Саджо та її бобри - Сіра Сова
Шепіенові здавалося, ніби всі на світі гроші потрапили йому до рук, та насправді після купівлі квитків їх лишилося зовсім небагато. Туристи виявилися щедрими, але їх було надто мало. І юнак подумав, що Шепіенові, можливо, доведеться зостатися в місті й відробити господареві зоопарку гроші, які той вимагатиме за Чікені. А ще Золоте Волосся дав Шепіенові лист до свого друга з проханням прихистити дітей і порадив знайти в місті полісмена й показати йому адресу на конверті.
Юнак докладно пояснив, як виглядає полісмен, як він одягнений, і примусив Шепіена повправлятися у вимові слова "полісмен". Малому індіанцеві це, правда, не дуже вдавалося, та розібрати було можна. Місіонер нагадав дітям, що Чікені продано в зоопарк, і перший-ліпший полісмен відведе їх туди.
Шепіен сподівався, що тепер вони встигнуть повернутися додому до батькового приїзду, адже Велике Перо не повинен був затриматися надовго. Він радів, що тепер буде легше пояснити батькові свій вчинок, оскільки вони, безперечно, знайдуть і викуплять Чікені.
Блідочолий друг допоміг дітям назбирати для Чілеві тополиних прутиків на дорогу, а Саджо напекла хліба. Юнак пообіцяв, поки їх не буде, наглядати за каное та наметом.
Наступного дня, на той час, коли мав відпливати пароплав, на пристані зібрався справжній натовп. Американки захоплювалися Саджо, називали її "Карі Оченята" і "Маленькі Мокасини", а одна навіть назвала її "Мадам Батерфляй". Чоловіки тиснули Шепіенові руку, називали його сміливцем і казали, що пишаються своїм знайомством з ним. Навіть Чілеві опинився в центрі уваги, хоча, здається, та увага не дуже припала йому до вподоби: звірятко повернулося до публіки спиною, що, звісно, було вельми нечемно, і зайнялося своїми справами.
Торговець теж прийшов на пристань; він суворо розглядався навкруг, наче не схвалював усієї цієї затії5— йому страшенно не хотілося, щоб хто-небудь довідався про його участь у цій безглуздій історії.
Останнім до трапа підійшов Золоте Волосся, який досі стояв осторонь і, поглядаючи на торговця, загадково усміхався. Він узяв Саджо й Шепіена, що вже піднялися на борт, за руки, поплескав по носику бобреня і сказав:
— Щасливої дороги, діти Гітчі Мігуона. Я все розповім вашому батькові. Хай вам таланить у всьому. Повертайтеся назад учотирьох. Ми чекатимемо.
Того самого дня до спаленого волока, де Саджо, Шепіен та Чілеві мало не розсталися з життям, прямувало три каное. Пливли вони дуже швидко. В них сиділи роздягнені до пояса індіанці; довге волосся, щоб не заважало, вони позав'язували вузлами. Мовчазними й похмурими здавалися ці люди, від напруженого веслування піт виблискував на їхніх голих спинах. Згиналися й розгиналися брунатні тіла, весла миготіли на сонці. Три каное швидко наближалися до волока. Не встигло перше з них торкнутися берега, як з нього вискочив чоловік. Це був Велике Перо. Він з бригадою повернувся додому і побачив, що хатина його порожня!
Впавши навколішки, Велике Перо розгріб холодний попіл на землі й побачив слід човна, що в цьому місці врізався в берег, а поряд — відбиток маленького мокасина. Індіанець схопився на ноги.
— Вони пройшли тут! — закричав він.— Мерщій! Беріть сокири, розчищайте волок, а я шукатиму сліди...
Він затнувся, бо заговорив старий сивий чоловік з мудрим, поораним зморшками обличчям:
— Стривай, сину мій. Мої старі очі багато бачили в житті. Лишайся і відпочивай. Я перший піду стежкою — може, знайду сліди.
ітчі Мігуон мовчки схилив голову, покірний слову вождя, і почав терпляче ждати. Вздовж і впоперек стежки громадилися обвуглені, спотворені дерева. Індіанці заходилися прорубувати шлях між повалених стовбурів, щоб протягти волоком човни. А Гітчі Мігуон, щоб не сидіти без діла, взявся куховарити — роботи тут було чималенько, і треба було зварити обід.
А тим часом у спаленому лісі старий вождь шукав сліди дітей. Він піднімав кожну колоду, яку тільки міг підняти, і довго вдивлявся в землю. Адже вогонь іноді рухається так швидко, що не встигає знищити все на своєму шляху. Отак під одним поваленим, але тільки наполовину обгорілим деревом він знайшов накривку від кошика Чілеві. А на тому кінці волока вождь побачив глибокий слід каное, де воно, певно, з усього маху врізалося в берег. Чому? Воно ж прямувало в протилежний бік. Але ось проникливий погляд старого індіанця зупинився на величезному, напівобгорілому дереві, що лежало у воді на віддалі двох човнів від берега, і він усе зрозумів. То був дуже мудрий чоловік, хоробрий воїн замолоду, і читав він книгу природи так, як ми читаємо книжки з паперу. Недарма ж звали його одноплеменці Ні-Ганік-Або, що в перекладі з мови оджибуеїв означає: Чоловік-що-стоїть-на-чолі-сво— го-народу.
Він повернувся назад і сказав невтішному батькові, щоб той не тужив більше. Індіанці обступили старого вождя; сиве його волосся маяло на вітрі, обличчя світилося мужністю. Він розповів, як знайшов сліди, і запевнив Гітчі Мігуона, що діти врятувалися від Палючого Ворога. А Гітчі Мігуон, стискаючи в руках обгорілу накривку кошика, вірив і не вірив, і ніяк не міг заспокоїтися.
Ввечері, коли стемніло й індіанці стали табором, Велике Перо піднявся на високу голу скелю, біля підніжжя якої навсібіч простерся спустошений пожежею ліс. З обличчям, почорнілим від печалі, індіанець підніс руки до неба й почав голосно молитися Великому Духові:
— О-уеи, о-уей, Маніту! Володарю лісу, вбережи моїх дітей від біди! Не дай їм загинути!
— Відтоді, як вони пішли, мертве стало моє життя, мов оцей попіл спаленого й спустошеного краю!
— Сонце більше не світить мені, я не чую співу пташок. Тільки сміх Саджо вчувається мені, тільки ввижаються сміливі очі Шепіена, як він іде назустріч вогню.
— Маніту, я вчинив зле. Це моя вина, я приніс горе Саджо, затьмарив її усмішку.
— О Гітчі Маніту, допоможи їм щасливо повернутися в Обібісоуей — Долину Гомінких Вод! Великий Духу, врятуй моїх дітей, збережи їх! О-уеи! О-уей!..
Голос індіанця линув над землею, яку сплюндрувала пожежа, а позад нього, залитий місячним світлом, сидів старий сивий вождь з мудрими очима та обличчям, поораним зморшками. Він тихо й розмірено бив у розмальований барабан.
А Саджо й Шепіен, нічого про це не знаючи, поспішали все далі й далі від Долини Гомінких Вод. Вони давно пересіли з пароплава на поїзд. Вперед, крізь темряву ночі, до далекого міста швидко мчали їх колеса.
Розділ XIII
Малий в'язень
А що ж сталося з Чікені?
Повернемося до того дня, коли торговець вийшов з дому Великого Пера, забравши, здавалося, назавжди бобреня від його друзів.
П'ять днів дороги до селища Кролячий Брід минули більш-менш добре. Один з індіанців-веслярів, що везли торговця, доглядав за бобреням, давав йому їсти й пити. Та Чікені ніяк не міг збагнути, де це Чілеві, де поділися Саджо та Шепіен. Він страшенно сумував і часто кликав Саджо, сподіваючись, що дівчинка, як завжди, прийде на його голос. Але ніхто не з'являвся — тільки приходив той чужий індіанець, щоб поміняти воду та дати свіжої їжі. За дорученням торговця Цей самий чоловік повіз Чікені далі на пароплаві, довіз його до залізниці, там дістав за нього гроші й покинув його: звірятко його більше не цікавило.
Тут бобреня почало голосно скиглити й рватися на волю: воно, певно, подумало, що приїхало додому, і ждало, що діти звільнять його із задушливого і незручного ящика.
Але ніхто не прийшов.
Тоді Чікені став гризти ящик. Ллє на нього закричали якісь чужі грубі голоси. Він був спробував видряпатися вгору по стінках своєї темниці, але ті стінки були надто високі, а недобрі голоси не змовкали, і хтось ще й постукав по ящику.
Страшенно перелякавшись, Чікені завмер на дні ящика і тільки тужно схлипував. Де, де тепер Саджо, яка завжди втішала його, гладила своїми ніжними руками? І де Чілеві? Адже він ще ніколи не розлучався з братиком більше, ніж на годину.
Незабаром Чікені опинився в поїзді, що помчав його з гуркотом і ревом. Коли поїзд рушив, Чікені забув закрити вуха передніми лапками, що бобри звичайно роблять, коли чують неприємні звуки чи коли плавають, щоб у вуха не потрапила вода. Очманілий від того гуркоту, він з переляку стрибнув у тарілку з водою, подумавши, мабуть, що то пірналка, і перекинув її. Тепер, до всіх інших бід, його ще й почала мучити спрага. Чікені вихопили з дому так несподівано, що Саджо не встигла покласти йому в кошик шматок хлібця, якого вистачило б на кілька днів, а ніхто інший так і не подбав про їжу для бобреняти.
Зморений, голодний, самотній і перестрашений, він у відчаї почав гризти ящик. Може, йому б і пощастило визволитись, але він зламав об цвях один із своїх гострих різців, і гризти стало боляче.
Вся підстилка — а було її не так уже й багато — забруднилася. Поїзд рухався швидко, і бобреня кидало від стінки до стінки в ящику, і все його тільце нило від синців. Чікені щосили намагався утриматися посередині ящика, далі від стін своєї в'язниці, але в нього нічого не виходило.
Якось провідник пожалів звірятко і кинув йому шкуринку хліба — рештки від свого обіду. Бобреня вчепилося лапками йому в руку, і цей чоловік вирішив, що Чікені — небезпечний звір; він не знав, що бобре— пя тільки просило допомоги. Після цього більш ніхто не підходив до ящика, всі боялися бобреняти; поїлоч— ка так і стояла без води, ніхто не давав йому поїсти, ніхто ні разу не поміняв йому підстилку.
Звірятко все плакало, мов дитина, і кликало, кликало своїх друзів, які тепер не могли почути його жалібний голос. Чікені благав їх прийти і вирятувати його з біди, але гуркіт коліс заглушав його кволий голосок, і ніхто, ніхто не звертав на нього ніякісінької уваги.
Багато разів поїзд зупинявся і знову, рвонувшись, мчав далі, кидаючи бобреня від однієї стінки до іншої в його тісній темниці. Нарешті поїзд зробив останню зупинку, але жахлива подорож на цьому не скінчилася — у вантажній машині трясло ще немилосердніше. І вже аж потім настав спокій.
З тріскотом і скреготом з ящика зняли накривку, і чиясь велика, міцна рука обережно підняла бобреня за хвостик. Друга рука підтримала звірятко за груди, щоб воно не висіло так — униз головою, палець ніжно погладив гарячу стомлену лапку, а тихий голос промовив якісь лагідні слова—і Чікені зразу стало легше.
Це був Алек — доглядач і сторож у зоопарку, де мав поселитися Чікені.
