Саджо та її бобри - Сіра Сова
Хлопець задихався; дим виїдав очі, від жароти стукотіло у скронях. Та, зціпивши зуби, він біг далі, а навколо гудів, тріщав, ревів палаючий ліс. Крони дерев раптово займалися й горіли з диким свистом та стугонінням, полум'я червоними стрічками перекидалося з одного дерева па інше, підсувалося дедалі ближче до стежки.
Під каное ще залишалося трохи свіжого повітря, та навколо стояла нестерпна жара. Охоплена вогнем ялина впала так близько до волока, що перегородила своєю верхівкою стежку, сипонувши снопом іскор та кривавих язиків, і він втратив кілька дорогоцінних хвилин, вичікуючи, доки перегорить глиця. Потім, пе скидаючи капое з плечей, Шепіен перескочив через охоплений вогнем стовбур. З дерева на нього дмухнуло таким гарячим струменем, що він мало не задихнувся, спіткнувся і впав на коліна по той бік стовбура. Підвівшись, хлопець вирвав капое з вогню — тільки лисячий хвіст спалахнув і обвуглився. Шепіен рушив далі.
З дерев па перевернуте капое падали клапті палючої кори, на ньому диміли й жевріли гарячі червоні жарини і здавалося, що каное горить,— воно й справді от-от могло загорітись.
Шепіен уже мав би наздогнати сестру, адже вона з незручним кошиком бігла повільніше за нього,— човен, хоч і набагато важчий, був добре збалансованим, стійким вантажем. Раптом жахлива думка вразила хлопця: може, Чілеві прогриз кошика і втік, а Саджо затрималася, щоб його піймати? Невже вони обоє залишилися десь позаду? Л попереду дим трохи порідшав, з озера війнуло вітерцем. Голова Шепіенові запаморочилася, зір затуманили сльози. І тоді хлопець спіткнувся об іцось м'яке на стежці й важко впав разом з каное. Впоперек стежки долілиць лежала Саджо! В руці вона стискала кошик — порожній! Чілеві нарешті прогриз собі вихід і зник!
Майже нічого не тямлячи, Шепіен виповз з-під човна, взяв Саджо на руки й останніми зусиллями підвівся. Його коліна трусилися, у вухах дзвеніло, і він, ледве дихаючи й заточуючись, побрів до озера.
Там Шепіен поклав сестру на землю, хлюпнув їй на обличчя води, почав розтирати їй руки й закричав:
— Саджо, Саджо, скажи що-небудь, скажи!
Дівчинка розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:
— Чілеві!..
Шепіен промовчав: хіба міг він признатися сестрі, що Чілеві нема, що кошик порожній?
А дим уже докотився до озера, весь волок палав. Змочивши водою шаль Саджо і прикривши нею її лице, Шепіен кинувся по каное. На щастя, воно лежало недалеко. Не в силі більше підняти човен, він поволік його у воду, кормою вперед, носом до берега, щоб зручніше було вантажити. Швидко поскидавши на дно човна вузли, хлопець на руках переніс туди Саджо п поклав ближче до носа. Дівчинка все ще міцно стискала кошик і слабким голосом кликала:
— Чілеві, Чілеві, Чілеві!..— Стогнала й знову повторювала: — Чілеві!..
Перестрибнувши через поклажу, Шепіен сів на кормі и почав швидко відчалювати від берега. Він ледве стримував сльози, думаючи про маленького пухнастого друга, якому вже нічим не міг допомогти. Але хлопець ще сподівався, що чуття допоможе звірятку знайти озеро, що Чілеві — живий, тільки відбився від них... Коли це позаду почувся сильний ляскіт — удар по воді. Це ж заблуканий Чілеві, живий і здоровий, ляскав хвостом по воді, висловлюючи в такий спосіб своє особисте ставлення до палаючого ворога, від якого насилу врятувався.
Шепіен голосно закричав:
— Саджо, Саджо! Чілеві живий! Чілеві на озері! Поглянь!
Почувши це, Саджо заридала — здавалось, її серце розірветься; вона не плакала досі, коли думала, що маленький друг загинув, а тепер, упевнившись, що він врятувався, вона дозволила собі плакати довго й голосно, як плачуть тільки од щастя!
Чілеві заплив далеко, він був у безпеці, а от каное все ще залишалося на мілкому, зовсім близько від берега, бо плисти вперед кормою було нелегко. А на узліссі, похилившись над водою, палала височенна трухлява сосна. Шепіен усе ще намагався відштовхнути човен на достатню віддаль від берега, щоб розвернути його (події відбувалися набагато швидше, ніж я про них розповідаю). Коли це соснова кора, висушена сильним жаром, відчахнулася від стовбура, в тій щілині утворилася тяга, наче в комині, й вогненні язики метнулися до вершини. Крона велетенського дерева, котре протягом віків, наче розкрите віяло, гордо височіло над дикими лісами, спалахнула й розсипалася в повітрі пишним фейерверком. Пропалений окоренок, знесилений боротьбою з усепоглинаючим полум'ям, піддався; могутній стовбур почав хилитися до озера, потім схитнувся трохи вбік і тепер цілився просто на каное. Спочатку повільно, потім дедалі швидше падало велетенське палаюче дерево.
Шепіена охопив невимовний жах; у відчаї він погнав каное назад і з усього маху врізався в берег.
За кормою з оглушливим тріском упало в озеро дерево. Вогонь, зустрівшися з водою, зашипів, застогнав і, вмираючи, оповив усе навкруг димом і парою.
Шепіен нічого не бачив, а хвилі від того страшного удару несамовито кидали й розгойдували каное. Саджо, не тямлячи себе з переляку, скочила на ноги й кричала, кричала... Шепіен перескочив через борт, водою підбіг до сестри, обняв її та почав заспокоювати, запевняти, що всі страхи вже позаду.
А далеко від берега Чілеві задерикувато ляскав хвостиком по воді; може, він хотів показати, як падало дерево,— коли так, то скажу вам, це було не дуже вдале наслідування.
Незабаром каное відчалило, цього разу без пригод. Бобреня, раденьке, що його знову знайшли, дозволило підняти себе за той зухвалий хвостик і покласти в човен. Там Чілеві, збуджений і схвильований, почав повзати по речах, та обнюхувати дітей, та крутитися. На його шубці не обгоріла жодна волосинка,— може, тому, що на своїх коротулях він біг при самій землі, а пожежа шаленіла вгорі; тепер діти й звірятко тішилися щасливою зустріччю на озері.
Невдовзі Саджо почулася краще, вона могла вже сидіти. Але Шепіен не дозволив їй веслувати, а наказав повернутися лицем до нього й розповісти про свої пригоди. Дівчинка розказала, як Чілеві утік з кошика, як, задихаючись від гарячого диму й нічого не бачачи, вона шукала бобреня, як зомліла і впала, де — не знає, і вже не змогла підвестися. Це було все, що Саджо пам'ятала; вона отямилася аж тоді, як Шепіен хлюпнув їй на обличчя холодною водою. Дівчинка не пригадувала, що кликала Чілеві, вона тільки бачила, мов уві сні, як бобреня втекло, майнувши тінню у хмарах Диму.
Закінчивши свою розповідь, Саджо почала придивлятися до братового обличчя й раптом розреготалась. Що довше вона дивилась на нього, то голосніше
сміялась, і Шепіен навіть злякався: чи не потьмарився часом у сестри розум від переживань і страху?
Та все швидко з'ясувалось.
— Шепіен! — вигукнула дівчинка.— Твоє обличчя, ти б його побачив! У тебе ж немає брів!
Раптом вона перестала сміятися, доторкнулася до своїх брів і спитала занепокоєно:
— А що з моїми? Все гаразд?
Саджо перехилилася за борт, намагаючись побачити своє відображення у воді. Та каное рухалося й брижи— ло воду, і дівчинка, звичайно, нічого не побачила.
— Зупини ж човен, я нічого не бачу! Скажи, як мої брови?
Саджо так розхвилювалася, що тепер засміявся Шепіен. Спочатку він не сказав їй правди, аж потім нарешті признався, що з її бровами нічого не сталося, адже обличчя Саджо під час пожежі було захищене шаллю. "Всі дівчата однакові,— подумав Шепіен,— хвилюються через такі дрібниці. Добре, що хоч живі лишилися, а вона про брови".
І справді, життя дітей висіло на волосині — ще б трохи вони загаялись, і ця історія не мала б щасливого кінця.
Вони спокійно пливли вперед, хоч каное в кількох місцях протікало. А позаду вогонь уже перехопився через мілизну і, наче переможне військо, помчав далі, лишаючи за собою димучу, обвуглену пустку. Але діти були в безпеці, і якби ще не боліли голови та не різало в очах, вони мали б чудовий настрій. Шепіен пишався своєю перемогою над вогнем, бо, як сказала Саджо, немає нічого страшнішого за лісову пожежу, а вони пройшли просто крізь неї (так їй здавалось); отож тепер ніщо в світі не завадить їм відшукати Чікені! Що ж до Чілеві, то він уже й не згадував про цю прикру історію. Простягтись на дні човна й притулившись головою до ніг Саджо, він одразу й заснув.
Того дня діти зарані отаборилися в гарному затишному місці — на острові посеред озера — й стали ди— витись, якої біди їм накоїв вогонь.
Шепіен нічого не міг вдіяти з бровами — треба було зачекати, доки вони самі відростуть, а от каное потребувало негайного ремонту. З веселого пишного хвоста залишився почорнілий, зморщений шматок шкіри, майже стерлося колись пильне й гостре око, фарба на човні потріскала, повідставала, облупилася в багатьох місцях. Від сильного удару, коли човен врізався в берег, на носі одірвався великий шматок кори; розтопилася соснова смола, якою були залиті щілини; гарячі жарини, що падали й досить довго жевріли на каное, випалили на його боках та на дні глибокі чорні сліди. Іскри пропалили багато дірок у наметі й ковдрах.
Та все ж слід сказати, дітям ще дуже поталанило — ця пригода могла б скінчитися для них набагато гірше.
З кошика, в якому подорожував Чілеві, зникла накривка, а збоку зяяла велика дірка — це була частка Чілеві у загальній битві. Але навколо росло багато беріз, тож Шепіен навирізав кори й залатав дірку в кошику, змайстрував нову накривку, що закривалась, як і колишня, незгірш; а ще зробив кілька латок на каное й залив їх свіжою смолою. Пошкоджені око й хвіст могли зачекати до кращих часів. Тим часом Саджо працювала голкою й ниткою, без яких жодна індіанська жінка чи дівчина не вирушає в дорогу, і невдовзі намет й ковдри знову були цілі. До темряви діти все приготували, щоб уранці вирушити в путь.
Того вечора діти сиділи поряд і дивилися вдалину на велику землю. Вони думали, як легко могло статися так, що вони вже ніколи не зустрілися б із коханим батьком, за яким обоє так сумували. Навіть тепер, здалека, долинало до них приглушене стугоніння вогню, і небо на багато миль розчервонілося від гарної, але такої страхітливої заграви. Це бушувала найнебезпеч— ніша стихія незайманих лісів, перед якою всі однаково безсилі і яку так легко випустити на волю. Кине сірника легковажна людина, і можуть загинути безмежні ліси, цілі міста, тисячі звірів.
Згодом, лежачи на зелених гілках, Шепіен бачив, як на парусинових стінках намету помалу мерхнув червоний відблиск заграви — вогонь згасав далеко, серед драговин і голих скель.
