

2) Факторія — торговельна контора й поселення, що їх організовують купці-європейці в колоніальних країнах (тут і далі примітки перекладача позначено цифрами; примітки автора — знаком *)

3) Резервація — територія, куди уряди США й Канади переселяли корінних жителів своїх країн.