Саджо та її бобри - Сіра Сова

"Як же я можу сумувати?" — питала себе дівчинка й казала тремтячим голосом:

— Я така щаслива. Правда, правда. Я це знаю!

Так, маленька Саджо, ти була щаслива — щаслива, як усі ті, хто дарує радість іншим.

Отже, одного ранку в жовтні, Місяці Падолисту, коли всі пагорби одяглися в червоні, коричневі й золоті шати, Чікені й Чілеві — Меншеньке Маля та Більшеньке Маля — розпрощалися зі своєю комірчиною, де минуло їхнє щасливе, безтурботне дитинство. Розлучилися вони з нестійкою бобровою хаткою на воді, і з вігвамом на березі, і з стежками, і зі своїми бобровими пристанями. Знов опинилися вони в тому самому берестяному кошику, що довго й вірно їм служив, і вирушили у свою останню, найважливішу мандрівку.

Вони, мабуть, і не здогадувались, умощуючись на запашній підстилці, яка велика радість чекає на них.

Розділ XVII

Місяць Падолисту

Це мала бути велика подія.

Саджо була дуже гарна в картатій сукні, в новій, дуже пістрявій шалі та в розшитих бісером мокасинах. Шепіен і Гітчі Мігуон одягли своє найкраще вбрання з вичиненої оленячої шкіри оксамитно-коричневого кольору. Славнозвісний кошик Саджо розмалювала листочками, барвистими квітами, птахами й звірами, щоб Чілеві й Чікені не сумували під час своєї останньої мандрівки. А ще коли до ручки причепили велике біле перо, кошик став зовсім як новий. Саджо дбайливо встелила дно пахучими травами, а до стінки прикріпила шкіряну торбинку, прикрашену голками дикобраза,— там лежали дві маленькі, але такі дорогі їй тарілочки.

Не забули й про каное, що було вірним супутником в їхніх мандрах і пригодах. Слідів вогню на ньому як і не було — його заново пофарбували ясно-жовтою фарбою, намалювали й пташине око, тільки не таке хиже, як те, колишнє, а навіть веселе, якщо добре до нього придивитись. З корми знову звисав пухнастий лисячий хвіст. І взагалі човен мав якийсь особливий вигляд, так ніби він знав, що вирушає в незвичайну подорож. Вийшовши назустріч вітрові, човен задерикувато виляв своїм новим хвостом і, здавалося, підморгував оком, коли минав тріпотливі очерети й ситники, немовби знав якусь цікаву таємницю.

Вони пливли до Березової Річки, що текла десь у синій далині між Пагорбами Шепітливого Листя,— туди, де народилися Чілеві й Чікені.

Шість днів пливли вопи. І що далі вони запливали, то прозоріше ставало повітря, а води — тихіші. Дикі гуси летіли на південь довгими вервечками, в пічній тиші виразно чулися помахи їхніх крил. З кожним ранком сонце здавалося все більшим і червонішим, а листя довкола — ошатнішим і пістрявішим. Казково гарний був ліс у ці теплі дпі, в Місяці Падолисту.

У Саджо було радісно на душі. Вона й сама на це не сподівалась. І щоб зберегти бадьорість у собі, дівчинка весь час думала про те, що тепер її маленьким улюбленцям житиметься ще краще, що бобри-батьки дбатимуть про них так, як вона, Саджо, подбати не може: бобренята поверталися додому, па батьківщину, до свого Бобрового Народу. їхнє пустотливе дитинство минало, звірята дедалі розумнішали. Незабаром вони по-справжньому почнуть працювати, як і всі лісові звірі та майже всі люди; вони ж і створені для роботи, переконувала себе дівчинка, а не для того, щоб бути пестунчиками. Правильно міркувала Саджо — тільки так бобренята могли стати справді щасливими.

І все ж таки часом їй щеміло серце, сльози туманили очі. Тоді вона швиденько втирала ті сльози й казала собі: "Це я просто себе жалію. Треба, щоб їм було добре. Адже я їх дуже люблю".

Відганяючи тугу, дівчинка то дивилася на дерева и озеро, то заглядала до кошика й лоскотала бобренят за кумедним вушком, думаючи, як то добре було б побачити й почути, що діятиметься в бобровій хатці, коли туди повернуться Малята.

Коли б тільки старі бобер з бобрихою та обидві сестрички зустріли Чілеві й Чікені! Дівчинці так кортіло побачити всю їхню сім'ю разом! І Саджо сподівалася, вірила всім серцем, що ніколи жоден мисливець не добереться до їхньої хатки.

В останній день подорожі, увечері, вони отаборилися в затишному куточку під соснами на березі струмка, у верхів'ї якого був бобровий ставок,— на тому самому місці, де колись давно ми застали Гітчі Мігуо— на за обідом.

Цього незабутнього вечора, коли всі попоїли й навкруги стало зовсім темно, тільки вогнище весело палахкотіло, Велике Перо сказав дітям, що хоче з ними поговорити про щось дуже важливе.

Тиша панувала навколо, і діти мовчки сиділи біля вогню. Цього разу й Чілеві сидів нерухомо біля свого кошика, схиливши голівку набік, і, здавалося, дуже уважно слухав. Мабуть, слухав і Чікені, що сидів тихо, мов мишка, у Саджо на колінах. Широка, повновода річка, що так тихо й швидко текла поруч, напевно, чула все і, звичайно, шепотіла, шепотіла про це першим же порогам, які траплялися на її шляху. І ніби навіть величезні темні дерева, що незворушно й поважно стояли довкола в миготливих відблисках вогню, слухали мову індіанця.

— Саджо, Шепіене,— казав Гітчі Мігуон,— сьогодні ми побудемо останній вечір з Чілеві й Чікені. Завтра вони повернуться до своїх рідних і заживуть, як усі бобри. Щасливі то були дні, коли бобренята жили з нами. Багато радості принесли звірятка в наш дім. Гарне літечко з ними було ще гарніше.

Тут, на цьому місці я знайшов їх — безпомічних і хворих; вони помирали. А сьогодні вони знову тут, здорові та бадьорі. їхні пригоди скінчилися, а тепер на них чекає щастя, про яке вони й не мріяли.

Я даю вам одну обіцянку: наші маленькі друзі ніколи не загинуть від руки мисливця.

При цих словах у Саджо вирвався якийсь тихий звук, але вона зразу ж затисла пальцем вуста.

Гітчі Мігуон вів далі:

— Ви бачили, як старий вождь танцював танець із брязкальцем,— це ж був танець Уабепо. Вождь заклинав, щоб ніхто з індіанців не вбивав бобрів у цих місцях. Білі не приходять сюди, це моя мисливська ділянка, а у мене рука не підніметься на наших маленьких друзів. Не зобижатиму я і їхньої родипи. Бобри наповнили серця моїх дітей радістю, і я подякував би їм, якби вони розуміли мою мову. Хоч би що сталося, вони 'будуть тут в безпеці. Завтра, коли ви їх випустите, я крикну бобровий клич. Молодим бобренятам, сестричкам наших Чілеві й Чікені, цей клич нічого не скаже, але старі бобри, мабуть, випливуть і привітають гостей. Я не певен, чи так вийде, але спробую.

Саджо міцно затисла рукою рот, щоб жоден звук не зірвався з її вуст (* Індіанці пильнують, щоб не перепиняти один одного під час розмови. Коли діти заговорять, не дочекавшись, щоб до них звернулися, це вважається великою нечемністю.). І саме в цю мить десь із-за пагорбів долинуло глухе виття, воно гучнішало, а потім завмерло. То було дике, тужливе виття вовка. Усі прислухались, а Гітчі Мігуон зачекав, поки стихне останній відлунок. Індіанці не бояться Тужливих — так вони називають вовків — і дивляться на них як на чотириногих мисливців.

— Більшеньке Маля і Меншеньке Маля,— провадив він далі, усміхаючись,— не підуть з вашого життя назавжди. Бобри відрізняються від інших тварин; дечим вони більше схожі на людей, і коли вже вони подружили з кимось, то ніколи цього не забудуть. А тепер я скажу вам найважливіше. (Цього разу ніхто не видав ні звуку, навіть вовк.) Віднині щороку в Місяці Падолисту, коли, мов жовті й червоні сніжинки, в повітрі закружляють листочки, коли дикі гуси хмарами полетять по небу, ви приїжджатимете сюди, на батьківщину бобренят. І ввечері, причаївшись на березі їхнього ставка, ви побачите, як вони плавають, працюють і граються. Може, ваші давні друзі підпливуть до вас так близько, що можна буде порозмовляти з ними й навіть погладити. Щось зітреться в їхній пам'яті, забудеться багато з побаченого й пережитого, але вас вони почують: друга вони ніколи не забудуть. Так казали мені старі мудрі люди. Та й сам я бачив таке замолоду. От і все, що я хотів вам сказати, діти мої.

Батькові слова зовсім заспокоїли Саджо, хоч, може, Десь глибоко в серці вона таїла смуток. Вона була тільки маленькою дівчинкою і віддавала все, що мала,— двох своїх вихованців, котрих любила так, як тільки може любити дитипа. І щоб бобренята краще пам'ятали про все (адже батько сказав, що вони пам'ятливий народець), Саджо надумала повісити коло ставка на дереві кошик із тарілочками — хай звірята приходять і дивляться на нього.

Тієї ночі Саджо лежала на підстилці з духмяних гілок канадської ялиці й пригортала до себе Меншеньке Маля та Більшеньке Маля, згадуючи все спочатку — все, що сталося від того незабутнього дня народження, коли в її житті з'явились бобренята. Пригадала веселі забави, подумала, як добре закінчились їхні пригоди та як чудово усе вийшло, пригадала все, що сказан батько: він крикне бобровий клич, і, може, старі бобри випливуть назустріч.

Хіба можна було спати цієї останньої ночі! Довго вона пе склепляла очей — все прислухалася до рівного дихання Чілеві й Чікені. Та нарешті вона схилила свою голівку, повну всяких думок, над вогкими носиками бобренят, що сопіли, пихкотіли й іноді навіть похропували, і полинула в Країну Забуття.

Наступного дня надвечір, коли заходило сонце,— о тій порі, коли прокидаються дикі бобри,— Велике Перо підійшов з дітьми до ставка саме в тому місці, звідки Чілеві й Чікені вирушили у свою небезпечну подорож.

Мало що змінилося тут відтоді, як ми побували н— цих місцях у травні — Місяці Квітів. Міцна гребля, як і тоді, перегороджувала струмок, вода стікала ринвою, а землянка височіла курганом над болотистою землею. Тільки тепер більше видно було слідів роботи — от ніби тут попрацювало з сокирою і лопатою багато людей. Насправді всю роботу зробили тільки двоє бобрів — від молодих бобренят у перше ЛІТО ЇХНЬОГО ЖИТТЯ мало допомоги. Стіни хатки були густо замазані глиною, щоб не пробрався зимовий холод; перед самим житлом плавав чималенький пліт із колод, гілок і пруття — запас харчів на зиму. Від берега в різних напрямках: вели до лісу вузькі, втоптані стежки, обабіч яких стирчали свіжі пеньки із слідами бобрових зубів. Стовбури

повалених дерев уже плавали на воді. Декілька дерев; ще лежало на березі — видно було, бобри ще не закінчили робити запаси па зиму.

Як і тоді, тут було дуже тихо. Чітко відбивались дерева у гладенькому плесі, та кропи їхні були вже не зелені, а червоні, жовті й навіть коричневі — там, де їх припалило морозцем.